Нік був звичайним юнаком-геназі, що нічим не вирізнявся серед інших створінь та  мешканців Лондона. Нік мав міцний зв’язок з водою, оскільки він був водяним геназі і пов’язував своє життя з водоймами Лондона. Але була одна проблема, про яку він ніколи не згадував у присутності інших. Він проклятий. І проклятий неабияким прокляттям, хоча його є і не найгіршим. Цікавий факт у тому, що це прокляття ніколи ще не діяло на нього, бо є певні умови. Так-от, Нік живе зі своїм прокляттям ще з 12 років.

Одного вечора, коли він їхав у трамваї додому з роботи(кав’ярня, де працював баристом, бо завжди любив експериментувати з різними напоями, що умів найкраще), юнак поклав голову на спинку попереднього сидіння, втомлено зітхаючи, заплющивши очі. Його очі пекли, у транспорті було спекотно, незважаючи на те, що вже початок квітня. Надворі волого було, туман потроху накривав місто, і після заходу сонця, вуличні ліхтарі замерехтіли теплим, жовтогарячим світлом. Така вона, лондонська погода. Коли Нік розплющив свої світло-блакитні оченята, що дивилися в підлогу, то під ногами помітив папірець. Той папірець був невеликим, брудним і затоптаним. На вигляд  папірець пустий. Проте, коли Нік просто з цікавості підняв його з підлоги, то на іншій стороні також було пусто. І на що він сподівався?

Та раптом, після відведення погляду від папірця, погляд різко повернувся. На аркуші паперу з’явились літери чорного кольору. Вони з’являлись, наче чорна акварель капала на білий аркуш і розпливалась. Заголовок можна було відразу помітити – виділені чорним і жирним шрифтом слова: “Клуб Проклятих”. Нік покліпав очима кілька разів, придивляючись до назви і до того,  що там було написано:

Клуб Проклятих  

    Ти проклятий? У тебе є проблеми з цим? Не знаєш, до кого звернутись? Тоді я тебе запрошую до спеціального клубу для проклятих, де ти не почуватимешся самотнім! На тебе чекають цікаві співбесіди, чай та ще багато іншого. Вхід безкоштовний! Відвідування кожного вечора, навіть у вихідні! Адреса: Гайгейтський цвинтар. Якщо виникають питання, телефонуй за цим номером: 666.   

Твоя люба Арлін

Нік дочитав це до кінця, але перечитував іще раз. Його найбільше дивувало місце клубу та номер, за яким треба телефонувати. Чи це насправді відбувається, чи це йому просто мариться і спати хочеться?

Після цих роздумів  Нік все-таки взяв листочок собі, запхнувши в кишеню плаща. Опинившись перед чорними, як смола, дерев’яними дверима свого будинку, він має відчинити головні двері за допомогою пароля. Його будинок, де він жив, був незвичайним, де не ключ потрібен для відмикання, а пароль. Власник цього будинку придумував кожного року нові паролі для входу в сам будинок, а мешканці могли вигадувати будь-які паролі до своїх квартир. Отож Нік промовив пароль перед вхідними дверима, що були заховані в кущах троянди. Її гілки з колючками закривали вхід, аби чужі не могли просто так вломитись. Пароль був такий: “Еліксир”. Голова будинку поставив цей пароль на честь свого нового еліксиру, який він відкрив цього року, тому що сам був алхіміком-перевертнем.

Вночі Нік думав про цей клуб, і він не йшов йому з думки. Йому кортить відвідати таке місце, проте сумнівався в умовах цього клубу. Хто така Арлін? Чому саме цвинтар? І чому номер має бути саме 666?

Тож після такої ночі водяний геназі вирішує відвідати цей “Клуб Проклятих” наступного вечора.

***

То був вечір четверга, десь сьома година. Надворі тільки почало темніти, а Нік уже їхав трамваєм до цвинтаря. Туману цього разу не було, навіть вітру не чутно. Дерева спокійно собі стоять, не колихаються, місто було в спокої. Лише де-не-де можна було почути веселу музику з барів, ресторанів, де танцювали та співали, випиваючи по келиху елю.

Нік зійшов з транспорту і став прямо перед головним входом до кладовища. Він тут не був уже близько семи років. Востаннє він тут блукав зі своїм дідом, який ходив часто до покійної бабусі. Після смерті дідуся Нік більше не потикався на цей цвинтар. Загалом, він пам’ятає його як гарне та спокійне місце, коли розквітали сади коло могил, бджоли збирали нектар в кущах та квітах. Сонячні промені пробивались крізь зелені дерева, освітлюючи сірі могили та гробниці.

Проте ввечері, коли вже темрява охопила місто, кладовище не виглядало вже таким гарним. Воно тепер похмуре, сіре, темне та холодне. У Ніка аж мороз по шкірі пройшов. Він заховав руки в кишені свого плаща і попрямував далі.

На цьому Гайгейтському цвинтарі він не відчував вологості. Навпаки, його горло різко пересохло, він не відчував води в цьому місці. Пройшовши довгою вузькою стежкою, помічав деякі архітектури, статуї, які перехоплювали подих. Вуличні ліхтарі були ледь-ледь помітні, бо кущі лози обхопили стовпи ліхтарів так, що тепер світло ледве мерехтить.

Спочатку була мертва тиша. Нік не сходив зі стежки, а просто йшов прямо, та його охоплювали сумніви. Можливо, це все розіграш? А що,  як він заблукає?

Аж ось його гоструваті та великі бірюзові вуха вловили звук. Якась мелодія звучала. То була пісня, весела пісня, але, крім неї, ще лунали чиїсь голоси. Нік аж відчув полегшення, що він тут не сам. Можливо, це і є цей “Клуб Проклятих”. Геназі аж пришвидшив ходу, йдучи за звуком. Десь за чагарниками мерехтіло яскраве світло, а голоси були все гучніші. Отже, він близько.

Нік важко зітхнув і наважився пролізти у ті хащі, аби пробратися туди. Він порвав праву кишеню плаща об гілку куща. Тоді врізався в чийсь гріб, що  аж зігнувся. Його нога нестерпно боліла, аж стогнав від болю. Геназі продовжував іти за звуком та світлом і вже бачив це зблизька, але…він спіткнувся через сухий корінь дерева, що стирчав з-під землі, і гепнувся додолу. Його зуби зацокотіли, а голова пішла обертом. Нік опинився прямо на галявині, де лунала пісня і лунали чиїсь голоси.

Піднявши голову, Нік побачив якусь особу. Пісня враз стихла, а інші постаті замовкли і звернули увагу на нього.

-Давай руку, нещастя!-простягнула руку невідома особа, чийого обличчя не було видно в темряві. То був жіночий голос. Нік схопив її руку,  та міцна рука потягла його вгору, і він  аж звівся на ноги.

Жінка повела його до всіх інших, і її обличчя відразу сяйнуло широкою усмішкою. Сукуб. Рожева сукуб вишкірилась до Ніка, виставляючи свої білі та гострі ікла. Її очі сяяли при світлі яскраво-рожевим кольором, наче смарагд.

Спантеличений Нік оглядав її, а тоді подивився за її спину, де сиділи привид, фавн та щуролак. У небі літали свічки, що світили яскравим полум’ям, і зависали в повітрі, аби освітити певну територію. Щуролак кинув на нього різкий та злий погляд. Його серце аж тьохнуло.

-Дай-но,  я тебе причепурю, новенький,-сказала знову сукуб, обтрушуючи його плащ, що був вкритий листям та землею. Нік прогладив своє хвилясте  коротке волосся, що завжди було вологим та згладженим, але тепер – брудним та розкуйовдженим. Закінчивши, сукуб поставила руки в боки й усміхнулась:

-Вітаємо в Клубі для Проклятих!-вигукнула вона. Тоді одним помахом руки змусила колоду дерева переміститись з одного місця на інше. Колода взялася десь з глибини лісу і вже опинилась за Ніком. А тоді й сам Нік почав рухатись, сівши на колоду. Сукуб навіть його контролювала магією. Нік почав роздивлятися її – шкіра кольору фуксії, маленькі роги на голові, бордове хвилясте волосся по плечі. На ній була біла сорочка, чорний жилет зверху і чорні шкіряні штани, коричневі чоботи, дуже схожі на ковбойські. Ззаду в неї виляв довгий хвіст із гострим кінчиком, наче у кота. На обличчі в сукуба сяяла широка усмішка й очі блищали від захоплення. І тоді юнак здогадався.

-Ви Арлін, правда?-звернувся він до неї, примружуючись.

-А ти кмітливий, відразу вгадав!-відповіла вона, стоячи перед ним.-Аж надто кмітливий, як на мене. Навіть не подзвонив за номером і відразу нас знайшов. Невже ніяких питань не виникало?

Насправді в Ніка їх було безліч, та він наче язика проковтнув і не насмілився все спитати. Подумав, що краще буде дізнатися все і без питань.

Сукуб ніяк не відреагувала на мовчанку Ніка, а тому заговорила.

-Ти знаходишся на території Клубу Проклятих,-почала  вона розповідати.-Чому саме цвинтар? Бо сюди вже давно ніхто не ходить, тому тут не велелюдно. Це ідеальне місце для посиденьок. Я, як ти й сказав, – Арлін, сукуб, засновниця цього клубу.  А це мої постійні і єдині відвідувачі,-вона показала на всіх присутніх, що там були.

Нік розглядав усіх з ніг до голови, зустрічався з поглядами гостей, але найбільше уникав погляду щуролака. Нік вирішив просто не звертати уваги.

-Друзі, приймімо нашого нового гостя, як годиться!-сказала Арлін їм і підійшла до кам’яного столу. Вона наливала чай у пусте горнятко вже без магії. Тоді принесла це Ніку, і той узяв його, подякувавши.

-То…що мені робити? Які тут правила в цьому клубі?-спитав він, сьорбнувши теплого зеленого чаю.

-Тут немає правил!-відповіла дівчинка-фавн, що сиділа навпроти нього на пеньку.

-Атож,-підтвердив привид.

-Проте для початку ти повинен нам розповісти про себе, перш ніж ми розповімо тобі про себе. Розкажи, як тебе прокляли і чому?-присіла Арлін, схрестивши руки на грудях, уважно слухаючи.

Нік ковтнув слину.

-Ну, мене звати Нік, і я водяний геназі, з племені Води. Коли я був малим, то умів дуже добре брехати та, як кожна дитина, бешкетувати. У нас у племені є шаман, який був найстаршим із усіх, мав при собі палицю, якою чаклував. І одного вечора ми з братами і сестрами вирішили з нього пожартувати – викрасти ту палицю й погратися нею. Отож ми її викрали, поки він спав. Але зранку, коли шаман прокинувся, він  не встав. Цікаво те, що він ходити і стояти без неї не міг. Тоді він так і провалявся весь день у ліжку, допоки наші не дізнались і не допомогли йому. Мене за це насварили, а шаман сказав, що звичайного покарання не буде досить, тому він і наклав на мене прокляття – після його смерті прокляття подіє, і я говоритиму тільки правду, нічого не крастиму і буду страх яким чесним,-на цьому Нік закінчив.

Присутні разом з Арлін поплескали в долоні.

-Ха! Чудово! Ми зрозуміли, дякую за історію,-зареготала Арлін.-То як нам тепер зрозуміти, чи ти кажеш правду зараз?

-Що?-не зрозумів Нік. – Я кажу правду.

-Отже, на тебе прокляття добре подіяло!

-Ні, чесно кажучи, на мене ще прокляття ніколи не діяло…

Арлін та інші різко охнули, вирячившись на нього.

-Ти ще не був під дією прокляття?-здивувалась дівчинка фавн.

-Ні, бо той шаман ще не помер, тож…-Нік збентежено на всіх глянув.

Запала мовчанка.

-Ну, твоє прокляття не найгірше!-порушила Арлін мовчанку своїм веселим голосом.-От мене прокляли лише тому, що я не хотіла жити у себе вдома-біля пекельних лавин у Бразилії, де моя сім’я проживає. Я хотіла побачити світ, а мене не випускали з дому. У результаті я такого наговорила про свій дім і сім’ю, що моя бабуся взяла і прокляла мене, бо я знехтувала домом. Тепер я ніколи не зможу потрапити туди знову, мені закрили  прохід до іншого континенту, я тепер навіки залишусь тут,-пояснила сукуб.

-Звучить жахливо,-зреагував Нік.

-Та не переймайся! Мені тут краще з вами!-махнула рукою Арлін, знову вишкірившись.-Стоуне, ану розкажи про себе нашому новому гостеві.

Привид прокашлявся. Він був майже прозорим, і лише трішки можна було побачити відтінки блакитного кольору на його старому костюмі, який він носив. Сам чоловік був  середнього віку. Він мав бороду, окуляри та ласкаві очі. Чоловік не був якимось створінням – він був людиною.

-Мене звати Стоун. Я із заможної родини, і мене прокляли за те, що переїхав у новий та великий маєток, де скоїли колись убивство. Отож моя дружина і троє моїх дітей були такими лицемірними та пихатими, що навіть будинок нас ненавидів, а найбільше мене. Тому, коли я прибирав на горищі, там з’явився один привид – колишній власник маєтку – чорнокнижник, якого було вбито. Він казав, що наглядав за мною всі ті тижні, які я провів у будинку, і образив мене тим, що я не ставився з повагою до приміщення, а купив лише для того, аби похизуватись перед всім Батом. І він був у цьому правий,-вираз обличчя став серйозним. Схоже, його ця тема зачепила.-Тому і прокляв мене, убивши, залишивши мене привидом, аби я мучився, дивлячись на живих душ.

-Бекі, тепер ти!-перейшла Арлін до дівчинки-фавна. На вигляд вона молодша за Ніка. Мала великі роги, довге чорно-біле волосся нижче пояса, що було заплутане, та яскраво-зелені оченята. На ній була якась стара сукня, пошарпана та понівечена. А ноги були худими та босими.

-Мій батько був мисливцем, і ми жили в лісі коло Лондона. Він вважався найкращим мисливцем у Лондоні. Я не прагнула бути мисливицею, я дуже любила тварин і хотіла допомагати їм, а не шкодити. Тато хотів хлопчика, але народилась я, тому він вирішив мене навчити мисливських хитрощів, аби продовжити його справу. Я ніколи не бажала зла магічним істотам, бо вважала, що вони заслуговують на життя, як і ми. Але він змусив мене, а якщо я буду пручатись, то вже не вважатимусь його донькою. Тому довелося погодитися. Одного дня ми вийшли на моє перше полювання в ліс. Там жили магічні істоти, і головний друїд, що був охоронцем цього лісу. Виявляється, він ненавидів мене й батька вже давно через убивства його тварин. Коли я застрелила маленьку сойку, то не зраділа, а тато зрадів, бо я змогла уполювати першу здобич! Друїд образився і перетворив нас з татом на фавнів! Отаке-от у мене прокляття – тепер я козел!-розмахувала руками дівчинка.- Уявляєш? Мене прокляли, як тільки мені було п’ятнадцять!

Нік був вражений. Його рука аж заніміла від гарячого горнятка з чаєм, і він переклав на іншу.

-Цікаво,-буркнув він.

-Гекторе, ти останній!

-Мене прокляли за те, що я виграв у покер змахлювавши. Тепер, як тільки-но я торкаюсь будь-яких монет, вони опікають мені руки,-промовив низьким і брутальним голосом Гектор. На ньому був шкіряний обладунок. Вуха всі були підрізані, замість правого ока – чорна пов’язка, довгий хвіст звисав додолу, а пазурі аж блищали від світла.

-І це все?-здивувався Нік, ледве промовивши ці слова.

-Так, а тобі подробиці треба?-відрізав Гектор, схрестивши руки.

-Та ні, ні,-швидко відповів Нік, відводячи від нього погляд.

-От бачиш? Ми всі різні, на нас вже діє наше прокляття, і воно нас всього навчило!-сказала Арлін. А тоді у неї з’явилась ідея, вона аж зістрибнула зі своєї колоди.-А випиймо за нашого нового гостя!-Вона клацнула пальцями, і  в руці з’явилась пляшечка елю. Потім, коли сукуб другий раз клацнула пальцями, всі горнятка з чаєм перетворились на склянки, і вона порозливала туди напій.

Арлін, Нік, Бекі, Стоун та Гектор цокнулись об склянки і  випили по пів склянки елю, а тоді спокійно видихнули.

-Дякую, що розповіли мені про себе та про ваші прокляття,-подякував Нік, відчувши гіркий присмак у роті.-Тепер я не почуваюсь таким самотнім! Не знав, що такі місця існують.

-Тепер існують, бо сюди ходити можна безкоштовно, за бажанням, коли захочеш, у цьому житті все залежить від тебе!-пояснила Арлін.

– І ти ніколи не почуватимешся таким самотнім,-сказав Стоун, поставивши склянку, а тоді вперше усміхнувся за весь вечір.

-Цей клуб і створений для того, щоб поговорити  одне з одним про те, про що важко говорити з іншими!-підтвердила Бекі.

Навіть Гектор кивнув на знак згоди, не кажучи ні слова.

Арлін завиляла хвостом і посміхнулась до Ніка.

-Бачиш, Ніку? Прокляття нас усіх змінило. Воно нас чогось таки навчило за наші вчинки. Мене, наприклад, що постійно треба цінувати свою домівку і час з рідними, Стоуна – що популярність та багатство не завжди добре. Бекі – що не потрібно піддаватися чиємусь впливу, а слухати свій внутрішній голос та відстоювати свою думку. Гектор зрозумів, що гроші не приносять щастя, а іноді, навпаки,  приносять біль. А ти, мабуть, зрозумів, що красти та брехати негарно. Може, прокляття – це  ще й корисна річ, як гадаєш?

Нік задумався над цим словами. Він дивився на всіх проклятих, що сиділи поряд з ним. Цей клуб і справді непоганий. Йому сподобалися ці істоти, бо опинився серед своїх, навіть через такі обставини. Різко геназі відчув полегшення на душі, але ще відчував піднесення настрою, бо він сам не міг повірити, що йому аж ніяк не хочеться виходити з цього клубу.

-Так, ти маєш рацію, от тільки я не маю ще такого досвіду, як ви…- мовив Нік, затамувавши подих.

-Нічого, ще прийде до тебе час, нещастя, – ласкаво вишкірилась Арлін, виставивши білі ікла, а тоді підморгнула.