(уривки)

День проходив повільно, нудно і майже нестерпно. Хотілось додому. Хотілось доспати те, що не доспала, а до найближчої кафешки за кавою бігти було далеко. Лєра сиділа в коридорі, малювала на вирваному із зошита листку карикатуру на Тамару і майже не спостерігала, що відбувається довкола.

Свєта ж вилетіла з буфету, де купувала булочку з корицею, і з розгону влетіла в однокласника – Пашу Будько, він же Будяк, здорового і неповороткого мамія. Будяка в класі не дуже любили, але жартувати з ним було ризиковано, бо міг на наступний день притягти в школу маму, ще ту скандалістку. Лєра підвела голову і знову опустила. Ну, з ким не буває. Тим паче, коли снилася настільки дурня, що ти не виспалась.

Будяк повільно моргнув, тоді поглянув на Свєту, яка поправляла окуляри і вже збиралася вибачатися і бігти далі. Хлопець озирнувся по сторонах і раптом змовницьки прошепотів:

— Ходімо, я тобі дещо розкажу.

І, взявши однокласницю за руку, кудись її потяг.

— Так, почекай, я ще не погодилась, – Свєта вчепилась у свій зап’ясток, намагаючись вирватись, але несподівано це виявилось марно. Дівчина засмикала сильніше, вперлась ногами у підлогу і, зрештою, зрозумівши, що спротив сенсу не має, закричала. Валєра підскочила, впустивши все, що тримала в руках, і не розбираючись, кинулась на допомогу.

— Придурок, ти що твориш?! – і вдарила хлопця по руці. Будяк відпустив Свєту і розвернувся до Валєри, та так різко, що дівчина мимоволі відсахнулась. Погляд у хлопця був абсолютно дикий і наче нетутешній.

— Ти… бачиш? – хрипко спитав він. Валєра озирнулася, і з жахом усвідомила, що ніхто, окрім неї, не зреагував на крик Свєти. Всі продовжували ходити повз і навіть не озирались.

— Бачу, – нарешті мовила вона. – І можу зробити так, щоб побачили інші. Ти якого біса кудись насильно її тягнеш?

Будяк, не змінюючи виразу обличчя, швидким кроком наблизився до Валєри, схопив за комір футболки і різко смикнув на себе, трохи нагнувши і вдаривши коліном у живіт. Валєра відчула, як з легенів вибило повітря від удару в сонячне сплетіння, відкрила рот, наче риба на мілководді, і тут-таки отримала наступний. І ще один. І ще. Дівчина спробувала заїхати Будяку кулаком в живіт, потерпіла невдачу і була завалена на підлогу. Наступні удари були нанесені вже ногами.

Свєта нарешті отямилася і, прагнучи зробити хоч щось, стала кидатись то до одного, то до іншого, хто проходив коридором. Не реагував ніхто. Всі наче ігнорували те, що відбувалось, наче там нічого не було, наче на їх очах не лупцювали старшокласницю. Свєта вже почала плакати від жаху і відчаю, кинулась назад до Будяка, потім до людей і з усього розмаху влетіла в Рому, який в свою чергу швидким кроком йшов сюди. Хлопець охнув з несподіванки, опустив погляд на дівчину.

— Ромче, зроби хоч щось, – швидко, захлинаючись від сліз, заговорила Свєта. – Всі ходять, ніхто не бачить, а…

— Знайди когось з вчителів, вони розберуться, – тихо мовив Рома. – І швидку викликай.

— Кому?!

— Мені! – гаркнув хлопець. – Валєрі викликай. Давай, бігом!

Свєта втекла, а Рома ненадовго завмер. Виглядало все якось дуже неправильно: що учні, які ходили коридором і навіть не озирались, що Будяк, який бив так, наче цвяхи забивав – часто і беземоційно.

— Та що тут нахрін відбувається?! – гаркнув хлопець, швидким кроком підійшов і відтягнув Будяка від Валєри. Той засмикався, очевидно, не бажаючи відриватись від процесу, спробував вирватись, але Рома не дав, притиснувши його до стіни і заламавши руку за спину.

— Так розкажеш, ні?! – гаркнув він. Будяк раптом міцно замружився і тихенько завив.

— Ти чого мене б’єш? Я мамі подзвоню…

— Мамі він подзвонить! Ти якого тут влаштував? Ще раз побачу, що ти Валєру…

— Що Валєра? Я нікого не чіпав! – продовжував вити Будяк. – Я мамі скажу, вона на тебе заяву напише!

Рома раптом відчув на собі купу поглядів і озирнувся. Валєра скрутилась клубочком на підлозі і тихо плакала від болю, а всі ті, хто до того благополучно ігнорував все, що відбувалась, тепер дивились на нього. Рома завмер, послабив хватку, Будяк цим скористався, обережно сповз на підлогу і навкарачках перебрався трохи вбік. Наступної хвилини до натовпу, який поступово починав тут збиратись, добігла Свєта, за якою швидким кроком йшла завучка – висока і строга жінка середніх літ.

“Знайшла, кого попросити”, – подумав про себе Рома, а сам обережно опустився поряд з Лєрою.

— Сильно болить? – співчутливо спитав він. Дівчина схлипнула і кивнула.

— Якого… тут взагалі сталось?.. – нарешті видушила з себе вона.

— Не знаю. Мовчи, раз боляче говорити, я розберусь, – і хлопець обережно підняв подругу на руки. Валєра обійняла його за шию і закусила губу, щоб не закричати від болю, нова хвиля якого накрила через зміну положення. Рома тим часом повернувся до завучки, готовий до запитань – а вони мали бути. Точно мали бути у такій ситуації, яка складалась.

— Що тут сталось? – нарешті почала жінка. – Мені сказали, що тут Карпову побили з 9-А…

— І мене! – втрутився Будяк. – Я йшов по коридору, нікого не чіпав, і тут цей придурок до стіни притис, хотів побити! Мабуть, він Карпову і побив!

— Стули писок, га? – не витримав Рома. – Бо зараз правда тебе поб’ю.

— Поб’єш, бачиш! – продовжував істерити мамій.

— Будько, тихо, про тебе не питали! – гаркнула завучка. Усі з випадкових глядачів, які поневолі опинились на боці Будяка, вирішили не вилазити і нічого не казати. Жінка обурено зітхнула, перевела погляд знову на Рому.

— Так. Світлана швидку викликала, зараз вийдемо, занесеш вже, раз на руки взяв, я з вами поїду, як супровід. Телефон із собою є, щоб батькам зателефонувати?

— Є, – відповів Рома. – Можу ще на плече рюкзак її закинути, щоб два телефони було.

— Цим хай Світлана займається. А ми пішли, бігом! – викладачка розвернулась до натовпу. – А ви чого завмерли? Вистава закінчилась, повертайтесь на заняття.

Рома, дуже не зволікаючи, швидко, але не бігом, рушив до виходу, навіть не подумавши про те, що, взагалі-то, треба було б вдягнути куртку. Валєра, відчуваючи, що в очах вже темніє чи то від того, що дуже боляче, чи то просто і без болю було погано, тихо мовила:

— А я малій своїй сьогодні сказала… що якщо буде по мені стрибати… мене в лікарню заберуть і там помру…

— Ти давай без цього, ніхто сьогодні не помре, – буркнув Рома. – Будеш жити, довго і щасливо, я прийду до тебе в гості грати в “Call of Duty”, ми з тобою тільки завантажили мод до другої частини, щоб удвох сюжетку проходити.

— Ну заради цього можна і пожити, – слабко посміхнулась Валєра і тихо відключилась.

(***)

Тим часом крук теж на місці не сидів. Він раптом зістрибнув вниз з потягу, на ходу перетворюючись на високого хлопця у всьому чорному. Валєра зойкнула з несподіванки – настільки швидким було перетворення на людину, майже непомітним. Виглядав хлопець, як асасин з гри про однойменних воїнів – темна туніка з глибоким каптуром, що прикривав верхню половину обличчя, якщо трохи нахилити голову, парні клинки на спині, м’які чоботи, що дозволяли пересуватися майже безгучно. Хлопець потягнувся, розминаючи спину, прохрустів ще шию, і тоді вже сердито спитав вовка:

— Ну і з якого дива ми лякаємо дівчат? – на диво знайомим голосом. Дуже.

— А мені подобається, як мене лякаються місцеві люди, – озвався вовк і вишкірився, вочевидь, зображаючи посмішку. – Тут поки тебе не було, забрела трійця дурнів, кололи себе чимось. Я в них і спитав жартома, чи не знайдеться закурити. Накивали п’ятами так, що мерехтіли, і колоти в себе цю гидоту зарікалися.

Страх поступово проходив. Від цих двох не відчувалось ніякої небезпеки, і Валєра зовсім розслабилась. Більше тепер перемагала цікавість, підігріта новим знайомством. Це ж треба: хлопець, який обертається вороном, і його друг, розумний вовк. Розумний вовк, як у “Хроніках Нарнії”! У це вірилось і не вірилось одночасно. Свєта тим часом відійшла від шоку, поправила окуляри, які сповзли на кінчик носа, і тихо, майже писком видала:

— Тобто, ти увесь цей час міг взяти її на руки! І не зробив цього!

— Тобто, по твоєму, він мав посеред вулиці обертатись людиною, щоб всі на нього подивились? – знову втрутився вовк. – Нема дурних.

— А ще так зручно під вікна записки класти і повсюди пролазити, – додав хлопець і нарешті скинув каптур. – Я, до речі, не представився. Рей. Вовка звуть Дієґо, і не ображайтесь на деякі його жарти.

— Хороші жарти, – образився Дієґо. – Правда ж, панянки?

Валєра розгублено кивнула. На вовка вона більше не дивилась зовсім. Рей виглядав так, наче Рома відростив волосся, трошки підкачався і вкрав костюм у косплеєра. Схожість була вражаюча, наче скопіювали – хоча чим далі вона дивилась, тим більше розуміла, що якісь дрібні відмінності є. Скоріш за все тому, що Рей точно був старше, хай і не дуже набагато.

— Схожий на когось? – раптом без краплі здивування поцікавився хлопець. – Так буває. Значить, той самий ваш друг чи знайомий, з яким ми схожі – мій двійник.

Валєра захоплено видихнула. Усе сказане не вкладалося в голову, і водночас було максимально логічним… і це, чесно сказати, манило. Було цікавим. Таким цікавим, що хотілося скоріше доторкнутися до цього, дізнатись, що ж їй призначено, що вона має виконати… а до речі?..

І тут Валєра спохопилась, що вони зі Свєтою так себе і не назвали, і поспішила виправити ситуацію:

— А ми теж не представились. Я Валєра, а це моя подруга Свєта.

— І я тут ні до чого, я прийшла, щоб ця ідіотка біди собі не наробила, – буркнула Свєта. Рей посміхнувся і по-пташиному схилив голову набік, зацікавлено піднявши брови і склавши руки на грудях. Вивчав. Так дуже часто можна ближче познайомитись – просто спостерігаєш і більш нічого не робиш.

О, так, призначене. Валєра зібралась з духом, і хвилюючись чи то від захоплення, чи то ще чомусь, спитала:

— Рей, а… яке моє завдання? Ну, не просто так же ж ви з Дієґо мене запросили.

— Відкрити двері, – просто відповів Рей.

— Які двері?! – одразу обурено уточнила Свєта.

— І от все тобі треба знати, – усміхнувся Дієґо. – Але гаразд, панянко, ти мені подобаєшся. Хто задає багато питань, той буде розумний.

(***)

Наступною заграла якась весела дурня, яка під настрій вже не підходила, і Рома розплющив очі, щоб перемкнути, коли раптом відчув, що матрац під спиною пропав, стеля віддаляється, а він летить вниз. Хлопець тільки й встиг вчепитись за якийсь чи то стовпчик, чи то балку, що була у темній порожнечі, в яку він провалився, підвів голову до діри вгорі, за якою залишилась кімната і спробував дотягнутися, але та закрилась у ту ж секунду. Телефон висмикнувся з навушників і впав на підлогу, глухо вдарившись об дерево…

Підлога. Значить, вже не порожнеча. Ромко обережно стрибнув вниз, і спробував намацати телефон. Це йому зробити таки вдалось, але, схоже, він випадково щось натиснув. На все темне приміщення, чим би воно не було, на повну гучність заграв Slipknot.

Рома гучно вилаявся, швидко поставив музику на паузу, але вже було пізно. Поряд хтось заворушився і гукнув міцним чоловічим голосом:

— Нечисть в казармі!

Ромко тільки й встиг підвестись і впхнути телефон до кишені. В наступну секунду його оточили, хтось заламав руки за спину, та так різко, що хлопець мимоволі скрикнув від болю і інстинктивно рвонувся вперед.

— Ти глянь на нього, виривається! – гукнув все той же голос. – Є чим зв’язати?!

Рома був відкрив рот, щоб щось сказати, і раптом зрозумів, що не може. Слова застрягали в горлі, чи то від страху невідомості, чи то від шоку, а чи то від всього разом. В шкіру на зап’ястках боляче впився ремінь, але це особливо не протверезило. Радше збило ще більше.

— І що будемо робити далі? – раптом почулося у натовпі, і весь шум, який піднявся, обірвався майже миттєво. Рома ледве стримався, щоб не закотити очі. Ну молодці! Спіймати вони спіймали, а що робити – не знають.

— Так а що з нечистю робити? – виник все той самий “активіст”. – Сходіть хтось у зброярню, приріжемо.

— Е, е, е, стояти, яке “приріжемо”?! – нарешті знайшов в собі сили заговорити Рома і спробував ще раз вирватись. Зрозуміло, що невдало. Треба було щось думати. – У вас тут казарма, так? Хлопці військові? То може, одразу до… не знаю, командира вашого, генерала, головнокомандуючого, хто б він там не був, відведете? Бо приріжете не того – і віддадуть під трибунал.

Судячи з реакції, що таке “трибунал” хлопці не знали, але суть приблизно зрозуміли.

— Ну дивись мені, – “активіст” підійшов зовсім близько, і Ромко, вже трохи звиклий до темряви, навіть зміг розрізнити його силует, високий і кремезний. – Якщо ти нечисть, то, вважай, сам підписав собі вирок. Ми просто приріжемо. Дванадцятеро на чолі з лордом можуть більше. Захочуть – по кісточках розтягають.

— Ну, тоді буде нічого втрачати, – відповів Ромко. Головне зараз не видати, наскільки насправді страшно. Так страшно, що хочеться замружитись і повірити, що це просто дурний сон. Занадто схожий на реальність…

(***)

— Рома зі Свєтою кудись пропали, – нарешті сказала вона тремтячим від сліз голосом. – Це все моя провина! Я загубила Свєту, а з Ромче я посварилась, і він пішов говорити з леді Айвеною, і пропав!

— Тихо, тихо, ми всіх знайдемо, – Лора обережно обійняла дівчину за плечі і підвела погляд на чоловіка. Хранителька про щось задумалась, кілька разів намагалась почати говорити, нарешті здалась і сказала:

— Мені здається, що Рома пропав, бо серйозно влип. Я мельком бачила текст, над яким він працював два тижні. Це не навчальний текст, аж ніяк, хоча я толком і не запам’ятала. Та й те, як він ховав усі нотатки… Не знаходите підозрілим?

Валєра задумалась. За своєю образою вона навіть не подумала, що Рома може ховати від неї записи не просто так. Адже дійсно, в нього ніколи не було секретів від подруги. Хіба що, якісь дрібні, які їй і не були цікаві. Рей замружився і знову потер перенісся.

— Чому я про це не подумав? Я просто… Мені навіть до голови прийти не могло.

— Коханий, тобі два тижні було просто не до того, – втішила його Лора. – До того ж, я нічого не розповіла і не спробувала дізнатись далі, бо це був не мій секрет. А зараз, поки не пізно, треба подивитись, що ж він там записував.

(***)

— Рей, а я ж насправді не обрана, а лише двійник обраної, так? – обережно спитала дівчина.

— Не зовсім так. На енергетичному рівні ви – одне і те ж, тому двері сприймали б, як обрану, обох, – відповів Рей. – А що?

— Якщо двійники такі, як ви з Ромою, то визначали подібність, певне, за кольором волосся в першу чергу, бо обрана була вже дуже старенькою бабцею, – продовжувала Валєра, і від того, як поступово в її голові складався пазл, ставало страшно, хвилююче і погано водночас.

— Гадаю, так. Попитали в її сусідів, як виглядала в юності, – Рей, здається, й сам починав розуміти, до чого йде справа.

— Я боюсь, ви помилились, – тихо і печально мовила дівчина. – Обрана – не я, а Свєта.

— Зажди, – перебила її Лора. – Але ж Свєта взагалі чорнява?

— Вона фарбувала волосся, – відповіла Валєра. – Її натуральний колір – майже як мій, тільки трохи темніший. Свєта фарбується вже роки зо два, і я, чесно кажучи, забула, що цей колір – не її… О Господи! – вона нахилилась і закрила обличчя долонями. Рей деякий час мовчав, вочевидь, щось згадуючи, а тоді раптом спитав:

— Скажи, а як розвивались події, коли тебе побили у школі?

— Та однокласник мій, Будяк, сказився, кудись потяг Свєту, я йому врізала, він завалив на підлогу, почав лупити, а тут Ромче заступився, ну, і з’ясувалось, що ніхто довкола цього не помічав, – хід подій Валєра вже тисячу разів розказувала і вчителям, і слідчому, і лікарям, і батькам, тому сама історія її не тривожила. Радше те, як вона могла бути пов’язана із ситуацією, що склалась.

— Розумієш… Це все сталось не просто так, – почав Рей. – Бйорн – Хранитель, що може керувати чужим розумом, але натомість він сліпий і відчуває тільки енергію інших людей та предметів. З самого початку він був скерований у Сірий світ, аби привести обрану. Він може взяти під контроль одразу кількох людей, але ненадовго. Тож в нього було лише кілька хвилин, щоб вивести обрану, доки решта впевнені, що нічого не відбувається.

— Треба сказати, він обрав для цього не найкращий інструмент. Будяк – придурок і мамій, з яким ніхто не спілкується, – буркнула Валєра.

— Це вже інше питання. Справа в тому, що виявилось, що одна дівчина нечутлива до такого впливу, і вона бачить, що відбувається. Її необхідно було прибрати, але, схоже, пішов збій, і керований зрозумів команду “прибрати” у найгіршому своєму значенні.

— Вчасно ж я поїхала в гості до катценів… – протягнула Лора. – Як взагалі Бйорнові могла зійти з рук така помилка? Він ледь не вбив дівчинку!

— Я тобі більше скажу, – Рей говорив неголосно, але його все ще продовжувало калатати від люті. – Збій був настільки сильний, що він не знав, кого б’є. Не бачив енергетику. Тому ми пізніше вирішили, що обрана – Валєра, яка більше підходила по опису. Щоправда, одного він точно розрізнив перед тим, як припинити будь-який вплив – того, на кого продублювався захист, який стоїть на кожному з Хранителів, щойно він проходить обряд ініціації.

— Твій двійник, – закінчила Валєра і схопилась за голову. Тепер все стояло на своїх місцях. Вона пам’ятала Бйорна, який побачив її на зустрічі з Брандом, пам’ятала, що десь його бачила. Він точно відчув, що перед його лордом сидить не та дівчина, повідомив про це, і тоді вже вояки разом з Хельґою вирушили за Свєтою, де і знайшли мертву Резу… Остання миттєво нагадала про себе, іззовні вдарившись обома долонями об шибку і розреготавшись.

— А ну пішла звідси, нечиста погань! – зірвався Рей і підхопився на ноги. “Реза” посміхнулась ще ширше, ніж зазвичай, і поспішила втекти.

— Так, – перевертень озирнувся по сторонах. – Часу в нас обмаль. Хранителі, мабуть, вирушили в дорогу до воріт, вранці будуть там. Лора, ти вирушиш туди. Я спробую пошукати Ромка, і ми вас наздоженемо.

— А я?! – обурено спитала Валєра.

— А ти сиди вдома! Ще не вистачало, щоб ми загубили тебе, – Рей рвучко обійняв дружину і вийшов. Ще за півхвилини тишу надворі розітнув шелест крил.

— Лора, я тебе прошу, візьми мене з собою, – не втрачаючи часу, стала просити Валєра. – Мої друзі в біді, обоє через мою тупість, і я хочу допомогти хоча б одній, коли є така можливість. Будь ласка, Лора, я нічого не зіпсую, я тільки допоможу! – підступні сльози вже починали душити і заважали щось сказати. Лора тихо зітхнула.

— Давай, збирайся. Тільки швидко. Часу в нас і справді мало.