Мабуть, цього дня я чекав більше, аніж літніх канікул, коли ще був малим хлопчаком. Що ж такого особливого, запитаєте ви, має трапитися сьогодні? Насправді нічого. Нічого, що було б незвичним у ті далекі часи, які я мав щастя бачити на власні, ще по-дитячому наївні, очі.

Я йшов купувати дерево.

Так-так, справжнісіньке дерево! Уявіть, я матиму власне зелене деревце, яке ростиме на моєму подвір’ї! Що ж тут такого радісного? Певно, все і нічого. Але для мене, старого дідугана з давно посивілим волоссям, цей момент набував урочистості. І ніби не відчувалися літа, залишені за згорбленою спиною, і скрючена палиця раптом стала мені непотрібною. Незрозуміла сила вела мене за собою головним проспектом, заповненим людьми, що однією темною хвилею рухалися вздовж сірих багатоповерхівок. В самому кінці вулиці, між банком та лікарнею, стояв будинок, прикрашений білими колонами і кущами яскраво-рожевих півоній. Квіти одразу впадали у вічі серед неживих пластмасових ліан і рослин, якими дехто прикрашав свої оселі.

Серце забилося швидше. Піднявшись сходами, я штовхнув двері і на мить зупинився, не вірячи власним очам. Хол був заповнений великими і маленькими горщиками, в яких до високої скляної стелі здіймалися найрізноманітніші рослини. Он там, у лівому кутку, росла пальма. Я ніколи їх раніше не бачив наживо, лише на картинках. А трохи далі від неї плівся, звиваючись чудернацькими вензелями, виноград, навпроти нього опинилися оливкові дерева. Під найдальшою стіною стелився килимок трави такого соковито-зеленого кольору, ніби на нього вилили відро фарби. Далі були сосни, берези, дуби, магнолії, тополі, катальпи… А повітря! Я вдихнув на повні груди, заповняючи легені свіжим і чистим повітрям.

Серед зали стояв не старий кволий чоловік, в якому з року в рік згасали сили, а дитина зі сповненим захоплення поглядом. Все було таким, яким я пам’ятав. Хіба що стін навколо не було і багатьох квітів та дерев за своє життя я жодного разу не бачив, але трава була такою ж, якою її запам’ятав дев’ятирічний я.

На очі навернулись сльози.

У думках спливли картини давно минувшого дитинства.

Я разом із друзями біжу босоніж серед безкрайнього зеленого поля. А під ногами м’яка трава, що лоскочить тіло своїми колосками, над головою – таке ж безкрає синє-синє небо, неначе відображення озера, яке спокійною гладдю манить до себе. «Хто останній до того дерева, – кричить мій друг, вказуючи на стару липу. – Той мокра курка». І ми з новим запалом біжимо вперед, перестрибуючи через купини і обганяючи один одного. Врешті ми добігаємо одночасно, а тоді лежимо на березі озера під пахучою липою і розповідаємо старезні як світ билини про мужніх воїнів і палке кохання, відьом і характерників, жорстокість і доброту. Від легкого подиху вітру трава колихається і шумить в унісон із липовою кроною над нашими головами, створюючи магічну мелодію. Ми замовкаємо, полишивши Святополка на розправу його брату Ярославу, і слухаємо цей шепіт, сповнений більшим сенсом, аніж будь-які слова.

Але потім…

– Добрий день, вам щось підказати? – звернулась до мене молода жінка.

Вона окинула мій старенький пошарпаний піджак оцінюючим поглядом.

– Так, хочу купити у вас дерево, – мій голос заглушили тисячі рослин.

На обличчі жінки з’явилась легка усмішка. Справді, сюди приходять лише багатії. Я – не типовий клієнт для такого роду організацій. Мушу визнати це. Все життя я збирав на одне-єдине деревце, аби хоч на мить опинитися в щасливому дитинстві. Трепіт знов наповнив мої груди, розливаючись від серця до кінчиків пальців.

Ми пройшли до кабінету з білосніжними, ніби лікарняними, стінами і великими шкіряними диванчиками. З вікна виднілися похмурі будинки. Я й забув, що за межами цього будинку світ зовсім інакший…

– Можна, будь ласка, ваші документи, – мовила жінка. – Зрештою, купівля дерева – дорога послуга. Все має бути законно.

Я кивнув, простягнувши їй свої документи. Жінка довго перевіряла їх, але не знайшовши ніяких недоліків, повела мене назад до оранжереї.

Зараз я обиратиму дерево! Невже? Після стількох років мрій про цей день, я не міг повірити, що він нарешті настав. Все здавалось чарівним сном. Можливо, я сплю? А все це – лише плід моєї фантазії? Нехай так, але якщо міраж може зробити мене хоч на мить щасливим, повернути мене у часи, викривлені десятиліттями, то я хочу, аби він не зникав…

– Як вам таке деревце? – жінка зупинилася перед горщиком з написом «Саксаул». – Воно не потребує багато води, тому коштує відносно дешево.

Я подивився на скрючене дерево. Воно аж ніяк не було схоже на картинки з моєї пам’яті. Певно, моє розчарування відобразилося на обличчі, бо жінка повела мене далі і запитала:

– То, може, акація вам сподобається більше?

Але і це дерево не сподобалось мені. Якесь воно чуже, не місцеве. Я хотів чогось знайомого, щось, що слугувало б тілесним спогадом про час, який неможливо повернути.

– А покажіть мені липу. У вас є липа? – раптово запитав я.

– Звісно, у нас є всі рослини з кожного куточка цієї планети, які тільки вдалося врятувати.

Ось вона. Невисока, але пишнокронна липа. В голові поставали малюнки дитинства.

Ми з друзями разом залазимо на нижню гілку старої покрученої липи і стрибаємо у воду. Навколо здіймається хмара бризок і мені здається, що вони долітають до неба. А потім довго сидимо на її товстих гілках, бовтаючи ногами у повітрі, і вдихаємо аромат її цілющих квітів. У повітрі кружляють лелеки, клекочучи ранкову пісню, що молитвою розливається над оповитим туманом полем.

Так я купив собі дерево за гроші, що відкладав з кожної зарплати чи пенсії. Залишивши половину заробленого за сімдесят років в оранжереї, я вийшов у сірий світ, обіймаючи горщик з липою. У ніс вдарив смог.

Але потім… Потім майже всі рослини зникли. На вулицях більше не росли каштани, не дарували приємні пахощі квіти… Вони були заховані в оранжереях, оточених охороною та замкнених на вісім замків. Не було більше безкрайого поля, старої липи і блакитного неба. Світ назавжди втратив барви. Де-не-де, за електричними парканами, квітували сади заможних людей. Дерева стали справжнім скарбом, показником статусу, недоступним більшості.

А я здобув цей скарб, який для мене був не просто деревом, а місточком до тих яскравих сонячних днів, коли я був щасливим, коли не доводилося виживати, пробиваючись крізь натовп заради одної жменьки гороху. Біль і смуток скували моє серце. Жаль за втраченим, за тим, чого вже не повернути через людську дурість.

Лиш втративши, людство зрозуміло цінність рослин. Проте було вже запізно…