Казка

Світло-русяве дівча сиділо на старому трубопроводі й насолоджувалося ранковими, ще м’якими, промінчиками літнього сонця. Панянка спрагло вгризалася у свіжозірваний кавун та розмахувала босими ногами в такт мелодії, відомій лише їй самій.

Зненацька спокій дівчини потривожив гурт менших дітлахів. Ті навперебій вигукували:

— Мелуню-Мелуню!

— Уже поснідала?

— Казку-казку!

— От же ж!.. — гиркнула у відповідь Меланія — так навсправжки звали дівчину. Пестливе “Мелуня” вчепилося до неї лише тому, що батьки займалися вирощуванням баштанних, а сама дівчина якось їздила по програмі обміну за кордон, де добряче підтягла англійську, та згодом, на власну біду, навчила місцевий контингент слову “melon”.

Діти благально зазирали Мелуні у вічі. Навіть у літнє смаливо дорослі були зайняті як не роботою, то городиною, а гарний інтернет чи цікаві телевізійні програми — як зелене небо чи блакитне сонце — щось на межі з вигадкою. От і товклися діти між собою, як могли: то в полі погасають і поборюкаються, то у водичці поплескаються, а то й позмагаються, хто швидше на дерево видереться та більше яблук наскидає (і байдуже, що з’їдять лише по двійко-трійко). Та все ж часом і дух переводити треба було після таких забавок, а просто відсиджуватися в затінку — нудно. Зовсім інша справа — оповідки Меланії. Читати ліньки, та ще й усидіти для цього треба, а от коли Мелуня щось розповідає, то воно й ноги перепочинуть, і на душі якось тепло й приємно стає: не треба вдумуватися і вчитуватися; сидиш собі, слухаєш зі заплющеними очима й поринаєш геть в інший світ — у фантастичний світ казок та нечуваних пригод.

От і сьогодні дітвора сподівалася на “диво” від Мелуньки: припікало добряче ще зі самого раночку, а тому ні в полі, де нема жодного затінку, не погасаєш, ні у водичці прохолодній не поплескаєшся (така вода хіба що на чай згодиться), та й дзижчиків поряд із яблунями стільки розліталося, що лізти туди — лишень сверблячого горя дістати.

Меланія бундючно й тааак повільно дожувала скибку, по черзі виплюнула кожну кісточку… І лише потім — зголосилася!

Ну, а що? Тим казка й жаданіша, що треба на неї тріньки зачекати.

— Та що це ви хнюпитеся, га? Буде вам казка, хіба ж відмовила хоч раз? — і знову очі дітлахів запалали в захопленні: усі як один ствердно закивали. Мелуня справді завжди охоче розповідала різноманітні оповідки, і цей раз не став винятком. От тільки…

У погоди були на все це дійство власні плани.

Не встигла дівчина й рота розтулити, як уперіщив такий дощ, немов точно з відра за раз усю воду вилили. А разом зі зливою здійнявся й сильний вітрюган, десь удалині загуркотіло, заблимало.

Перелякана дітвора розсипалася навсібіч — уже не до казки було. Та й Меланія мусила човпти додому… Не мокнути ж їй під дощем?!

Та спершу треба було по господарству підпрягтися, щоб, бувало, страшна негода не наробила ще більшої шкоди. І таки мала рацію: поки допомогла худобу позамикати, городину хоча б трохи понакривати, уже і світло зі зв’язком зникли. Ще білий день за обрій не закотився, а на вулиці вже темінь — то грізні хмари дощові сонце застелили.

Нічим було в таку пору зайнятися. Навіть книгу гаразд не почитаєш, бо ж в очі фари не встромиш, а мружитися по-кротячому — таке собі діло. Тож Мелуня наспіх омилася в літньому душі (сонце встигло навіть у баку воду добряче прогріти!), ковзнула в м’яку піжаму та й зарилася з головою під квітчасту ковдру, аби надокучливе громове гахкання спати не заважало.

Згодом дівчина поринула в глибокий солодкий сон…

— Ауч! Ой! Йой! — Мелуня все ще не полишала спроб сховатися від дощу: вирішила скоротити шлях додому сусідською городиною… Та, зрештою, петляла ще довше. То за бур’янець зачепиться, то за кілочок дерев’яний, а то й зовсім на якомусь овочеві послизнеться.

Однак найбільшою перепоною стала динька! Маленька така, ще зелененька й геть непомітна. І де тільки залежалася в таку спекотну літню пору?..

Тож летіла дівчина через зелененьку маленьку диньку так далеко, немов крила пташині щойно відростила.

А пом’якшив нелегке падіння розчавлений…

— Кавун! — здивовано зойкнула Мелуня й зарилася носом у червоний соковитий м’якуш, а далі перед очима попливло…

Коли дівчина розплющила повіки, то виявила, що…

— Схоже, я сплю!.. — розгублено глипала довкола Мелуня.

Над головою стелилося яскраво-червоне пухке небо. Чорні округлі кісточки, немов ті зірочки, хаотично розпорошилися по всьому виднокраю.

Сиділа нині Мелуня на зеленій тверді, котру де-не-де, немов сніговими кучугурами, присипав рожевий…

— Кавун?! — дівчина вмочила пальця в найближчий “замет” і була справді вражена такою чудасією.

Та відповідей більше б не стало, якби Мелуня й далі відсиджувалася в солодкій нірці. Тож дівчина похапцем звелася на ноги й побрела кривуватою, однак добре розчищеною від рожевого м’якушу, стежкою.

Згодом доріжка вивела її в досить жваву місцину. Скрізь розкинулися різної висоти круглі кавунові будівлі (часом траплялися й скибкоподібні), а поміж ними сновигали чудні мешканці цього Кавунового князівства.

Усі вони були округлими та значно нижчими за Мелуню, але й не надто мацюпулі: своїми рожево-кармінними чубчиками діставали дівчині десь до попереку. Жителі мали зеленкувату шкіру (хтось темнішу, а хто й геть світлу), укриту такими ж зеленавими плямками та смужечками.

“Немов справжній кавунолюд!” — подумки підсумувало дівча.

Однак довго гав Мелуня не ловила, бо до неї відразу ж підскочив чоловічок, що ледь сягав стегна дівчини та був завтовшки, як три, а то й чотири, Меланії разом узяті:

— Панночко-кавуняночко! Як добре, що Ви тут! Ми вже гадали, що не діждемо Вас… — дивний кавуновий чоловічок із яскраво-рожевими підкрученими вусами та єдиним маленьким кучериком на голові ще багато чого розповідав Мелуні, допоки тягнув її в невідомому напрямку.

Виявляється, Меланія, якщо вірити якомусь там стиглонасінному пророцтву, — обрана, котра мала порятувати Кавунове князівство від бід, що самим кавунчакам (так називалися місцеві жителі) подужати не до снаги. Супроводжувати її, авжеж, узявся сам князь — Кавуній ІХ — той самий чоловічок із рожевими вихорцями під товстим кирпатим носом та на лискучій зеленій голові.

Дівчина геть не йняла цьому віри й усе зіштовхувала на дурнуватий сон, допоки її не спіткали справжні випробування…

— Дивись, Мелуню, — Кавуній ІХ обвів пухкою рукою величезне поле надутих баштанних. — Маємо таку бідосю — кавуножерок. Хитрі паразити! Непомітно пролазять у плоди та вигризають їх зсередини, а  потім засмічують їх якоюсь дивною отрутою, що дуже небезпечна для нас, кавунчаків. Поки кавун не розріжеш, не здогадаєшся, а потім… І запізно вже може бути. Але ти!.. — Кавуній ІХ відчайдушно схопив Меланію за обидві тендітні руки. — Ти можеш відчути, який кавун зіпсований. Принаймні, сподіваємося, що здатна… — зі щирою надією позирав на іншосвітянку князь.

Дівчина намагалася зрозуміти, які ж кавуни зіпсуті: принюхувалася, постукувала. Та це нічим особливо не допомогло. Тож Мелуня заплющила очі й зосередилася на відчуттях.

Вона простувала полем і уявляла, як до її рук втрапляють найкращі кавуни: батьки завжди дивувалися вмінню доньки обрати найкращий плід наосліп. Кожен хороший, на її думку, кавун Мелуня помічала липкою багнюкою. Запах сирої землі мав би притлумити запашний аромат та вбезпечити здорові плоди від чергової атаки кавуножерок, коли тут почнеться справжнє полювання на цих паразитів.

І таки Мелуня мала рацію — усі невідмічені плоди або були отруєні, або кишіли пузатими кавуножерками. Ті так пооб’їдалися, що ледве ворушили своїми зубатими хоботками!

Армія кавунчаків негайно взялася відловлювати шкідників. Мелуня зітхнула з полегшенням, сподіваючись, що її місія нарешті виконана і вона зможе повернутися додому чи то б пак прокинутися.

Та не все так просто… Кавуножерки були лише початком.

Кавуній ІХ заперечно помахав вказівцем і мерщій потягнув Мелуню на зустріч ще більшим пригодам!

До яких тільки трюків та хитрощів не вдавалася дівчина: співала врожайних пісень Златокавунцю (сонцю Кавунового князівства); спускалася в надра самого Вогнекавуна, аби той перестав затоплювати князівство гарячим кавуновим соком; навіть видиралася високо-високо на пухкі рожеві хмари, аби потрусити з чорних кісточок-зірочок, ще тих злодюжок, бодай кілька крапельок дощу!

Зовсім зморилася Мелуня за цими геройськими подвигами, ще й гостинні добросердечні кавунчаки та й справа, що пригощали різноманітними та незвичними баштанними стравами й напоями: кавуновим борщем, квасуном, вогнекавуновим шашликом, льдокавунцями на паличках… І ще, і ще, і ще! До кінця дня дівчина вже й назв гаразд не пам’ятала, натомість зеленішала й круглішала, поступово уподібнюючись мешканцям Кавунового князівства.

Нажахана такою перспективою Мелуня почала обмірковувати план утечі. Не те щоб їй не подобалося в князівстві кавунчаків… Просто нестерпно хотілося повернутися додому: до рідні та друзів. Так не вистачало сімейного затишку та клаптику рідної землі!

Блукала Мелуня Кавуновим князівством, і геть не радісно їй було від прийдешнього вечірнього бенкету. Дівчина й гадки не мала, як звідси вибратися чи з чого почати. Та раптом її хтось смикнув за рукав і потягнув у найближчий провулок.

Меланія здивовано блимала на незвичну кавунянку. Жінка була щонайменше на голову вища за своїх одноплемінників та мала гладке смолянисте волосся:

— Дівча, знаю я, чому журишся ти. Якщо справді хочеш повернутися додому, то дослухайся до моєї поради! Дарунок від кавунчаків візьми, але нічого не їж і не пий. Дочекайся, поки всі поналигуються Кавунівки, а потім чимдуж біжи до Вогнекавуна. Там за ним схований Кавуноліт. Подарований амулет — ключ для запуску. Як тільки наблизишся до Златокавунця, стрибай.

— К-куди?.. У сонце?! — дивувалася Мелуня.

— Так, — упевнено кивнула жінка. — Це єдиний вихід із Кавунового князівства. Не скористаєшся ним сьогодні ввечері — лишишся тут назавжди.

Тільки зараз Мелуня помітила, що незнайомка нервово перебирала пальцями по масивному амулету на шиї.

— В-ви… — дівчина почала здогадуватися, що тут коїться. — Колишня обрана, яка застрягла в цьому світі та перетворилася на кавунянку? — це здавалося цілком логічним, адже жінка була майже людського зросту та мала нетипове для місцевих жителів чорне волосся.

Однак незнайомка вже зникла, а Мелуня почимчикувала на свято, рішуче налаштована вибратися з цього Кавунового князівства.

Дівчина відмовлялася від будь-якої їжі та напоїв, а частування надто наполегливих кавунчаків тихцем викидала та виливала. Згодом Мелуні в дарунок піднесли амулет — такий самий, як і в чорнявої кавунянки, — схожий на Златокавунце, вирізьблений із породи Вогнекавуна.

Ось уже кавунчаки почали чаркуватися Кавунівкою. Меланія зрозуміла, що вдалий час настав. Тож відійшла нібито в “туалет”, а сама чкурнула до Вогнекавуна так, що аж Кавуновий гай шумів!

Та, на жаль, зникнення Мелуні швидко помітили. Дівчина ще гаразд у Кавуноліт сісти не встигла, а до неї вже мчала юрба розлючених кавунчаків.

Наполохана Мелуня хутко зірвала амулет зі шиї та притисла його до місця запуску Кавунольоту.

Кавунчаки вже наздоганяли, та дівчина, зрештою, злетіла. Тоді жителі Кавунового князівства почали застрибувати одне на одного, перетворюючись на величезну Кавунову вежу.

Мелуня вже майже дісталася Златокавунця, коли за Кавуноліт учепилися перші кавунчаки. Літальний апарат прогнувся від такої ваги й мав от-от упасти.

“Якщо не зараз, то більше ніколи”, — глибоко вдихнула Мелуня. Зібравши всю сміливість у кулак, дівчина таки наважилася стрибнути в невідомість.

Яскраве опівденне сонце немилосердно сліпило. Мелуня тяжко застогнала й таки розплющила очі. Вона лежала у власній кімнаті на своєму ліжечку.

— Сон, — полегшено зітхнула вона й зіскочила з постелі, щоб піти вмитися після таких насичених сновидінь. Дівчина навіть не помітила, як випадково заштовхала лівим капцем щось округле й лискуче глибше під ліжко. Усі її думки нині заполоняла прохолодна водичка: після ранкового солодкого кавуна страшенно хотілося пити.

Мелуня вирішила прогулятися надвечір. Погода була справді хорошою, а наслідки негоди, зрештою, виявилися незначними, бо люди вчасно попіклувалися про все напередодні.

З хат знову посипалася дітвора, яка заледве змогла висидіти стільки часу вдома.

Угледівши на вулиці Меланію, усі ринулися до неї:

— Мелуню-Мелуню!

— Казку-казку!

— Ти обіцяла.

Знову навперебій викрикувала малеча, але всі жадали одного — Мелунькиної казки.

— Зараз буде вам таакаа казка!.. Присягаюся, зроду-віку такої не чули! Тож мостіть щось тепленьке на вологі лавки — розповідь буде довгою.

Раптом із-за рогу вискочила маленька захекана дівчинка:

— Зачекайте-зачекайте, не починайте без мене! Я вам усім гостинця несу! — кучерява мала ледве волокла важелезну миску, доверху набиту соковитими кавуновими скибками. — Пригощайтеся всі. Мелуню, ти теж не соромся! — дівчинка вдоволено опустила миску посеред гурту й нарешті видала омріяне: “хух!”

— О-ой, ні. Дякую. Гик! — Мелуня аж позеленіла й плямами вкрилася від одного лише погляду на гостинчик. Дівчина твердо вирішила — поки що жодних кавунів.

Кінець.