(Уривок)

Розділ 1: “Злам часу”

Леонід сидів у задушливій кімнаті архіву, де пилюка, здавалося, була старішою за саме місто. За великим дерев’яним столом розкидані документи — пожовклі сторінки з нерозбірливими підписами та кресленнями. Він не любив цю роботу, але після відрахування з університету іншого вибору не було.

– Ще один день у раю, – пробурмотів він, гортаючи черговий звіт.

Його зміна мала закінчитися через годину, коли він натрапив на щось незвичайне. Серед нудних документів про ремонт каналізаційних систем лежав металевий контейнер із дивним символом — три переплетені кільця. Ні підписів, ні дат. Леонід відкрив його, і всередині був пристрій — схожий на кишеньковий годинник, тільки без стрілок. На чорному екрані мерехтіли цифри: “17:45:03”, і відлік йшов назад.

– Що за… – він нахилився ближче.

Як тільки цифри досягли нуля, світ перед його очима розчинився. Земля пішла з-під ніг, а замість архіву з’явився широкий проспект, залитий яскравим сонцем. Але це не був його Київ. Над головою височіли сріблясті монорельси, а на перехресті світилися голографічні рекламні щити з датою: “12 липня 2142 року”.

– Не може бути… – прошепотів він, намагаючись не панікувати.

У кишені все ще був той пристрій. На екрані тепер з’явився новий відлік: “23:59:59”. Леонід не знав, куди потрапив і як повернутися назад, але відчував – це тільки початок.

Розділ 2: “Гість із минулого”

Леонід обережно рушив уперед, намагаючись не привертати уваги. Вулиця, якою він йшов, здавалася занадто чистою, занадто ідеальною. Над головою літали безшумні дрони, а вздовж проспекту пересувалися автомобілі без водіїв. Йому здавалося, що він потрапив у якийсь футуристичний фільм.

– Головне – не панікувати… – прошепотів він, міцніше стискаючи пристрій у руці.

Леонід зупинився перед великим екраном, що транслював новини. Голос диктора був холодним і беземоційним:

– “Сьогодні виповнюється десять років із дня зникнення доктора Данила Орлова – творця проекту “Хронус”. Досі немає жодних слідів його місцезнаходження…”

І тут Леонід відчув, як хтось торкнувся його плеча.

– Ти що, загубився? – дівчина років двадцяти п’яти дивилася на нього з цікавістю. У неї було коротке сріблясте волосся й окуляри з тонкими голографічними лінзами.

– Ем… Щось типу того, – він намагався вигадати виправдання, поки думав, чи можна їй довіряти.

– Не схожий ти на місцевого. Де твій імплант? – вона нахилилася ближче, розглядаючи його шию.

Леонід зробив крок назад.

– Імплант? Я… я турист.

Дівчина скептично примружилася, але потім усміхнулася.

– Турист, кажеш? У 2142-му? – вона засміялася. – Слухай, я – Айра. І щось підказує мені, що ти тут не просто так.

Леонід вагався лише секунду. Якщо він хоче повернутися назад, йому потрібна допомога.

– Добре, Айро. Я… я думаю, що потрапив сюди випадково. І це якось пов’язано з “Хронусом”.

Її усмішка зникла.

– Якщо це правда, тобі краще не маячити тут. Є люди, які не хочуть, щоб хтось копався в минулому…

Вона озирнулася і махнула йому рукою.

– Ходімо, я знаю когось, хто може допомогти. Але будь обережний – якщо тебе засічуть Служби Часу, тобі кінець.

Леонід вдихнув на повні груди і пішов за нею, не підозрюючи, у що він тільки-но вплутався.

Розділ 3: “Служба Часу”

Леонід і Айра рухалися вузькими провулками, ховаючись від безпілотників, що іноді пролітали над головою. Повітря було наповнене легким озоновим запахом – чи то через високотехнологічні системи, чи то через щось інше, чого Леонід поки не розумів.

– Хто такі ці… Служби Часу? – запитав він, намагаючись не відставати.

– Вони стежать за будь-якими порушеннями в часовій лінії, – відповіла Айра, зупинившись біля металевих дверей у стіні. – І якщо ти тут не з їхнього дозволу, тебе або видалять із реальності, або закриють у тимчасовій петлі.

– Видалять? Петля? – Леонід відчув, як по спині пробіг холодок.

– Скажімо так, – вона нахилилася до панелі біля дверей, – якщо ти потрапив сюди випадково, тобі пощастило, що тебе не засікли одразу. Але якщо цей пристрій – частина “Хронуса”… – вона зиркнула на нього, – тобі точно кінець, якщо вони дізнаються.

Леонід знову поглянув на пристрій у руці. Відлік продовжувався: “17:32:14”.

– Що буде, коли він дійде до нуля? – запитав він.

– Хтозна. Може, тебе поверне назад. А може, розірве на молекули. – Айра знизала плечима. – Але є одна людина, яка точно розуміється на цьому.

Двері зі скрипом відчинилися, і вони увійшли до темного коридору, освітленого синюватим неоновим світлом.

– Куди ми йдемо?

– До мого друга – Тая. Він працював у Службі Часу, поки не втік. Якщо хтось і може розібратися з твоїм годинником, то тільки він.

Коридор привів їх до невеликої кімнати, заставленої екранами та розібраними пристроями. У центрі сидів худорлявий чоловік із розкуйовдженим волоссям і кибер-окулярами на лобі.

– Айро, я ж просив не приводити чужаків… – пробурмотів він, не відриваючи погляду від паяльника.

– Спокійно, Таю, це терміново. Він – гість із минулого, і це має щось спільне з “Хронусом”.

Тай застиг, а потім повільно повернувся до Леоніда.

– Покажи.

Леонід простягнув пристрій. Тай узяв його двома пальцями, ніби тримав бомбу, і уважно оглянув.

– Це… Це неможливо, – прошепотів він. – Ці пристрої знищили десять років тому, коли Орлов зник.

– То що це таке? – Леонід зробив крок уперед.

Тай зняв окуляри, його очі блищали від захвату та тривоги.

– Це – Ключ. Якщо він працює, значить, хтось намагається зламати потік часу. І, повір мені, це не до добра.

Леонід відчув, як холод пронизав його до кісток.

– Що мені робити?

Тай глянув на відлік.

– Якщо ти хочеш вижити – треба знайти Орлова. Тільки він знає, як це зупинити. Але пам’ятай – Служби Часу вже, напевно, шукають тебе.

І саме тоді ззовні пролунало різке виття сирени.

– Вони вже тут… – прошепотіла Айра.

Розділ 4: “Втеча крізь час”

Сирена вила, мов скажена, наповнюючи вузький коридор тривожним відлунням. Леонід відчув, як у нього закалатало серце.

– Вони швидше, ніж я думав… – пробурмотів Тай, хутко замикаючи двері зсередини.

Айра підбігла до панелі управління, виводячи на екран карту будівлі.

– Є інший вихід?

– Є, – відповів Тай, – але якщо вони вже тут, значить, усі стандартні шляхи перекриті.

Леонід стиснув пристрій у руці, відлік продовжував зменшуватися: “16:47:33”.

– Не хочу тиснути, але, здається, у нас менше часу, ніж у цих дверей.

Тай кинув на нього різкий погляд, потім раптом ляснув себе по лобі.

– Є один варіант… Але це ризиковано.

– Кажи швидше! – Айра нервово озирнулася на двері, за якими чулися важкі кроки.

– У мене залишився старий портал-маніпулятор. Це нелегальна штука – дозволяє короткі стрибки у часі в межах однієї реальності. Якщо пощастить, він відкине нас за кілька годин у минуле або майбутнє – подалі від цих психів.

– Якщо пощастить? – перепитав Леонід, не приховуючи тривоги.

– Або розірве нас на атоми. Вибирай.

Леонід глянув на Айру – вона лише знизала плечима.

– Служби Часу не жартують, друже. Тому я за портал.

– Гаразд, – Леонід зітхнув. – Робіть.

Тай кинувся до старої шафи й витягнув пристрій, схожий на металеву коробку з трьома котушками. Він підключив його до енергоблока, і машина тихо загуділа.

– Добре, – пробурмотів він. – Зачиніть очі.

В цей момент двері вибухнули, і в приміщення увірвалися троє у чорних бронекостюмах із символом трикутника у колі – Служба Часу.

– На підлогу! – пролунав механічний голос.

– Тримайтеся! – крикнув Тай і натиснув важіль.

Світ завихрився у вирі синього світла. Леонід відчув, як його тіло ніби виривається з реальності – і за мить вони вже стояли у тій самій кімнаті, але значно темнішій і без ознак переслідувачів.

– Спрацювало? – хрипло запитав він.

Тай перевірив панель.

– Ми – на три години у минулому. Але вони, напевно, знайдуть нас знову.

– Що далі? – Айра сіла на стіл, намагаючись перевести подих.

Тай задумався.

– Нам треба знайти Орлова. Але є проблема…

– Ще одна? – Леонід зітхнув.

– Його немає в жодній часовій лінії. Якщо він живий, він десь поза межами реальності. І є лише одне місце, де можна дізнатися, де його шукати.

– Де? – водночас спитали Леонід та Айра.

Тай підняв очі, і в них відблискував холодний вогник.

– В Архіві Часу – найзахищенішому місці у всій хроносфері.

І, схоже, іншого шляху у них не було.

Розділ 5: “Архів Часу”

– Архів Часу? – Леонід з недовірою подивився на Тая. – Це щось типу бібліотеки для мандрівників у часі?

Тай усміхнувся, але в його погляді не було жодного натяку на жарт.

– Якщо коротко – так. Але уяви бібліотеку, яка фіксує не лише події, а й альтернативні реальності, зниклі лінії часу й усе, що хтось колись намагався приховати. Служба Часу тримає це місце під найсуворішою охороною. Якщо Орлов залишив слід – він там.

– І як ми туди потрапимо? – Айра схрестила руки на грудях.

– У мене є кілька старих доступів… – Тай відкрив панель на стіні та витягнув тонку картку з кодами. – Але це квиток в один кінець, якщо нас спіймають.

Леонід нервово стиснув пристрій – відлік показував “14:12:09”. Часу залишалося все менше.

– Якщо це наш єдиний шанс знайти Орлова і повернути мене додому – я в ділі, – сказав він, намагаючись звучати впевнено.

– Тоді рушаймо, – кивнув Тай, і вони втекли через таємний вихід, гублячись у нічному місті.

Архів Часу знаходився у центрі мегаполіса – масивна структура з чорного скла, що здіймалася в небо, ніби сама будівля намагалася вирватися з потоку реальності.

– Гарна фортеця, – пробурмотіла Айра. – І як ми туди потрапимо?

Тай дістав із кишені пристрій, схожий на наручний годинник.

– Камуфляжна петля. Декілька хвилин зробить нас “невидимими” для системи спостереження. Але цього недостатньо.

– Що ще? – насторожився Леонід.

– Кожен вхід у Архів охороняється сканерами часу. Якщо пристрій “Хронус” засічуть – піднімуть тривогу. Доведеться замаскувати його енергосигнатуру.

– І як це зробити?

– Дай сюди, – Тай узяв пристрій із рук Леоніда, відкрив задню панель і почав щось швидко перепаювати. – П’ять хвилин – і все буде готово.

Айра стояла на варті, поглядаючи на небо, де час від часу пролітали дрони.

– Вони ще нас не втратили, – прошепотіла вона. – Треба поспішати.

– Готово! – Тай клацнув панеллю та повернув пристрій Леоніду. – Тепер Служба побачить лише фоновий шум. Ходімо.

Вони пройшли через службовий вхід, використовуючи камуфляж, і непомітно проникли до внутрішнього коридору. Всередині Архів виглядав як нескінченна зала з парними рядами, що сяяли блакитним світлом.

– Орлов… Орлов… – Тай вів їх до консолі, ввівши код. – Є. Дивно…

– Що? – запитав Леонід, наблизившись.

– Його слід обірваний. Останній запис – “Дата: 12 липня 2132 року. Місце: Тимчасова зона 0”.

– Тимчасова зона? – перепитала Айра.

– Це поза межами звичайного потоку часу, – пояснив Тай, нервово кусаючи губу. – Лише хтось із Служби Часу міг туди потрапити.

Раптом екран зблиснув червоним:

“НЕСАНКЦІОНОВАНИЙ ДОСТУП. АКТИВАЦІЯ ПРОТОКОЛУ ЗАХОПЛЕННЯ.”

– Нас засікли! – Айра схопила Леоніда за руку. – Рухайся!

Але він не міг відірвати погляду від екрану. Поруч із записами Орлова з’явилося повідомлення:

“Шукачеві: Якщо ти це читаєш – ти ближче, ніж будь-хто інший. Але час – це пастка. Знайди мене у Нульовій Зоні, інакше все зникне.”

– Лео, швидше! – крикнув Тай, активуючи портал-маніпулятор.

І коли навколо почав розгортатися портал, Леонід відчув: вони тільки торкнулися вершини айсберга.

Він не мав вибору – потрібно знайти Орлова, перш ніж відлік дійде до нуля…

Розділ 6: “Нульова Зона”

Портал розчинився за їхніми спинами, залишивши позаду Архів Часу, що вже заповнювався агентами Служби. Леонід відчув, як його шлунок стискає від різкого стрибка – немов саме тіло на мить забуло, у якому часі йому належить бути.

Вони опинилися на даху занедбаної будівлі. Нічний вітер був пронизливим, а над горизонтом світилися вогні мегаполіса. Десь далеко лунав гул, ніби сама реальність тріщала по швах.

– Ми втекли… – видихнув Леонід, оглядаючись.

– Тимчасово, – похмуро додала Айра, перевіряючи свій комунікатор. – Служба сканує всю зону, але поки що нас не бачить.

Тай опустився на коліна та поклав перед собою портативний аналізатор. На екрані миготіла карта часових аномалій.

– Ось вона… Нульова Зона, – він підняв погляд. – Це місце – поза звичайним потоком часу. Туди не потрапити через стандартні портали.

– І що це означає? – Леонід нервово глянув на пристрій у руці – “11:58:42”.

– Що доведеться ризикнути. – Тай дістав невеликий циліндр і приєднав його до пристрою. – Це посилить сигнал “Хронуса” – якщо Орлов ще там, ми його знайдемо. Або принаймні вихід до нього.

Айра сіла поруч, спостерігаючи за підготовкою.

– Що взагалі сталося з Орловим? Чому він сховався?

– Він створив те, чого не повинен був створювати, – відповів Тай, не відриваючи погляду від аналізатора. – Справжню машину часу. Але не таку, як наша – вона не просто переносить людину. Вона змінює саму тканину реальності. І якщо ним зловжити…

– Можна знищити все, – закінчив за нього Леонід.

Тай кивнув.

– Тому Служба й полює на нього. Але якщо він залишив нам координати, значить, він чекає.

Раптом пристрій у його руках запищав, видаючи слабкий імпульс.

– Є сигнал! – Тай підвівся, очі світилися захопленням. – Ми можемо відкрити перехід!

– Скільки часу це займе? – нетерпляче запитав Леонід.

– Хвилину-дві… Але як тільки він активується, Служба нас засіче.

Айра підняла бластер, що висів у неї на стегні.

– Не вперше, – посміхнулася вона.

Тай активував пристрій. Повітря навколо них загусло, ніби саме простір почав зминатися, і в центрі утворився пульсуючий портал – чорний, як ніч, з яскравим сріблястим краєм.

– Це він, – прошепотів Тай. – Нульова Зона.

Леонід відчув, як серце калатає у грудях. Його пальці стиснули пристрій, де відлік уже зменшився до “11:03:15”.

– Немає часу чекати.

І, не вагаючись, він зробив крок уперед і ступив у портал.

Його поглинула темрява. Спершу він відчував лише порожнечу, але раптом – світ спалахнув. Леонід стояв у місці, якого не могло існувати.

Небо було розірване тисячами світлових ліній – мов розбиті фрагменти часу. Простір навколо мерехтів, змінюючись – то старовинні будівлі, то футуристичні мегаполіси.

І там, у самому центрі хаосу, стояв чоловік. Високий, сивий, у темному плащі. Його очі світилися глибоким синім світлом.

– Нарешті… – його голос був спокійним, але потужним. – Ти прийшов.

– Ви – Орлов? – запитав Леонід, намагаючись не показати страху.

– Так. І якщо ти тут – значить, час знову руйнується.

Леонід підняв пристрій, відлік швидко наближався до нуля.

– Мені треба повернутися додому. Ви – єдиний, хто може допомогти.

Орлов кивнув, але в його погляді було щось тривожне.

– Я допоможу тобі… Але ти маєш зрозуміти: повернення завжди має ціну. І час не любить, коли його порушують.

І саме в цей момент, десь за межами Зони, пролунав тривожний сигнал. Служба Часу вже була на їхньому сліду.

Розділ 7: “Ціна Повернення”

Леонід стояв перед Орловим, відчуваючи, як час навколо них пульсує, немов живий організм. Простір Нульової Зони тріщав під тиском реальностей, що змішувалися, і навіть повітря було наповнене дивною енергією.

– Я готовий заплатити будь-яку ціну, – нарешті сказав Леонід, стискаючи “Хронус”. – Мені потрібно повернутися.

Орлов уважно подивився на нього, і його очі спалахнули холодним світлом.

– Добре, – відповів він. – Але пам’ятай: повернення змінює не тільки тебе, але і світ, до якого ти повертаєшся.

Він простягнув руку, і між ними з’явився маленький кристал, що світився золотавим світлом.

– Це Ядро Часу. Воно відкриє портал у твою реальність. Але як тільки ти підеш, Нульова Зона зруйнується – і я зникну разом із нею.

– А якщо я залишуся? – запитав Леонід.

Орлов сумно посміхнувся.

– Тоді Служба знайде нас, і не буде ні тебе, ні мене.

Перш ніж Леонід встиг відповісти, простір розірвався – і з нього вийшли Тай та Айра.

– Ми не могли тебе залишити, – сказала Айра, підходячи ближче. – Що тепер?

– Він має вибрати, – тихо відповів Орлов.

Леонід подивився на друзів – тих, хто ризикував життям, аби допомогти йому. Потім – на пристрій, відлік якого показував “09:48:02”. Часу залишалося все менше.

– Я повертаюся. Але ви підете зі мною.

Орлов похитав головою.

– Це неможливо. Нульова Зона приймає лише того, хто загубився. Їх повернення розірве тканину часу.

Айра хотіла заперечити, але Тай торкнувся її плеча.

– Це твій шлях, Лео, – сказав він. – Але ти не забудеш нас.

Леонід важко зітхнув, приймаючи неминуче.

– Я вас знайду. Якось.

– Ми віримо в тебе, – усміхнулася Айра.

Він узяв Ядро Часу з рук Орлова і натиснув на “Хронус”. Світ навколо почав розпадатися – Нульова Зона руйнувалася.

Останнє, що він побачив – це погляд Орлова, повний таємниць, і обличчя тих, кого він тепер називав своїми друзями.

І тоді світ зник.

Розділ 8: “Назад, але не Додому”

Леонід різко розплющив очі. Він лежав на холодній металевій підлозі, а над ним мерехтіли лампи, які видавали тихе електричне гудіння. Дихання збилося – ніби його тіло досі не могло вирішити, до якого часу воно належить.

– Я… я повернувся? – прошепотів він, підводячись на лікті.

Погляд ковзнув кімнатою – все виглядало знайомо й водночас… не так. Панель управління на стіні, екран із даними – усе це нагадувало лабораторію, де він працював. Але було щось інше. Незначні деталі – кольори, форма меблів, навіть повітря – відчувалися чужими.

Він поглянув на пристрій – відлік зупинився на “00:00:00”.

– Спрацювало…

Леонід підвівся, відчуваючи легке запаморочення. Він підійшов до панелі та ввів код доступу – той самий, яким користувався завжди. Двері тихо зсунулися вбік.

Коридор був порожнім. Але щось не давало спокою – інтуїція підказувала, що він не зовсім вдома.

Він пройшов уперед, намагаючись знайти знайомі орієнтири. І раптом почув голоси.

– Новий часовий відстежувач готовий до запуску? – пролунав низький чоловічий голос.

– Так, професоре Орлов, – відповіла жінка.

Леонід завмер. Орлов? Але як? Він же залишив його в Нульовій Зоні!

Серце калатало в грудях, коли він обережно наблизився до джерела голосу. Заглянувши у відчинені двері, він побачив постать, від якої по спині пробіг холод.

Орлов. Але не той, якого він знав. Цей чоловік виглядав молодшим, енергійнішим – і він був головою цієї лабораторії.

– Це не мій світ… – прошепотів Леонід, відступаючи назад.

Щось пішло не так. Він повернувся – але в альтернативну реальність, де Орлов не був вигнанцем, а керував часовими дослідженнями.

І якщо це правда… то він був у небезпеці.

Леонід зрозумів одне – вибратися буде складніше, ніж він думав. І тепер він має знайти спосіб повернутися не лише в свій час, а й у свою реальність.

Розділ 9: “Тінь у Часі”

Леонід швидко відступив у темний кут коридору, поки двері лабораторії за ним не зачинилися. Дихання було уривчастим – його розум працював на межі, намагаючись осмислити те, що відбувається.

“Це не мій світ. Але як я сюди потрапив?”

Він глянув на “Хронус” – пристрій виглядав справним, але показував дивний сигнал: “Аномалія: Рівень-3”. Щось тут було не так. Або хтось.

Леонід згадав слова Орлова:
“Повернення завжди має ціну.”

І ця ціна, схоже, тільки починала проявлятися.

Він рушив коридором, тримаючись у тіні. Кожен крок віддавався глухим відлунням, і час від часу він озирався, щоб переконатися, що за ним ніхто не стежить.

Леонід знав: йому треба розібратися, як працює ця реальність. Якщо Орлов – голова досліджень, можливо, він має доступ до технологій, які допоможуть повернутися назад. Але якщо цей Орлов такий же небезпечний, як у його реальності…

Треба бути обережним.

Він дійшов до інформаційного термінала та ввів стандартний запит: “Проект Хронус – Керівник: Орлов Д.О.”

Екран блиснув і видав файл.

“Професор Орлов Дмитро Олександрович – керівник Департаменту Часових Досліджень. Автор першого стабільного міжчасового переходу. Проект Хронус – головна програма контролю часових аномалій.”

Леонід скрипнув зубами. Якщо цей Орлов контролює час, то він вже може знати про його прибуття.

– Довго не залишусь, – прошепотів він.

Він пройшов ще кілька рівнів вниз, поки не опинився у відсіку з написом “Архів Часу”.

– Саме те, що потрібно, – Леонід торкнувся панелі.

Але двері були заблоковані – потрібен був доступ рівня “Омега”.

– Звісно… – він нервово засміявся. – А ти що думав?

Перш ніж він устиг подумати, що робити далі, позаду почувся тихий, але чіткий звук – клацання зброї.

– Руки вгору. Повільно.

Леонід застиг. Жіночий голос. Холодний, рішучий.

Він підняв руки й обернувся. Перед ним стояла жінка у чорній формі – з емблемою “Служби Часу” на рукаві. Але її обличчя…

– Айра?

Вона звузила очі, націливши на нього плазмовий бластер.

– Звідки ти знаєш моє ім’я?

Леонід відчув, як земля йде з-під ніг. У цій реальності Айра не була його союзником – вона працювала на Орлова.

– Це… складно пояснити, – сказав він, намагаючись говорити якомога спокійніше. – Але я не загроза. Я просто хочу повернутися додому.

– Домою? – у її голосі з’явилася насмішка. – І звідки ж ти?

– Не з цього світу, – зітхнув він. – Дай мені шанс – і я зникну з вашого часу.

Айра мовчала, але її палець залишався на спусковому гачку.

– Дай мені хоча б доступ до Архіву, – додав він. – Якщо Орлов дізнається, що я тут, це поставить під загрозу все.

Її погляд на мить пом’якшав. Можливо, десь глибоко в душі ця версія Айри теж сумнівалася у правоті Орлова.

– У тебе дві хвилини, – сказала вона, натискаючи код на панелі.

Двері тихо відкрилися.

– Якщо збрешеш – я зупиню тебе, – додала вона.

– Дякую, – прошепотів Леонід і ступив усередину.

Його час спливав – у всіх сенсах.

Розділ 10: “Розлом”

Архів Часу зустрів Леоніда тишею та холодним синім світлом, що виходило від рядів голографічних терміналів. На перший погляд – звичайна база даних, але він знав: тут приховано відповіді. І, можливо, шлях додому.

Айра залишилася біля входу, тримаючи зброю напоготові. Її погляд не відривався від Леоніда.

– Швидше, – кинула вона. – У нас мало часу.

Леонід підійшов до центрального термінала, пальці швидко забігали по сенсорній панелі.

“Запит: Міжреальність. Аномалії. Перетин Часових Ліній.”

Екран мигнув, і перед ним з’явилося кілька десятків файлів. Він відкрив перший.

“Проект «Розлом». Експеримент із перетином реальностей. Автор: Д.О. Орлов.”

“Розлом?” Леонід відчув, як серце стислося. Цей Орлов пішов далі, ніж він думав – не просто подорожі у часі, а створення проходів між альтернативними світами.

– Що ти шукаєш? – голос Айри прорізав тишу.

– Те, що дозволить мені повернутися, – відповів він, не відриваючи погляду від тексту. – Але…

Раптом він завмер. В одному з файлів було вказано:

“Тест 17: Небажаний об’єкт. Нестабільна енергетична сутність проникла в реальність-09. Імовірна загроза часовій структурі.”

– Вони знають, що я тут, – прошепотів Леонід.

Айра підійшла ближче, глянувши на екран.

– Якщо Орлов дізнається…

– Він уже знає, – перервав її Леонід, помітивши тривожний сигнал на панелі. Хтось ззовні активував протокол блокування.

– Нам треба вибиратися! – різко сказала Айра, ховаючи зброю.

Вона схопила Леоніда за руку й потягнула до виходу. Але щойно вони ступили за поріг, коридор здригнувся, а повітря наповнилося гулом.

– Що це?! – закричав він.

Айра кинула погляд назад.

– Вони відкрили Розлом. І якщо ми не втечемо зараз, нас засмокче між реальностями.

Зі стелі почали сипатися іскри, а простір у кінці коридору закрутився спіраллю – темною, пульсуючою, немов сама реальність розривалася.

– Ходи! – вона штовхнула його вперед.

Леонід відчував, як сила Розлому тягне його назад, але він біг. Єдиною думкою в його голові було: “Вибратися. Повернутися додому.”

– Що з тобою? – раптом вигукнула Айра, помітивши, як “Хронус” на його руці засвітився червоним.

Він поглянув – пристрій почав перегріватися, енергетичний рівень перевищував норму.

– Якщо я не стабілізую поле, воно розірве мене на частини, – відповів він, намагаючись утримати контроль.

Вони вибігли до шлюзу, але двері були зачинені. Айра швидко ввела код – помилка. Ще раз – знову нічого.

– Вони нас замкнули… – прошепотіла вона.

– Я спробую… – Леонід підключив “Хронус” до панелі.

Пульс Розлому ставав сильнішим, а підлога під ними почала вібрувати.

– Ще трохи… – він зціпив зуби.

Раптом двері різко відчинилися – вони вирвалися назовні, і в цей момент позаду розірвався простір.

Шлюз зачинився, ізолюючи Розлом. Важко дихаючи, вони впали на холодну підлогу.

– Ти живий? – запитала Айра.

– Поки що, – відказав він, підводячись. – Але це ще не кінець.

Леонід знав: Орлов не зупиниться. І якщо він хоче повернутися у свій світ, йому доведеться піти ще глибше – прямо в серце Розлому.