Цей світ ідеальний. Бо я його таким створила.
Нікому не потрібний дар, казали вони. Аякже.

Гордо випроставши голову, йду алеєю вздовж моря. Воно, як завжди, гарне. Легкі хвилі колишуть його гладь. Небо бездоганно чисте, і велична біла куля забарвлює стежку кудись за виднокрай. Кілька ранніх рибалок колишуться близь берегу. І величний вітрильник, як на тій картині Айвазовського, вже майже біля берегу. 

Місто теж ідеальне. Охайні білі будиночки з однаково сизими дахами. Чисті вулиці, вимощенні бруківкою. Жодного галасу, жодних проблем. Життя повільно плине, перетікаючи з ранку до ночі.  

Сьогодні гарний день, аби відвідати кафе біля причалу. Хай це й портове містечко, але не жваве. Там буде тихо, й гарний краєвид. Столик найближчий до моря буде вільний. Та й загалом день буде чудовим. 

Бо це мій світ. Моя утопія, хай мені й не подобається слово. Ніби когось мають утопити, тьху.

Як я й казала, місце вільне. На столі ваза зі свіжою лавандою. Байдуже, що зараз несезон, лаванда завжди свіжа. Усміхаюсь сонцю. В плетеному кріслі м’які подушки. Об мої ноги треться невеличкий дракон. Звісно, створюючи світ, я додала і їх. Дракони тут усюди. Розпалюють печі, возять брички замість коней, чи просто лежать на сонечку, мов коти… Я створила їх приязними і добрими істотами. Зрештою, мені не треба, аби моє ідеальне місто спалила величезна літаюча ящірка.

Мені приносять замовлення. На бездоганно білій тарелі лежить шматочок торту. М’який шоколадний бісквіт, ніжне суфле, та легка кислинка від ягід.  Все як я люблю. Заплющую очі. Десерт не додасть мені жодного зайвого граму. Усміхаюсь собі.  

Розплющивши очі, бачу як істота з кільцем на розі доїдає його. Зітхаю. Не все у світі мій дар може контролювати, хай навіть він складає і одне невеличке містечко. Я не впливаю на думки і почуття людей (і їм подібних істот) опісля створення. Це інший дар. 

Тож передбачити появу істоти було за межами моїх сил. Вона ж зацікавлено роздивлялась мене.

– Людська їжа смачна, – вона поклала на стіл руки, дзенькаючи браслетами. Їх мав би бути з добрий десяток.

– Неввічливо порушувати чужий спокій, – зводжусь. 

Дракони-люди були єдиною моєю помилкою. Надто активні й абсолютно некеровані. Добре, що їх вкрай мало. Я, звісно, могла б це виправити, але мене колись вчили, що світ мусить мати краплю хаосу, аби бути придатним для життя. Тож дракони-люди й стали цією краплею.

Вона, дивлячись на  мене, схилила набік голову, від чого кільця на вухах дзенькнули. Прикрас на ній було й справді забагато – окрім кількох пар сережок й браслетів, вона мала кілька разків намиста. Навіть у волоссі, вкладеному у дві неохайні коси, було видно металеві кільця.

– Тьху, – зрештою сказала вона. – Це місто – саме утілення спокою. Нумо в навколосвітню подорож.

Кашляю, поперхнувшись кавою. Подорож від одного краю міста до іншого і є навколосвітньою.  

– Ти ж драконка. Візьми й полети собі.

Допиваю каву. Як її не спровадити, піду в інше місце.

– Всі так кажуть. А я не можу, – проскиглила вона. – Я водяна драконка.

Ще раз дивлюсь на неї. Не пригадую, аби населяла море чимось надприродним. У мене не надто багата фантазія. Власне, дракони – єдине, що відрізняє мій світ від звичного.

– І тому я не можу сама подолати пустелю довкола міста. Хто взагалі будує міста посеред пустелі?

Останні слова я вже ніби чула. Мабуть, від когось у місті.

– А світ за нею мусить бути неймовірним! Я чула про зірки, що літають над полями, квіти, що цвітуть серед неба, залізні ліани, що світяться серед ночі…

Жодного з переліченого не існує. Ані в цьому світі, а ні в тому, з якого я прийшла. Драконка захоплено перелічувала інші нісенітниці, а тоді схопила мене за руку.

– Допоможи мені побачити їх.

В синіх очах вилискував відчай. У тому погляді було щось. 

Дурня, вона не може знати. Але перевірити не завадить.

– Гаразд.

***

Склавши невеликий клунок, я востаннє дивлюсь на свою оселю. Найближчим часом я сюди не повернусь. Вазони на вікнах не треба поливати, тож ключ лишаю собі. Драконка, яку як виявилось звати Еллонвіга (що за дивне ім’я), зачудовано дивиться в мій бік. І нехай.

Рушаємо. Ніколи ще мені не доводилось виходити за межі міста. Тобто, я не мала в цьому жодної потреби. Навіщо, якщо вже є ідеальне місце?

За ним дійсно тягнеться безкрая пустеля. Ну, цікаво, наскільки далеко сягають відростки мого світу. 

Еллонвіга вперто йде вперед, з кожним кроком створюючи характерний дзенькіт. Як виявилось, браслети були й на ногах. І їхнє бринчання вже починало діяти на нерви.

– Слухай, навіщо всі ці прикраси? Може б зняла частину на час подорожі.

– Але ж я навпаки начепила більше! Це мої спогади, мій дім. А як можна йти у мандрівку без дому? Невже ти не взяла чогось такого зі свого? – вона всміхнулась.

Ні. Ну, тобто… З якого дому?

На щастя, питання риторичне. Драконка іде вперед і мені не лишається нічого іншого. Пейзаж незмінний: сонце, сіра земля і відсутність будь-якого життя. Яка насолода в ходінні під палючим сонцем серед порожнечі? Пісок набивається мені в босоніжки й муляє. Через це я ще більше дратуюсь. У Еллонвіги такої проблеми немає – вона йде босоніж.

Швидше б їй вже це набридло. Вже вечоріє.

Замість рівномірного бринчання, лунає гучний “дзень!”. Драконка падає на землю й дивиться в небо.

– Ну ж…

Вода. Вона водяна драконка. Їй потрібна вода. Але  ми вже задалеко від міста, а того, що було у флязі, їй навряд чи вистачить. Роззираюся. Чорт! 

Заплющую очі і вигадую річку в кількох метрах від нас, поки простягаю Еллон флягу. Вона жадібно п’є, і я тягну її далі.

Побачивши річку, вона сміється, мов божевільна, і простягає руки до води. Щойно хвилі напливають на них, стає видно луску й перетинки. Нігті видовжуються  й загострюються. Сміючись, вона починає знімати браслети й намиста, а за ними й одяг. Еллон пірнає, і назустріч мені виринає геть інша істота. 

Сиза морда з гострими рисами шкірить на мене ікла. З двох прорізів мружаться крижані очі.  Вдихаю. Мені не можна нашкодити в моєму ж світі. Запобіжники колапсу. До того ж, на вухах висіли кільця, як і на одному з рогів. Істота й досі була Еллон.

Трохи посидівши у воді, вона вискакує і штовхає мене носом. Падаю. Істота переді мною дійсно велична. Її сиза луска сяє в призахідному сонці, змінюючи барву. Подеколи його світло втрапляє в пастку краплин, створюючи крихітні райдуги. Довгий хвіст закручується довкола. Крізь його напівпрозорий плавець видно небо. Химерна ящірка дивиться в бік пустелі, кидаючи їй виклик.

Треба розкладати намет.

Світанок ми проспали. Еллон вже повернулась до напівлюдської форми і дивилась на річку як на дар Божий. Чи в кого там вони вірять? Я не втручалась в релігію цього світу, радше ігнорувала її існування.

– Ти бачиш? Це вода! А де є вода, мусить бути і життя! Може, ми навіть знайдемо інше місто!

Та-ак. Створюючи річку, я не продумувала її зв’язки з чимось ще. Тож за якийсь час вона всохне. А цього я не хочу, адже Еллон потрібна вода.

Доведеться це продумати. 

Уявляю її джерело. Озеро, досить велике. Серед лісу. Згадую про існування клімату. Відмежовую його горами. Знову ж таки згадую про клімат. Уявляю з того боку океан. Він створить вдосталь вологи для того боку, а гірський масив не дасть їй перейти на цей бік і змінити екосистеми тут. Це б викликало підозри.

Еллон, що майже не мала речей, вже пішла вздовж ріки. Нашвидкуруч збираюся і біжу за нею. Як я і думала, вона пішла угору. Картаю себе. Треба було створити оазу та й по всьому.

Скоро рельєф змінюється на гірський. Очі Еллон горять. Я починаю сумніватися у правильності своїх рішень. Тепер нам доведеться долати гори.  

Десь пообіді Еллон зупиняється. Я вже давно відстала. Проводячи життя простої містянки, я не надто займалась спортом, і це давалось взнаки.

– Слухай, може б я допомогла тобі? Я не можу перелетіти гори, але повзти ними було б легше.

– Що ти маєш на увазі?

Еллон відкріпляє флягу і обливає себе водою. Переді мною знову дракон. Її хвіст лягає переді мною. Вона дивиться на мене цими своїми синіми очима.

Проклинаючи все на світі, торкаюсь луски. Вона холодна й слизька. Серджусь на себе, але підбираю її речі та сідаю верхи, обхоплюючи шию. Еллон, миттю забувши про мене, лізе горами на всій швидкости. Мушу триматися міцно й заплющувати очі, бо від одного погляду в провалля хочу прибрати ці гори до біса, а Еллон навіть не розглядає ймовірности впасти в них.

Еллон зупиняється. Розплющивши очі, бачу що ми вже в лісі. На рівній землі. Поруч журжить ріка. Еллон прибирає людську форму. 

– Дивись, тут ліс!

– Так,  – погоджуюсь і сідаю на землю. 

Серед моїх припасів лишилось небагато, а Еллон за їжею я не помічала.

– Що їдять дракони?

– Рибу, – одразу відповідає Еллон. – А ще комах, звірів, птахів… Але я люблю рибу.

– Отже, варимо юшку?

Еллон дивиться на мене широко розплющеними очима.

– Ти вмієш готувати?

Ображена, дістаю казан і посилаю її по хмиз, паралельно вигадуючи рибу в річці поблизу берега. Щойно вона втілюється в життя, хапаю кілька й починаю чистити.

Може, вигадати було вже готове? Еллон повертається з хмизом і я кидаю інгредієнти в казан. Вона розпалює вогонь.

Готову страву їмо прямо з казана, бо тарілок немає. Еллон шкіриться, схоже, варена риба їй  теж подобається.

Розкладаю намет. Еллон знову набирає подоби ящера й спить так.

Поснідавши залишками риби, йдемо блукати лісом. Сосни підбирають нам небеса, поки сонце заливає їх верхівки променями. До нас вони не долітають, та й байдуже. Еллон веде глибше в ліс.

Сонце починає скочуватись до вечора, й Еллон хмуриться. Так, моя уява не така яскрава як її. Однакові сосни, мабуть, їй обридли.

Зітхаю. Що вона там сподівалась побачити? “Зірки, що літають над полями”.  Вигадую широку галявину, всіяну подеколи польовими квітами. Невеликий струмок на ній. До неї недалеко. Зірки, це вже складніше. Світляки? Це було б брехнею. Створюю живі вогники. Невеликі й не надто гарячі. Забороняю підлітати близько до дерев і трави. Існуватимуть на сонячному теплі, заряджаючись вдень і літаючи вночі, аби повернути енергію системі. 

Починаю вести. Еллон здвигає брову, але йде слідом. Поступово дерева рідшають, і із заходом сонця ми виходимо на галявину. Еллон роззирається, й тихо торкається квітів. Помічає струмок  і йде до нього. 

Прокидається перший вогник. Поволі від піднімається від води угору. Я не вигадувала їх у воді. Мабуть, це їх поправка. 

Еллон округлює очі, мов зачудована, йде до нього. Вона встигла намочити руки, тож тягнеться кігтем. Чорна рогівка торкається жовтуватої кулі і поле спалахує. Добра сотня вогників злітає одночасно, хитаючи трави і нагріваючи повітря. В повітря злинає запах польових квітів. Еллон захоплено роззирається:

– Зірки…

А наступної миті хапає мене за руку і  зривається бігти, розганяючи найближчу зграю. Її сміх розливається лісом. Вона тягне мене далі, намагаючись спіймати вогник. Її сміх заразний і я ловлю себе, що й сама шкірюсь від вуха до вуха. Теплий вітер торкається плечей, а її кігті холодять долоню. Навряд чи це місце проіснує довго. Тож навіщо обмежуватись?

До нас повзуть ті її сяючі ліани. Тільки це сяючий плющ, бо ліанам не підійшов клімат. Темно-смарагдове листя обплітає найближчі сосни. З темряви видно, як найближчі дерева вилискують синім. Сяють лише прожилки, але й цього достатньо. Підхоплені вітерцем, вони шуршать, і ліс  ніби хвилюється.

Еллон зупиняється роздивитись новину й всміхається. Вона обриває листя, й переплітає його з квітами. Згодом в її руках два сяючі вінки. Один з них падає мені на голову. Вона сміється й тягне мене далі ганяти вогники. В світлі плюща вилискує те її кільце на розі. Кожен наш крок відзвонюють її браслети. Ловлю себе на думці, що давно такого не робила. Я мало спілкувалась з місцевими, більшу частину часу проводила розглядаючи  море. Може, це воно послало мені Еллон? Друга? 

Дурниці. Море не живе. Я його таким вигадала. Еллонвіга – одна з тих драконів, яких я створила. Наша зустріч випадкова.

Але це не робить її гіршою. Кілька вогників торкаються моєї шкіри лишаючи тепло замість опіків. В повітрі витає сильний запах трав. На язиці гарцює присмак щастя.

***

Вперше прокидаюсь раніше Еллон. Вона мала ще одне побажання. На небі ні хмаринки. Чудово. 

В ньому розквітають бегонії. Ніжно-коралові пелюстки розходяться між хмарами. Вони видаються однаково м’якими й ніжними. 

Еллон прокидається і дивиться в небо.

– Цей світ прекрасний, – шепоче вона.

Не можу не погодитись. Він неймовірний. Завдяки їй.

Між нами спалахує тріщина. Земля розколюється, формуючи глибоке провалля. Це неможливо. Цього не мало статись. Я цього не планувала. Еллон зазирає вглиб.

– Це землетрус?

Точно. Гори. Вони ж сейсмічно активні. 

Еллон допомагає мені перебратися на інший бік, і ми йдемо далі. 

У лісі сонячно. Запах хвої забиває дух. Еллон мовчить, хай що я кажу. 

– Щось трапилось? – не витримую.

– Трапиться, – шепоче вона. – Я це відчуваю.

Хитаю головою. Нічого не трапиться. Це мій світ. Я контролюю його. 

Нарешті виходимо до озера. Призахідне сонце  пускає по ньому доріжку, що легко колишиться з хвилями. Еллон не спішить до води. Її погляд звернений до неба. Дивлюся й собі.

Небо гарне, як завжди, коли сонце поволі ховається за обрій, ділячи його з рештою зірок. Рожеві верхівки сосен, ніби паркан, з-за якого визирає проміння. Воно освітлює вже не білі хмари. Небо, забарвлене в котрийсь з неймовірних відтінків червоного… 

…тріскається.

Кліпаю. Чорнильно-чорна тріщина розповзається по небу. Заплющую очі й прибираю її.

Замазую кольором неба.

Закриваю хмарою.

Зшиваю.

Склеюю.

Хай що я роблю, вона лише розповзається далі.

Повертаюся до Еллен. Вона нажахано втупилась в свої руки. Чорні тріщини повзли її шкірою. Роззираюся. Тріскались сосни, земля, навіть озерна гладінь.

А тоді все розбилось.

Темрява. Довкола лиш бездонно чорна пустка. Кричу. 

Розплющую очі. За кілька секунд пригадую місце. Мій дім. Мій перший дім. Поруч хтось п’є чай. Його я не знаю.

– Можеш звати мене Еск. Мій дар… дозволяє взаємодіяти з чужими. 

На пальці він крутить залізне кільце. Кільце, яке Еллон носила на розі.

– Тож Еллонвіга твій витвір, – зводжусь.

– Я відправив частку своєї сили вивести тебе зі статусу-кво. Не знаю, яку форму вона прибрала.

Бреше. На столі бачу напрочуд детальний скетч драконки.

– Тож… Навіщо?

– Визирни у вікно. Частина тебе належить і цьому світу.

Знаю, що побачу там. На підтвердження цього лунає повітряна тривога. Він зруйнував мій світ, аби притягти назад. Дуже дякую, я ж робила його не для того,  аби вибратись звідси.

Він хапає мене за руку, й виставляє іншу до вікна, між двох пальців затискаючи кільце. Відчуваю, як світ впирається. 

– Що ти зробив?

– Аби снаряд не розірвався.

– Який снаряд?

Він переминає кільце в пальцях. Повільно розумію. Той, що вбив би мене. Моє фізичне тіло, що лишилось у своєму світі. 

– Звідки ти знав?

Він не відповідає, продовжуючи гратися з кільцем.

– Який твій дар?

– А твій? – він кладе прикрасу на стіл. – Ти можеш більше, аніж ховатись у бульбашці.

Він всміхається.

– Не силкуйся згадати мене чи запам’яти – це наша остання зустріч. Ти втратила три роки, відколи ти втекла. Подумай, що ти можеш зробити.

– Мій дар не несе жодної користи!

– Ти не лише дар. 

З цим він ставить чашку і йде. Кільце лишається на столі.

Я таки згадую його. Всі обдаровані знають одне одного. Олекса, хлопець з кільцем, що здатне змінювати долі за певну ціну. Художник.

“Моя смерть не буде марною. Я вже три роки як служу.”

Записка лежить поверх чистого блокнота. 

Беру ручку. Я можу створювати світи не лише для себе.