(Уривок роману)

Лінтані

Сирота. Нервова система у цієї дівчинки дуже слабка, і характер теж не дуже сильний. Тому якщо її образити або просто підвищити голос, вона може почати плакати, і перестати розмовляти з тим, хто її образив. Дуже боїться павуків, висоти і темряви. Тихоня у своїй групі інтернату. Не має друзів.

Роки у інтернаті                         

Якось 2 жовтня, сірим і дощовим ранком, о 7:00, в інтернаті робочі почали прокидатися, щоб приготувати їжу, або, якщо вона вже приготована, вмиватися, чистити зуби і робити все, що треба робити зранку. Минула година. О 8:30 діти почали прокидатися. Групи з першої по четверту вже через 20 хвилин стояли біля дверей своїх кімнат, щоб піти їсти. 5-8 групи ще трохи можуть поспати, а 9-11 групи взагалі спатимуть до одинадцятої години ранку.

Лінтані сиділа у своїй четвертій групі і читала вголос книжку:

— І впало яйце на голову татка. Воно стало підсмаженою яєчнею, тому що тато вже шаленів від люті. І сусіду вже було не до ігор. Він аж підлетів зі страху на кілька міліметрів. Він вже біг догори, щоб сховатися і… — Лінтані дуже зачиталася, але дочитати до кінця не змогла.

Її покликали їсти.

— Лінтані, дівчинко моя, можеш вже йти їсти. Чи ти знову не будеш? — бабуся Іфа говорила так лагідно, як мʼякенька-мʼякенька троянда без шипів та стебла.

Бабуся дуже довго працювала в інтернаті, уже поза сорок років. Вона була доброю та любила дітей. Саме через це її полюбляли діти, як малята, так і підлітки.

— Бабусю Іфо, я боюся, але я хочу познайомитися з іншими дівчатами.

Лінтані дуже боялася сказати це, бо думала, що її можуть зганьбити перед усіма одногрупниками. Але вона знала, що бабуся ніколи не зробить боляче такій, як вона, тому без проблем, хоч і трохи з недовірою, сказала все старенькій.

— Я розумію тебе, квіточко моя, — старенька поклала руку на її плече та почала з м’яким видихом слів розповідати свою історію. — Я дуже розумію тебе. Колись я теж була така, коли мені було десь, як і тобі, 9-10 років. У школі я не просто боялась, а мене ще задирали як і дівчата, так і хлопці. Я плакала ночами в подушку, а батько та мати просто говорили, що це дурниці, і я це переживу. Але від того мені ставало ще сумніше, бо родина не розуміла усього болю, який мені треба було прийняти на себе.

Лінтані була паралізована цима словами старенької бабусі. Вона встала та сказала:

— Я зрозуміла. Я піду до дівчат та познайомлюсь з ними поближче!

Сказавши це, Лінтані одразу сіла на лаву, сама не вірячи своїм словам. Бабуся трохи посміялася з її впевненості і пішла до їдальні зі словами: «Ой, смішна така, моя дівчинка Лінтані з 4-ої групи» та «Як же смішно поєднуються впевненість з такою тендітною та боязливою дівчинкою». Бабуся аж ніяк не хотіла образити Лінтані, не подумайте! Вона просто розчулювалась.

Лінтані ще трохи подумала, тоді встала і пішла їсти. Вона все ще була в задумі, тому йшла довше, ніж зазвичай. Лінтані бурмотіла собі під ніс:

— Дивися, Лінтані, ось зараз там 100% є хоча б одна дівчинка з 5-ої групи. Я повинна подружитися з нею, ХОЧА Б з нею.

Вона була дуже засмучена, тому що дуже хотіла бути, як усі, дружити, як усі, грати, як усі дівчатка. АЛЕ вона дуже боязлива, і точно осоромиться перед УСІМА. Вона і слова з себе не вичавить.

Міс Боязливість зайшла у їдальню. Вона подивилася на стільчики та прибрані столи.

— Ех, схоже, я занадто довго йшла і пропустила сніданок. Ну, добренько. Не так вже я й хотіла їсти. А про дівчат? А про дівчат… а про дівчат… Наступного разу спробую поговорити з ними.

Лінтані вирішила піти на прогулянку і вже через три хвилини була біля дверей, які ведуть на вулицю.

— О, схоже, я бачу свою четверту групу, дуже добре. ООО! А ще я бачу п’яту. Вони граються з нашою четвертою? Дивно… дивно… Ну і нехай! А я можу познайомитися з дівчинкою, яку довго шукала.

Маленька дівчина відчинила тремтячими руками пластикові двері і вийшла на вулицю. Гуляли діти на внутрішньому дворі інтернату. Звідси не було виходу назовні, за стіни. Діти ніколи не знали, що там…

Лінтані підійшла до своєї кураторки, щоб сказати, що вона прийшла. Кураторка кивнула, і боязлива дівчинка пішла знайомитися.

 Лінтані підійшла до гірки. Вона побачила дівчинку, яка сиділа сама і плакала. Лінтані захотілось підійти до неї, але їй бракувало сили волі. А дівчинка, яка сиділа на лавці, не могла піти до Лінтані, тому що вона не хотіла, щоб ця незнайома дівчина з четвертої групи злякалася і не захотіла дружити з нею. Лінтані глянула на неї і подумала: «А що, якщо вона там сидить, бо не вміє ходити? Які дурниці! Я бачила, як у вільний час вона бігала футбольним полем. Ну гаразд. Підійду і запрошу її поговорити та погуляти зі мною. Так ми й потоваришуємо».

Дівча підійшло до незнайомки і запитало:

— Привіт. Чи можу я тобі якось допомогти?

         Дівчина, яка плакала, аж роззявила рота від здивування. Подивилась на Лінтані, яка не розуміла, чому на неї так вилуплюються.

— Привіт… Я дуже здивована. Мене так  ще ніхто не запитував. І ніхто не хотів зі мною розмовляти, бо в мене жахливий і суворий характер. Як тебе звуть?

— Лінтані. З четвертої групи. Я не побачила в тобі нічого жахливого. Чому ти гадаєш, що ти жахлива? Ти просто особлива. Іншої тебе немає! То як тебе звуть?

— Дякую, що підійшла до мене, Лінтані. Я Фіта. З п’ятої групи. То від сьогодні ми друзі?

— Так, звісно! Ми можемо стати найближчими подругами у майбутньому!

— З радістю буду з тобою товаришувати до самої гробової дошки!

Фіта

А в неї вже нервова система сильніша. Характер у цієї дівчинки складний. До неї дуже важко звернутися, тому що коли вона до тебе повертається, її погляд неначе пронизує тебе на тоненьку ниточку, яка потім довго розрізає тебе навпіл. Тож їй дуже складно знайти друзів. Якщо вони й знайдуться, то будуть з нею тільки пару годин. Потім скажуть, що в них дуже мало часу. А тоді вони просто з полегшеним видихом покидають зону, де Фіта може їх побачити. Фіта також не має друзів. 

Вікно над сходами

Минув рік.

Фіта та Лінтані з радістю товаришують одна з одною. Вони й далі живуть у інтернаті. Лінтані все ще скляне і боязливе дівча, а Фіта — гострий ніж, який в будь-який момент може випадково розбити цю боязливу дівчинку. Лінтані вже у п’ятій групі, а Фіта у шостій. Фіта подругу завжди захищає, тому що Лінтані ніколи не може постояти за себе у неприємних ситуаціях. А інколи, коли Фіта потрапляє в якісь життєві аварії і їй стає сумно, Лінтані обов’язково допомагає подружці, щоб їй стало краще. Це й зробило Лінтані та Фіту найближчими подругами в інтернаті.

Перша година ночі.

Подруги сплять, тому що в них був важкий день. Лінтані приснився жахливий сон, а натомість Фіта спала, як нормальна людина. Лінтані крутилася уві сні, але ніяк не могла прокинутися. Взяла себе в руки. Уві сні підійшла до обриву. Впала у нього. Відчула мурашки по шкірі.

Лінтані різко прокинулася і сіла. Розплющила оченята. Швидко дихала. Вона лежала на ліжку, думала про усе, що могло б її заспокоїти. Вона вже не хотіла спати і боялась заснути, щоб знову не приснився жахливий сон. Вона встала з ліжка, увімкнула світло і сіла за стіл. На той час у групах, старших за четверту, кімнати вже були на одну людину, але без вікон. Лінтані взяла свій особистий щоденник і почала щось писати. Вона писала красивим з тонким-тонким кінчиком пером, змоченим у туш. Лінтані старалася дуже акуратно писати, щоб не зробити кляксу і чи не помилитися в правописі якогось слова у процесі роботи. Лінтані писала про свій жахливий сон.

Фіта спала. Раптом пролунало щось дуже гучне, схоже на трубіння слона. Дівчинка швидко прокинулась. Захотіла визирнути назовні, щоб зрозуміти, що відбувається, але вікон у її кімнаті не було. Фіта прислухалася, але звуків вже не було. Дівчина встала з ліжка та поплелася до столу. Вона хотіла спати, тому йшла десь 2 км/год. Незабаром Фіта дійшла до столу і сіла на стілець, який у неї був біля правої стіни, праворуч від передньої стіни і, логічно, праворуч від стола, якщо дивитися на стіл з-позаду. Фіта потяглась за маленьким папірцем, який лежав у неї праворуч на столі, і раптом пролунало таке ж гудіння, яке вона чула крізь сон. Вона подумала, що це їй причулося.

Фіта все одно взяла папірець і написала на ньому декілька речень із заголовком «Мій сон 23.01.2068». Напевно, вона думала тільки про те гудіння, яке почула декілька хвилин тому і зараз. Фіта перестала писати і відвела очі від столу. Підійшла до кута, бо побачила там щось чорне. Придивившись, сіла навпочіпки і зрозуміла, що це дірка. Дівчинка підсунулась ще ближче до отвору. Побачила куток іншої кімнати, посеред якої сиділа дівчинка із загостреною ложкою, схожою на маленьку лопатку. Фіта скрикнула й відстрибнула від цієї дірки.

У напівлежачій позі на підлозі вона дивилась у нерівний круг перед собою. Дівчинка в іншій кімнаті подивилася на Фіту. Вона роззявила рота і ледь не впала зі сміху. Фіта теж роззявила рота і зрозуміла, що дивиться на Лінтані.

Вони аж впали на підлогу. А Фіта вже було подумала, що це якийсь маньяк, який знає, де вона живе. Лінтані ж було просто дуже цікаво, хто є її сусідом або сусідкою.

Дівчата почали розмову на теми «А як ти до такого додумалася?» або «А нас не насварять?». Вони так розговорилися, що аж щелепи заболіли.

— Ну скажи, як ти це зробила? — запитала Фіта.

— Як сказати… Я це почала робити ще, коли тільки мені виповнилось 4 роки. Я подумала: «Цікаво, а хто живе за стіною?». Ось так я й придумала копати загостреною ложкою. Ну минули ці 5 років, і я змогла докопатися до тебе.

У Фіти аж щелепа відвисла.

— А. А… Я здивована. Поговорімо завтра? Я просто дуже спати хочу. А ти? Ти ж 5 років копала. Не втомилася?

— Та без про-о-обле-е-ем, — Лінтані аж позіхнула в момент діалогу.

— Я бачу, що ти все ж таки хочеш спати.

— Все ж таки так.

Вони попрощалися й пішли на свої ліжка, але перед тим підставили по табуретці біля отвору.

— До завтра, — сказала Лінтані.

Фіта легенько посміялася і сказала:

— А ти знала, що завтра вже сьогодні? — вона хихикнула й стрибнула на ліжко, яке заскрипіло під нею.

За кілька хвилин дівчина заснула.

А Лінтані все ще сиділа біля отвору. Вона думала про «завтра вже сьогодні». Піднялася й подивилася на годинник на стіні. Там було показано: 04:47.

— Що? Вже за тринадцять хвилин п’ята?!

Лінтані вигукнула це вголос. Швидко закрила рот руками й лягла на ліжко, імітуючи, що вона спить. Через хвилину дівча почуло кроки за дверима, а ще — хропіння Фіти. Кроки ставали ще гучнішими, тому Лінтані заплющила очі й накрилася ковдрою. Тут вона почула, що двері відчиняються. Їй здалося, що це була її кураторка, але вона не чула дихання. Лінтані подумала, що куратори просто це роблять тихо, але вона згадала, що в їхньому вимірі ніхто так робити не може. Дівча жахнулось. Біля неї стояла не її кураторка, а якесь створіння, й аж не як не людина. Лінтані аж похолола від жаху. Створіння трохи постояло, але потім пішло до виходу. Через декілька секунд двері зачинились із тихим стуком. В думках Лінтані красувалася фраза: «Таке ж буває тільки в казках».

На наступний день Фіта прокинулася, як завжди, десь о 9:00. Дівчинка подивилася в маленьку дірку в її кімнаті. Вона побачила Лінтані, яка сиділа за столом і щось писала на білому папірці. На обличчі дівчинки була не весела усмішка, а великий шок.

— Лінтані, що з тобою? — коли Фіта це промовила, в Лінтані зблідло лице. —  Подруго? Ти якось недобре виглядаєш.

Дівчинка повернулася до Фіти. Її лице було залите сльозами. Вона встала зі стільця й подалася до дверей, сказавши:

— Можна я зараз до тебе зайду?

— Та, звісно.

Бідне дівча відчинило двері й подалося направо в напрямку кімнати Фіти. Десь через десять секунд вона вже стояла біля дверей. Лінтані тихо постукала, й Фіта відчинила їй двері.

— Заходь, люба! Що сталося? Говори, я нікому не розповім. Ну, якщо буде потреба.

Дівчата сіли на ліжко, й Лінтані переповіла свою нічну пригоду. Фіта уважно слухала.

Через деякий час Лінтані закінчила свою розповідь тим, що дуже жахнулася. Після того, як дівчинка все розповіла, її тіло почало дуже тремтіти. Фіта обійняла її й сказала:

— Якщо тобі це дуже важливо, ми можемо разом піти до кураторки й розповісти.

— Але вона не повірить. Інтернат завжди говорив, що ніяких жахіть немає, а фантастики аж ніяк не існує, — розплакалась Лінтані.

— Але ми ніколи не бачили світ, який інтернат від нас ховає. І ще. Чому ми маємо вірити кожному слову інтернату?

— Тому що вони завжди говорять правду, — схлипнула дівчинка.

— Яка ж ти наївна, — Фіта хихикнула. — Ти все ще не розумієш? Чому тоді вони не випускають нас на прогулянку? Чому в нас немає балкона? І взагалі, чому в нас немає хоча б одного вікна?

Після цих питань дівчата разом задумалися.

— А правда, чому? — промовила Лінтані через пару хвилин.

— Може, вони не хочуть, щоб ми знали, що все ж таки є за межами інтернату?

— Вони нас катуватимуть?! Коли ми виростемо, вони нас зварять і з’їдять?! – скрикнула Лінтані.

— Та заспокойся! Я так не думаю. Хоча це можливо. Але не буду тебе лякати жахіттями. Хоча я вже це зробила…

— Для чого?

— Подивитися, яка буде реакція. Сорі.

— Дупа…

— Ой, та ну тебе. Повеселитися не даєш.

— Ну нащо ти мені така «весела»? От коли виросту, знайду собі чоловіка! А ти вже не будеш така весела, — посміхнулась Лінтані.

— Та ну тебе! Ну все. Йдемо до куратора, спитаємо про все. Вони все ж таки дорослі люди…

— Які не можуть зрозуміти одну маленьку дівчинку, — перебила Фіту Лінтані.

— Ну, добре. Що ми можемо зробити?

— Ну ми можемо. Еммм… — Лінтані задумалась.

— Пішли до куратора! — наказала Фіта.

Дівчата вийшли з кімнати. Рушили великим коридором, в якому було багато дверей. Вони вели в такі ж спальні, як у дівчат. Через певний час Лінтані промовила:

— Цікаво, де всі куратори?

Дівчата й справді не побачили досі жодного.

— Не знаю. Але… Гм… Їх нема, так? А ми є! Оооотже… — Фіта намагалась натякнути своїй подрузі.

— Що «отже»? — не зрозуміла Лінтані.

— Та ну тебе! — махнула рукою Фіта. — Нічого ти не зрозумієш. Якщо ми самі, то ми можемо знайти, наприклад, вихід. Може, якесь вікно… —  задумливо продовжила вона.

— Фіто! Та як можна знайти те, чого немає? — спитала Лінтані.

— А звідки ти знаєш: є чи нема?

— А. Ну… — дівчина завагалась.

— Ну і все! Вирішили!

— Ну ось. Ти знову виграла. Добре, пішли.

Дівчата рушили далі. Піднялись на другий поверх. Дівчата йшли. Час минав.

— Лінтані… Тобі не здається, що ми зашвидко подивилися весь перший та другий поверхи? — трохи нерішуче спитала Фіта.

— А й справді. Чому?

Фіта схопила Лінтані за руку і зупинилася.

— Що таке, Фіто? Чому ти зупинилася?

Фіта не могла ні слова сказати. Вона лише дивилась вперед. Тоді прошепотіла:

— Там…

— Що там? — боязко запитала молодша. — Куди ти див… — Лінтані оніміла.

Перед ними, в кінці коридору, виднівся силует, схожий на оленя, схрещеного з великим павуком. В тварини був худощавий тулуб з прорізами ребер. Здавалося, що він нічого не їв вже близько року. На лиці не було очей, тільки померла усмішка. На голові були роги, на тулубі чотири довгі лапи. Лапи були довгі і волохаті. На кожній з них — по десять довгих загострених пальців. Внизу тулуба — ще дві лапи, які тримали це жахіття. Вся тварина була вкрита шерстю і мала десь три метри зросту.

Поки істота стояла нерухомо, дівчата встигли втекти і заховатись за великою вазою із пальмою. Коридор освітлювався ліхтарями. Стояла мертва тиша. Коридором блукав невеликий туман, що додавав містичної атмосфери.

Дівчата сиділи за вазою, стиснуті, майже не дихали. Фіта прошепотіла:

— Що це таке?

— Не знаю.

У Фіти билося серце. Лінтані могла зараз же впасти без свідомості. Вони разом почувалися, як два кролика перед стадом вовків. Вони не могли й поворухнутися. Здавалося, що вони паралізовані тварини, які можуть хіба видавати якісь звуки. Фіта старалася придумати план, але нічого не лізло в голову. А Лінтані на той момент могла тільки й думати про те, що вони помруть. Вона могла думати тільки про смерть і про те, що з нею пов’язане. Дівчинка думала, що монстр у кінці коридору може розрізати їх навпіл, забрати й з’їсти. Можливо, навіть приб’є їх до стінки й буде кидати у них голками, як в дартс. Стараючись потрапити прямо в серце, щоб отримати якнайбільше балів.

І після цих роздумів Лінтані осяяло й вона промовила:

— Фіто… А це не той монстр, про якого я говорила тобі? — після цього питання вона зблідла.

— Що будемо робити, якщо це реально той монстр, про якого ти мені говорила майже весь ранок?

Лінтані захитала головою, що не знає.

— Добре. Ти бачила, що в того монстра немає очей? — спитала Фіта.

— Так, бачила.

— А це означає, що в нього дуже розвинене почуття нюху. А це означає… — замовкла дівчина.

— Що означає? Що означає? Говори, не лякай мене! — крикнула Лінтані.

— А це означає, що він чув нас і стоїть за вазою. За нами…