Змалку Китиця любив воду. Недалеко від його мишачого поселення пробігала річка Веснівка, і не проходило ні дня, щоб він до неї не ходив. Навіть взимку, коли лід небезпечно тріщав під його лапками (бо ж ріка була невелика – Двоногі Велетні її прозвали б струмком, але що вони взагалі тямлять так далеко зі своєї висоти?), він уявляв, як льодинка відколюється від берега, і як його несе під вітрилом із листочка вдалечінь, на пригоди…

Звісно, аби стати вправним капітаном, потрібен корабель. Своє перше саморобне судно Китиця назвав гордо: «Переможець». Місяці він робив найкращі дощечки для палуби, збирав найміцніші листочки для вітрил та найкращий мох, проте довго Переможець не плавав. Перший же поріжок Веснівки беркицьнув його на бік, пробивши величезну дірку в борту та розтрощив щоглу вщент. Вітрила обірвались, безформною зеленою ганчіркою попливши вниз за течією, і Китиця сумно проводжав їх поглядом.

 «Ну що ж,» — подумав він, — «варто спробувати ще раз. Наступного назву Капітан».

І Капітан-таки впорався краще за Переможця — захищений шматками горіхової шкаралупи, він блискуче пройшов усі пороги, і аж до вечора Китиця плив Веснівкою. Здивовані жаби проводжали його голосним кумканням; поодинокі миші, що прийшли прати свої речі до ріки, радісно кричали йому вслід та бажали удачі. «Ще побачимось! Я пливу до Малих Кропивок!» — відповідав їм капітан. Він так пишався своїм човном, що аж вуса задоволено посіпувались. Проте коли та гордість вщухла, він із жахом подумав: а як же вернутись назад?..

Ставши на якір у Малих Кропивках, Китиці довелося визнати, що додому повертатиметься він пішки. Ні весел, ні команди, що могла б гребти проти течії, у нього не було. Місцеві мишки, хоч і для годиться поспівчували йому, зраділи такому нечуваному подарунку долі. Не щодня перепадає цілий корабель, і вже точно не такий, як Капітан!

Отже, кілька днів Китиця витратив на пішу дорогу додому. Подорож не була даремною: у Кропивках він купив найкраще полотно по обидві сторони Веснівки для нових вітрил, а також придумав, як краще закріпити щоглу. З усіма поправками, Підкорювач мав стати найкращим.

Хто ж знав, що не варто плавати на мілководді?

У травні Китиця запланував свою найбільшу подорож: за кілька поворотів від Малих Кропивок Веснівка впадає у велику ріку, прозвану Велетнями Пісочницею за м’яке піщане дно. Капітан мав намір спуститися нею якнайдалі, і залишитися там, куди вона приведе, а далі й зовсім гайнути світ за очі. До Пісочниці все йшло неймовірно: яскраве сонечко, вітер у білосніжних вітрилах, навіть на жодному порозі Підкорювач не спіткнувся! Китиця тримався якнайближче до берега — яким би неперевершеним кораблем він не володів, хвилі на середині ріки завиграшки перевернули б його. І тут з’явилась нова напасть.

Раки. Сплутавши судно, що пливло над їхніми головами, зі здобиччю, вони клацали своїми клешнями і не давали проходу бідному мишенятку. Китиця щосили вчепився в штурвал, намагаючись відвести корабель із мілководдя, і коли йому це майже вдалося… клешня розрізала Підкорювач навпіл, ледь оминувши хвоста капітана. Зіщулившись, він щодуху погріб до берега, сподіваючись, що рак за ним не послідує. Третій корабель теж зазнав краху.

Гіркі сльози покотилися маленькою волохатою мордою, щойно Китиця дістався берега. Холод, дурість ситуації — все навалилося на мишенятко, і від безсилля воно сповзло на землю, закривши очі лапками. Звісно, йому було шкода і себе, і витраченого часу, і прекрасні, білосніжні вітрила Підкорювача!.. Хіба що сир, збережений в кишені на подібний випадок, трохи розвіяв смуток.

Китиця востаннє жалісливо глянув на хвилі. Під ними сховався його найкращий досі корабель. Нічого не вдієш, треба рухатися далі. Але куди? Навколо сліду мишачого не було, а ось людського досхочу: сміття, понівечені рослини і… забута кимось книга?

Мишеня зацікавлено побрело до розгорнутої посередині знахідки. На сторінці була намальована дивна риба: гостроноса, з маленькими чорними очима та страшними зубами, а великими літерами внизу було виведено «Акула». Китиця здригнувся (залишалося сподіватись, що ця їхня «Акула» не більша за звичайну рибу!), і хутчіш перегорнув сторінку. На наступній страховидло було не набагато краще. Воно мало вісім довгих гладких лап, покритих якимись кружечками, а голова у нього була велика і кругла — «восьминіг». Ще ніколи він не бачив нічого подібного, і бажання гортати диво-книгу далі перевищило тугу за кораблем.

 «Перлина». Дивний хвилястий камінь на сторінці (так звана «мушля»), загрозливо навис над блискучим білим кружечком, здається, ось-ось готовий його розтрощити. Китиця зачудовано провів лапкою по картинці. Було б так цікаво якось врятувати цю Перлину від Мушлі!..

Та те, що було на наступній сторінці, вразило його найбільше. Величний, на дві сторінки Велетської книги, він завис у стрибку над поверхнею води, що, здавалося, зовсім не мала берегів. Хіба бувають такі широкі річки? Називався цей красень зовсім просто: «кит». Трошки вище за малюнок був іще один, де зі спини кита виривався стовп води — це він так розмовляє чи подає знак? Надзвичайно!

В нижньому кутку Китиця помітив мапу. На ній червоним було позначено кілька місць, напевно, їхнього проживання: Синє море, Бухта Капітана та Затока Місяця. Був і четвертий хрестик, найбільший серед усіх, прямо посеред величезної синьої плями — океану Олеандру. Всі ці назви Китиця чув уперше, і як же йому закортіло побачити ці безкраї води, перлини, китів!

І трохи придивившись до мапи, він врешті побачив знайому назву. Далеко на півдні, Пісочниця впадала в Синє море, зовсім поруч до однієї з позначок. Серце мишки радісно тьохнуло.

Обережно, аби не пошкодити малюнок, Китиця відірвав кутик із мапою. У його голові проскочила думка. Китиця, кит, Кит…

«Вирішено», — сказав до себе він, — «будую нового човна. Назву його «Перлина», стану відомим капітаном на прізвисько Кит, і разом із Перлиною ми попливемо аж до самого Синього моря. І ніщо нас не зупинить: ні раки, ні хвилі, ні пороги!»