Із записок Забутого

Сидів тоді старий удома, повідаючи онукам про свої пригоди: 

– Е, не та тепер погода, щоб насолоджуватися! От тоді! О-о… ото була погода. Грайлива така..

А як той вітерець тоді повівав, мов по голівці гладив, пестив. Не те що зараз: віє-завиває, як підстрелений; ніби хто бере і рве ту невидиму нитку та змушує ховатися від поривів, важких рук, що тягнуть у безодню. 

***

Пам’ятаю, так. Літо то було. Влітку завжди добре. Тепло, приємно, як у мами під крилом. Я стояв на палубі, розминав поранене плече у бою. Тоді погода мені на вухо співала голосистих, спокійних пісень, які душу гріли. Мов дорогого вина випив, чесне слово. А сонце як пригрівало, га? Аж танцювати хотілося! Мов мені не тридцять сім було, а шістнадцять. 

Хвилі коливалися, рухалися з нашим кораблем, і мов говорили між собою, та що то було, не міг розрізнити. І так весело велося всередині, така гармонія переслідувала в ті хвилини, що мій розум забувся у морських відлуннях. 

А я нічого тоді не чекав… Ну, як. Відпочивав! І тут, як грім з неба, кричить до мене Жбурко, що рибу дивну впіймали. 

От Жбурко то мій колєга, побратим. Як ми тільки не називали один одного! Простий чоловік такий, вуса мав зате пишні, гострі, а як вони звивалися при штормі, то всі сміятися починали. На ньому завжди подертий пояс був, кориченивий з кишенькою, де той ножа тримав. А як пощастить, знайде – то і пістоля. Завжди разом були. Я йому довіряю, як собі. 

І тоді зиркнув на них – та й правда! Велике таке, з величезним, мов вітрило, хвостом. Виблискував той хвіст на сонці, як перлина, біленька, з блакитними, що літнє небо, відблисками. Мій погляд скочив вище, до передньої частини – і я заціпенів, мов мене кип’ятком ошпарили. На землі, у тих сітках, лежала риба з людським обличчям… Справжнім. От руку на серце кладу – бачив рибо-людину. Я як витріщився своїми баньками на ту істоту, так і не зміг погляду відвести:

Хвіст кольору моря, що ніби засліплював мене, був довгим, мов змія; луска на ньому маленька, ледь помітна, мов з’єднана нитками з талією невідомого, де-не-де, як краплями розкидані біленькі лусочки. Коли я поглянув вище, то обомлів, але те почуття приємне було.. Захват. Ох, я такий захват тоді відчув, що, здавалося, такого не бачив нігде. 

Прес у тої риби був майже не помітний, але видно чоловічі риси: широкі плечі, вузька талія, венисті руки. Шия чистенька, без зябр, тільки з маленькими лушпами. Обличчя витончене, мов з мармуру, як то сам Джованні вирізьбив; водночас вираз мужній, як у юного хлопчини, що тільки знайшов шлях до пригод. Губи тоненькі, трішечки пухкі, рожеві, на вигляд посинілі злегка. А на білявій щоці щоці виділявся пляма, що, мов мале озерце, розплилася й нагадувала кільце з діамантом.

Жбурко здригнувся, поки я в заціпенінні стояв, роззявивши рота. Та істота рухатися почала, і як очі відкрила.. Ха-а-ах… Я тоді вдруге, мов заморожений, стовбичив, не ворушачись. Його очі.. то було щось. Восьме диво? Може, зоря ясна, що вночі шлях освічує? Ах, не міг я тоді порівняння знайти до його баньок, в які витріщався, дар мови втратив і забув як дихати треба…

– Діва Марія…  – зірвалося тихо з моїх вуст, повільно  знімаючи свого трикорна з голови. 

Як воно очі відкрило, тоді й забув, як до того жив. Сині, мов тéж море, на котрому плив корабель, глибоке, променисте, з живими істотами; в той же час як нічне небо, де зорі по-своєму влаштовані; де видно сни, що так нам сняться у ночі. Темрява посередині, оті зіниці, в які я заглядував уважно, вивчаючи їхню віддаленість від реального, огидного світу; що мов промовляли мені своїм виразом, аби я в них потонув, загинув, як той Ромео із Шекспіра… 

Він поворухнувся, намагаючись вивільнити руки з клятої сітки, що сковувала ледь м’язисті, біляві лікті; потерті долоні, довгі пальці з короткими нігтями, які мов не належали йому; де виблискували малесенькі лусочки. Очиці рибо-людини, як світлом засвітилися, кліпнули кілька разів, фокусуючись на зовнішньому світі. Юнак припіднявся на ліктях на тверду дерев’яну підлогу корабля, насупив брови так, як дитинча, що від нього іграшку забрали. Його баньки повільно оглядали місце, в якому він опинився, доки не зустрівся поглядом зі мною. Тоді я побачив в тих діамантах легкий страх, страшне усвідомлення і неминучу проблему, яка тягарем лягла на мужні плечі. 

– Люди.. – зіскочило з губ істоти. Його тіло напружилося, і я почав повертатися у реальність, приймаючись дихати. Але, ох, Ісусе Христе, який же в нього був голос.. як в соловейка, що влітку пісні щебечить! Як приємна мелодія, що грає у вухах, шелестіння природи, котра прагне розмови.

Я стиснув у руці свій капелюх, повільно, мов боячись відлякати, почав підходити, оглядаючи незвичайне тіло хлопчини. 

– Ким ти будеш, юначе? – спокійно запитав я. Мої очі дивилися в його, а руки тягнулися торкнутися істоти. Я запримітив ту ж маленьку пляму на щоці юнака. Така незвичайна, таємнича… Справді, як кільце з діамантом, що ховає свої таємниці.

Той, ніби відійшов від сну, струснувся. Він тримав сітку у руках, готовий в будь-яку секунду напасти. 

Я, либонь, не помітив посмішки на своїх губах, що не сходила, мов та набридлива зелень в саду. 

– Шшш.. не треба. – я похитав головою, простягаючи руку, – Я не чіпатиму тебе… 

Рибо-людина пильно вивчала мене. Я відчував його презирливість і страх, непорозуміння й недовіру. Знадобилося кілька секунд, щоб оговтатися від легкого шоку. 

– Я Арлеан. – тихо сказав хлопчина, послабляючи хватку на сітці. Погляд метнувся до мого поясу, де висіла зброя, від чого його вираз похмурнішав. А родимка на щічці мило викривилася. Кільце тепер було, мов зламане. Ніжна тріщинка, що звивалася через будь-який інший непокір обличчя. 

– Ти сирена, Арлеане? – я ніби й не звертав уваги на насторожливісь цієї істоти, однак водночас щось мене хвилювало.. Збуджувало, заманювало до себе. 

Проте юнак знову мовчав кілька секунд, вивчаючи мене. Які все ж таки були чарівні його очі. 

Він відповз від мене, подалі, і я ледь стримався, щоб не видати стогін розчарування. 

– Русал. 

Я застиг. Вони існують? Русали… Русалки? 

– Русал? Той, що.. – я проковтнув слова на мить, потім продовжив з легкою збентеженістю. – той, що співає і охороняє океан? 

 Арлеан лишень кивнув, не зводячи з мене своїх очей. Які вони все таки прекрасні. 

Мої ноги, у шкіряних чоботях, рушили вперед самі по собі, як у трансі. Я присів біля нього, вдивляючись у темну синяву очиць навпроти. Знову ця мила родимка. Коричневе кілечко. Хах… Здається, він мене зачарував.

– Арлеане.. Вітаю, мене звуть Дарій Де Лазро. – Тихіше мовив я, ніж раніше. Та дурнувата усмішка не сходила, як той внадливий щур. Я знову простягнув свою руку до нього, бажаючи торкнутися й відчути ауру русала. 

Той на мене зиркнув не дуже добре, але більше не відповзав. Та й руки не подавав… Мої губи стислися у тонку лінію, аби не зітхнути з розраруванням і нетерплячістю. 

Поки він думав-надумував, я вирішив допомогти йому вибратися з тих сіток, що сковували юнака. Мої руки повільно, плавно, з обережністю та ніжністю почали виплутувати риб’ячий-русальчий хвіст. Арлеан, помітивши це, здригнувся, але й собі зачав дригатися. 

Коли я торкнувся світло-блакитного хвоста, мов електричним струмом мою руку відсмикнуло, але так приємно то було.. Не боляче. Приємно. Я захотів, щоб в той момент цей хлопчина став моїм.

– Дякую.. 

Як це було ніжно… На моїй спині танцювали мурахи. 

Я посміхнувся ніжніше, відчуваючи приємне тепло всередині. 

– Нема за що… – я довго не міг відвести погляду, – Я приношу вибачення, що моя команда потурбувала тебе, захопивши в ці сітки. 

Русал так невинно кивнув, що мені захотілося його притулити до себе, заховати своє обличчя у русявому мокрому волоссі й не відпускати вічність. 

І, о, дякувати святій силі, він потис мою руку у відповідь. Я мусив протистояти цій спокусливій силі… Та як? Таких ніжних рук немає навіть у дівиць заможних панів, аби я їх цілував. І його руку я справді поцілував. З тими маленькими лусочками, які ледь покривали юначу шкіру. 

Я потягнув чужу руку до своїх губ і залишив маленький поцілунок. Я не хотів припиняти цей дотик. І він все ж витріщився на мене здивованими, дитячими очима, мов круговир у морі утворився й заманював мене до себе. Потони. – наказував голос мені. І я б з радістю потонув.

– Відпустіть мене, Дарію… – стиха мовив хлопчина. Я підкорився ніжному голосу, що ніби в душу мені говорив своїми губами, заглядав всередину очима, мов співаючи. 

Русал кілька секунд дивився на мене невідривно, а потім кліпнув, поглянув на моє поранене плече і його брови опустилися, нахмурилися. Як же він мені запав у серце… Юнак торкнувся мого плеча, приклав руку до рани. Він уже бува відкрив рота, коли я завмер, дивлячись йому в очі. Це янгол із неба співав? Чи може все таки яка сирена хотіла напасти на корабель? Але то був лиш він. Серце моє стислося, як від удару. Його спів, мов розрізав мене зсередини, але так приємно сипав на рану цукор, що в якийсь момент мені здалося, ніби я мазохіст. Очі Арлеана заплющилися, повіки злегка опустилися, і я пошкодував, бо не міг їх бачити. Та якесь сяйво з боку відволікло мене, і я мусив поглянути на своє плече. Воно вогнем світилося. Так яскраво, що я майже осліп. 

А за мить – біль та ейфорія. Я кинув погляд на плече і мої очі розширилися від здивування. Там не було нічого: жодної подряпини, краплі крові, здертої шкіри. Моє плече було як молоде й здорове… Очиці побігли до його, і там я побачив ніжність та співчуття. На його вустах вперше з’явилася усмішка. Ангеле, убий мене…

Цей діамантик, під певним куток, був як маленьке серце. Так мило, що серце аж затьохкало, як димар. 

 Ах, якби я хотів забути, що навколо мене світ. Хотів би, аби були лишень я і Арлеан. Його невинність і моя ніжна сторона, яка мовби й була створена для нього. 

Та Жбурко все зіпсував. Його хриплий голос з ноткою веселості вперше мене вибісив. Грубі руки схопили мене за плечі й відтягли, а глибинні очі віддалялися все далі. Я простягнув руку до русала, щоб схопити, але не встиг. А в них побачив клубочок страху. І мені хотілося обійняти Арлеана та заховати у своїх руках. 

 – Його треба продати… Це будуть мільйони!  – грубо прохрипів мені на вухо голос. Я вперше відчув, як хочу його вдарити. Побити. 

Мої руки стиснулися в кулаки, а кров починала кипіти у венах. 

– Продати? – майже прогарчав я крізь зуби, дивлячись на обличчя мого побратима. – Я тебе продам, як будеш багато говорити. – грубо мовив, не впізнаючи себе через злість. 

 Жбурко підняв брови, звузивши очі від обурення. 

– Капітане.. що з вами? Це ж гроші…  Це- 

 Я різко перебив його, відштовхнув від себе масивне тіло та встав на ноги струнко. Кинувши на чоловіка погляд, повний злості, я зверхньо підняв підборіддя. Мої думки крутилися до того русала.. не знаючи, не розуміючи, що відбувається зі мною. Мене переповнювало емоціями, хотілося тримати біля себе Арлеана; знищити весь світ, обіймати юнака, захистити. 

– Досить. Ми не будемо цього робити. – мій погляд метнувся до русала… 

Який же він красивий… Очі його дивилися на мене з надією. Чи то моя галюцинація? Уява? Байдуже. Я в той момент думав лишень про нього. І його очі. Тіло, волосся, хвіст, очі… Рожеві вуста. Ця клята родимка, яка змушує мене застигати на місці, роблячи з мене мальолітнього дурня. 

– Не хвилюйся. Ти в безпеці. – тихе зітхання зірвалося з моїх губ, більш спокійно й врівноважено. Мої набундючені брови опустилися, а вуста перетворилися у тонку лінію. 

– Дякую… 

Він довірився мені? Це знак долі. Я не зміг стримати легку усмішку, що осяяла моє лице. А його очі досі були наповнені страхом. Я не знав чому. Мої губи ворухнулися у німому запитанні, та не встиг я вимовити й слова, як відчув біль у спині. Такий різкий, неприємний.. Мов ножем хто вколов…

Ох, але я бачив лишень баньки хлопчини. Такі великі, сині глибокі прірви, наповнені водою, страхом, хвилюванням… 

– Тоді я заберу всі гроші собі. – почулося мені біля вуха.

І тоді я зрозумів усе. Та не злякався. Навіть коли кров хлинула на землю, зафарбовуючи палубу корабля. Навіть коли відчув слабкість та потребу впасти. Я лишень дивився на русала. Десь почувся крик. Такий голосистий, дикий. Сяйво. Ніж з червоною рідиною. 

Я впав все таки, бо ноги тремтіли. Перед очима не пронеслося все життя, ні… Постав лишень силует. Та ж бліда шкіра, ті ж схвильовані синяві очі, що не можу забути. Міцні руки, рожевенькі вуста. Кілечко.

Знову почувся той тихий спів, мов дзвіночок, що грає над вухом, ніби висока трава, яка пестить щоки. Я відчув спокій, послухав його і закрив повіки з дурною, легкою посмішкою. 

*** 

– Але то була така приємна мара, що я досі пам’ятаю все до дрібних деталей.. – сухим голосом прохрипів старий, гойдаючись у кріслі. – Навіть його родимку у вигляді кільця. 

Яка ж вона все таки була красива…