Літні дні завжди мають особливу магію, що несеться через прохолодний вітер, осідаючи на шкірі, наче пилок з крилець фей. Прозорі крильця, схожі на вітражі із дорогоцінних каменів, маленькі суконьки з пелюстків квітів, здається, саме так ви і уявляєте їх, чи не так? Тільки-но, люблять вони більше листя з кущів для спідниць, а взуття у них взагалі із кори дерев! І зовсім вони не милі і дружні істоти, що цілими днями танцюють під сонцем на галявинах. Якщо ви вже знайшли місце, де вони танцюють, то краще забирайтеся геть звідти, поки вас не помітили! Це правило я віднайшла сама, коли була такою ж малою як і Меліса, але як же мені зараз, дорослій пані, пояснити їй чому не можна далеко заходити у ліс?

—Тільки не відходь далеко!—Говорить сувора мати з моїх грудей, коли все ще мої пальці на прощання чепурять її волосся.

—Так, я знаю, мам.—Чую у відповідь стримане бажання побігти геть вже ось у цю хвилину.

За її посмішкою можна побачити цю метушкуватість, енергію та дитячу нестриманість, що притаманна тільки їм. Вона ще з перших днів обожнювала поїздки до будинку бабусі, адже він знаходився за містом, у лісі, на вигляд такому ж чарівному, як змальований з книжок казкарів, і вела до нього лише одна дорога, але з нього можна було вийти куди завгодно, навіть на стежки, що ведуть у найцікавіші пригоди…

Я не можу стримати посмішку, дивлячись на її блискучі очі, в яких я бачу своє відображення. Хоч я вже і доросла пані, мати та давно не дитина, дивлячись на неї ось такою, я бачу себе, таку ж маленьку і зачаровану цим лісом. Нахиляюсь до неї трішки ближче і залишаю поцілунок на її теплому чолі, але навіть не встигаю випрямитися, як вона вже втікала від мене, зі своїм дзвінким сміхом. Меліса залишає мене саму і я знаходжу сміливість відвести очі на будинок перед собою, вперше за стільки років, бачу його так, як раніше. А як було раніше?….

Дерева змінювали один одного занадто швидко, поки я визирала у стареньке віконце машини. Такі зелені, аж занадто! Я вперше бачила такі яскраві дерева, але тут все здавалося яскравішим ніж було вдома. Можливо це було через літній застій повітря, яке заповнювало машину та мої легені.Здавалося, що ти застряг десь між часов і тому повітря теж зовсім не рухалося, нагадуючи желе.

—Ірідо, як тобі?–пролунав шепіт материного голосу з переднього сидіння.

Повільно звертаю на неї свою увагу і мене зустрічає її щаслива посмішка.

Велика, схожа на прикрасу з натуральних перлів. Натуральні перли зовсім не рівні, тому їх не використовують у прикрасах, але це не змінює їх цінність. Знаходжу силу вичавити з себе посмішку їй у відповідь, хоча ми двоє знаємо, що я не хотіла так різко змінювати те, що ми називаємо “домом”.

—Втомилась? Знаю. Ще трішки.—І ось її обличчя зникає за спинкою сидіння і я залишаюсь сама на сам з порожнім відчуттям покинутості, що схоже на велику чорну дірку у грудній клітці.

Їхали ми, здається, ще півгодини і машина зупинилася. Проїхала по сухій, витоптаній століттями, дорозі і просто стихла. Це змусило мене знову визирнути у вікно де я побачила його…Дім, здається, виглядав так само як буде виглядати ще десять років і так само як виглядав ще десять років до цього. Білий фасад з потрісканою фарбою, два поверхи, гострий шпиль даху, тоненькі вікна із скла, тоненькі дерев’яні двері і здавався він мені блідим на фоні цього літнього буйства. Тоді я ще раз переконалась, що переїзд був головною помилкою батьків за все моє, на той час коротке, життя.

Далі все було швидко. Скрипіння машини, поки батько діставав наш багаж з неї, слова матері, їх розмова, яку я майже не пам’ятаю, адже мій погляд залишився на самому будинку. Він височів над всіма нами, наче загроза, а одне-єдине віконце горища не зустріло нас як інші. Перший і другий поверхи були обсипані старими віконними рамами, прикрашеними не менш старими тюлями, що аж пожовтіли від цього літнього повітря. А ось це маленьке…Здавалося, що за ним зовсім нічого немає. І навіть світло туди не проникає. Така собі чорна пляма, яка здалася мені жахаючую, неприємною, але єдиним, що манило мене зайти у середину.

Як виявилося, “моя” кімната розташовувалася на другому поверсі. До неї вели скрипучі сходи, наче саме вони і підпирали увесь будинок і берегли від падіння і перетворення у купу сміття. Пил вкривав більшу частину поверхонь, яких тут було на дивовижу достатньо, і навіть завмер в повітрі так, що можна було його побачити під сонячним промінням. Здавалося, що час завмер тут і не мав ніякого розуміння, що таке наше “сьогодні”.“Моя” кімната теж не відрізнялась від цієї суцільно-пилової меланхолії старовинни. Простора, але кількість пилу, картонних коробок, які стояли наче декорації між не менш старими каркасами меблів, з’їдали увесь простір. Навіть дихати не було чим, адже повітря належало привидам старовинни. Напевно, це якась вікторіанська леді, в жалобній чорній сукні, з затянутим корсетом та блідою шкірою. Я була зайва у її, або і не тільки її, щоденному побуті: манірно ходити по сходам, виглядати томним поглядом у вікна, присісти на стілець на горищі, де…Чому я взагалі подумала, що на горищі є стілець? Чи там взагалі щось є?

Поміж думок знову з’явився силует круглого віконця. Воно наче і не належало цьому будинку, занадто вирізнялося. Або я просто шукала відмазки та аргументи для того, що я збираюся зробити. Якщо вийти з “моєї” кімнати та повернути ліворуч по коридорчику, не спускаючи погляд зі стелі, то ви знайдете величезний чотирикутник вирізьблений прямо у стелі. Ближче до одного з боків до нього прикручена ручка, а вже з неї звисає мотузка з торочкою на кінці. Сподіваюся, що вікторіанська леді буде не проти того, що її жалобу порушать, адже я вже тягну за мотузку, яка обмотує мою ніжну руку як змія, а вгризається в неї не гірше за колонію розлючених мурах…Пилюки тут настільки більше ніж у решті будинку, що вам навіть не потрібні сонячні промені. Кожний подих дається настільки складно, що в один момент ви просто а-а-апчхі! Ох, настільки її забагато. Вікторія, наша гостинна вікторіанська леді, напевно має алергію на свіже повітря. Та і кімната її заставлена коробками. Можливо, вона дуже не любить простір, не менше за свіже повітря. Старі половиці скриплять під моїми чобітками, коли я роблю перші кроки.

Горище дійсно заставлено дуже щільно, із вільного місця тут тільки невелика смужка, що веде до помаранчевого кружальця під самим дахом…Але воно мене більше не цікавить. Я оглядаюся і знову роблю маленькі кроки, сподіваючись, що одна із дощок не виявиться гнилою чи з’їденою термітами. Промінчики сонця вказують куди йти. Ніжно заграють зі мною, гріють шкіру, посмикують за щічки та обережно відкривають для мене горище… Це виявилося навдивовижу величезна кімната. Вішалка з величезними чорним та коричневим пальто, а зверху звисали декілька капелюшків, схожі носила ще моя бабуся. Величезні і не дуже коробки з невідомими речами, окремий куточок для книг, від яких йшов шлейф того самого“запаху книг”, що насправді свідчив, що ті повільно розкладаються. Навіть чийсь стілець, з переламаною ніжкою, покірно стояв під промінням сонця. Але це було далеко не найцікавіше…

Дзеркало – то його скарб. Здалеку не можна було побачити своє відображення через товстий шар пилу, але якби ви його побачили як я, то б зрозуміли, що то дуже чудове дзеркало. Воно овальне, з дивними вигинами знизу, обрамлене масивною вирізкою з дерева. Я відчуваю забуті часом рельєфи квітів, дивних візерунків без особливих образів, навіть знаходжу морду лева на цій дерев’яній рамі. Як же багато людей воно зустріло? А чи багато, знаходячись ось тут, у лісі?

Відриваю погляд від рами і на секунду бачу себе у відображенні. Відображення якесь криве чи то просто не можу побачити себе через шар бруду. То була наче не я. Погляд падає нижче і він концентрується на маленькій скрині, що тихо стояла біля ніжок зеркала…

Присідаю на колінця і дошки знову скриплять, але цього разу, я ігнорую їх. Бліді руки повільно, я все ще даю собі шанс розвернутися і втекти з горища, тягнуться до скрині. Вона менш вишукана за все, що знаходиться у домі. Темна, дерев’яна з металевими смужками по корпусі, напевно для міцності, і…Все. Просто стара шкатулка.

«Невже ось так просто?»–з цією думкою я потрусила її, прислуховуючись чи є там щось. Так, щось було, але настільки легеньке, що я задумалася, можливо, там просто живе паук. Але чомусь поставити її на місце я не наважувалась. Вона прикипіла до моїх пальців, ідеально помістившись у руку. З подихом знову дивлюсь на неї і помічаю, що у неї немає хоча б малесенької замкової щілинки. На її місці знаходився зовсім примітивний механізм з металевої кульки та такої ж металевої петельки. Я навіть не встигла подумати, як мій великий палець легко піддів петлю та зняв її з кульки. Скринька відкрилася з легким скрипом та мені у ніс ударив застарілий запах…Пахло як від груди книг у іншому кінці горища.

Я знайшла невеликий шматок паперу, зігнутого навпіл декілька разів. Він настільки старий, що був навіть не жовтим, а рижим. Цікавість перемагає страх перед можливим пауком і я дістаю папір. Зовсім тоненький, здається, що він розпадеться на пудру прямо у мене між пальців, які повільно розгортають старезні згини паперу:

«Της νύχτας τα καμώματα τα βλέπει η μέρα και γελά,
μα ό,τι σπέρνεις στο σκοτάδι, στο φως θα το βρεις μπροστά.
Μονάχα η αγνή καρδιά το φως αληθινά κοιτά.»

Запах чорнил, ледве помітний, посідає у повітрі, поки я стараюсь зрозуміти хоч щось з написаного. Це схоже на слова, але ці лінії, кружальця та вихорі мені абсолютно не знайомі. Не можу знайти найменших асоціацій. Це було щось, але що саме вже було поза межами моїх знань. І це дратує мене. Саме з цим відчуттям подертого горла я зустрічаюсь поглядом зі своїм відображенням. Інша. Я дивилась на мене через шари десятиліття. Її погляд рівний, а губи зжаті у лінію. Вона зла. Я зла.

Знову дивлюсь у відображення і її риси обличчя мякшають. Погляд спускається по відображенню на руки і я знову розглядаю запису, тільки з відзеркаленного боку. Зі сторони, у якій можу побачити правду, перевернувши все з голови на п’яти.

Я не помилилась. На іншій стороні паперу ще було щось, але…не написано. Це не букви. Запал знову повертається, ця знахідка пробуджує якусь радість та енергію, і я перевертаю папір, щоб подивитися на нього вже у реальності. Це мапа.

Це мапа! Ви можете тільки уявити? Справжня загадкова мапа потрапила мені у руки! Хрестиком помічена дорога і невелика галявина з будинком, по дорозі розумію, що я зараз тут, ліс, який пролягає навколо будинку, дерева, дуже багато дерев. Між дерев я бачу маленькі фігури, схожі на людей, а у кутку залишається місце на галявину, де намальований дракон….Дракон! Звісно, можливо то ящірка, але ви тільки подумайте!

Дракон! А біля нього квіти, ще більше маленьких людей і навіть музикальні інструменти! Звісно, ви можете далі залишатися на горищі в пошуках логіки та розгадки “символізму”, але не я. Я була мала та нестримна. І я була тим, кого ми всі втрачаємо, як тільки дорослішаємо.

Задуха горища змінилась вечірньою прохолодою літа. Якийсь дивний примішок буяння рослин осідав у легенях, поки сухі хворостинки хрустіли під моїми черевиками. Чим далі я йшла, тим яскравіше світило помаранчеве сонце через кружевні орнаменти верхівок дерев, прогріваючи мені шлях зарослої стежки та підначуючи не сходити у бік. З кожним кроком проміння сонця на травах ставало схоже на перламутр. Легкий вітерець кружляє навколо мене, підхоплюючи від руки, закликаючи у танок, через що я роблю декілька повних поворотів навколо себе і біжу далі. Я хочу знайти спокій у цих променях, знайти щось веселе та радісне, і навіть подих повітря здається схожий на сопілку, на…сопілку? На мелодію. Вона стає голосніша з кожним кроком і я зупиняюся. Це не просто подих вітру. Це справжня музика. Дивлюсь по сторонам і розумію, що стежка майже довела мене до галявини. Сонце освітлювало її краще за стежку. Це був не просто перламутр. Це були тисячі, ні, навіть мільйони блискіток, що не тільки розсипали по землі, а вони і залишилася у повітрі…Ще крок затримую подих, зовсім невпевнено ще крок і я бачу величезний камінь, на якому сидить хтось у білому. Його голова мені здається дивною, але можливо то просто така зачіска й довге волосся? По рухах його плечей розумію, що грає на сопілці саме він. Я хочу зрушити невелику гілочку молодого дерева рукою, щоб краще побачити незнайому фігуру, але щось вдаряється мені у потилицю.

—Ай!—вскрикую я і відразу роблю півоберт, не помітивши, що музика різко припинилася.—Що за…—Очі швидко пробіглися по стовбурам дерев, кущам, але зупинилися прямо на моєму носі. Я побачила…фею.

Ви колись уявляли фею? Будь-яку будь-коли. Ось і я лише уявляла їх як малюнки зі сторінок казкових книг. Щось красиве й тендітне як пелюстки підсніжника. А крильця як у метелика, тонкі, прозорі…Що ж, хоча б ця частина виявилась правдою. Переді мною була зовсім маленька фігура з величезними крильцями, такими ж ніжними, як у метелика. Але вона була зовсім не як підсніжник…Шкіра набагато темніша, волосся коротке та кудряве, а одяг був просто мохом на ногах та корою дерева на тулубі, наче якісь обладунки. І ця істота, що виглядала скоріше як лялька, була дуже злою. Як тільки вона зрозуміла, що я її ясно бачу, вона почала пищати та кружляти навколо мого обличчя, час від часу кусаючи за ніс чи щоки.

Думаю, ви теж ніколи не задумувалися наскільки гострі у фей зуби…І що вони взагалі кусаються. Та і ще так боляче.

—Гей, досить! Я сказала досить!—закричала я розмахуючи руками перед собою,—Яка ж ти бридка!—кричу я, як фея зупиняється, але продовжує щось пищати.

—Вибачтеся один перед одним.— чужий голос ловить мене зненацька і я знову роблю вже звичний півоберт і те, що я бачу, куди приємніше за фей.

Мінотавр. Маленький…Мінотавр.

—Що?..—тихо шепочуть мої губи, як я стараюсь опрацювати те, що до мене говорить хлопчисько з головою теляти.

—Вибачтеся один перед одним.— повторює його голос, ніжний і дитячий.

Біля мого обличчя знову дзижчить фея. Я відчуваю як вона робить видих і щось муркочить, не повертаючи на мене своє засмагле обличчя .—Тепер ти. Ти назвала її “бридкою”. Це неввічливо.

Ці слова повисли у повітрі, поки я задивляюсь в його великі карі очі. Так, дуже неввічливо. Я навіть не подумала.

—Я…Мені шкода.—белькочу я, напевно те саме, що промуркало маленьке створіння.

Все знову затихає на декілька секунд і він, все-таки, киває нам, одобрюючи наші вибачення. Він розвертається і я бачу, що він одітий в біленьку туніку, наче теж зі старих історій, та повільно повертається до свого каменю. Фея летить за ним і я чомусь відчуваю таке саме бажання піти слідом. Вітер підштовхує мене і я роблю крок на галявину з невпевненими словами:

—Мене звати Іріда. Кхм. Іріда. А ти..Ви?…

—Ще ніколи не бачив настільки сіру веселку.—сказав він собі під ніс, сідаючи на камінь.—Я Фотій. Це означає “світло”. А твоє ім’я   означає “веселка”.

І заграла музика. Світло та Веселка…так, саме так все і почалося, як я пам’ятаю.

Я пам’ятаю наші зустрічі, як я бігла на галявину з матусиним печивом, сподіваючись, що воно сподобається феям, які виявилися досить недовірливими істотами. Я пам’ятаю його розповіді і як він показував мені свій будинок, що знаходився в хащах лісу. Я пам’ятаю фавну Мелісу, яка всюди ходила пристрибуючи на своїх копитцях та грала на арфі і яка стала мені такою чудовою подругою. Я пам’ятаю як мені показували стародавні малюнки та історії їх предків. Пам’ятаю як Фотій вчив мене грати на сопілці, а Меліса розповідала про жахливих монстрів. Я все пам’ятаю, але у мене немає часу, щоб записати всі інші спогади. Часу ніколи не достатньо. Особливо, коли я загубила свою можливість повернутися до них. Я пам’ятаю той день. Вже доросла, я ходила у школу і мала декілька друзів із міста. Я все рідше приходила у ліс і провідувала їх. Залишила їх, але не вони мене.

Це був осінній вечір. Присівши під деревом, я щось записувала у свій щоденник, поки Меліса та Фотій сміялися на фоні. Меліса, кучеряве волосся якої було заплетене у косу, робила вигляд, що вона лучниця, а Фотій–це страшний монстр.

—Ну ж бо, Ірідо, грайся з нами!—Сміялась Меліса, підійшовши до мене на своїх копитах.—Невже тобі не цікаво?—Виглядаючи через плече фавна тихо запитав Фотій.

—Ні, не цікаво! Досить! У мене вже є реальні друзі! З мене досить!—Не знаю чому я так розізлилась на них, чому я втекла і навіть не глянула назад на те, як вони засмучено дивились мені у спину… Можливо це були надокучливі феї та їх бажання гратися з моїм волоссям, може якесь зілля з сумки Меліси мало поганий ефект…Але, скоріше за все, я просто була поганою подругою для них.

 Я виросла. Але не забула. Більшість дорослих забуває, але не я. Навіть зараз я думаю про це, поки дістаю з духовки печиво. Чую як дзвоник над дверима звучить і тихий дитячий сміх. Вирівнюю спину і бачу свою дорогоцінну бджілку. Меліса… У волоссі доньки заплуталося листя дерев, феї люблять так робити. Завжди любили.

—Печиво готове!—Я радію, що у неї ще є ця привілегія бути дитиною та жити у казковому світі, де я знаю, що вона у безпеці зі старими казками, які я шепотіла у її вухо перед сном і ніжно дістаю одне листячко з її заплутаного волосся…Я збережу їй декілька солодощів, щоб вона мала гостинці на завтрашню прогулянку. Печиво з медом та горіхами. Здається, саме цей запах мали ті щасливі дні, до яких я сама закрила ворота…

____________

ЦЕ ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ!
КІНЕЦЬ ЧИЄЇСЬ ІСТОРІЇ ЛИШЕ ПОЧАТОК ДЛЯ ІНШОЇ. ВИ
ПРОСТО ЗАБУЛИ, ДЕ БУВ ВАШ ПОЧАТОК І НЕ ПОМІТИЛИ, ДЕ ЗНАЙШЛИ КІНЕЦЬ.