Я відчував, як мої мізки перетворюються на ванільне морозиво, ніби я сам набуваю форми кульки й починаю танути. Як це можливо? А ось так! Це все Орест – він вирішив, що саме я ідеально підходжу для експерименту з передачею інформації через квантову заплутаність. Ще змалку Орест мав схильність до надприродного, тому не дивно, що він зацікавився квантовими явищами. Вивчаючи їх, він збагнув, як створити квантовий комп’ютер, здатний контролювати не лише передачу інформації, а й навіть впливати дистанційно на матерію. І тепер це стане нам у пригоді!

Все було добре, поки у світі не з’явилися “віртуси” – штучні інтелектуальні вчителі, які заполонили практично всі школи. Наша школа довго опиралася цьому, і все завдяки Соломії. Вона була не просто директоркою нашої маленької гірської школи, а ще й викладачкою інформатики та фізики. Наше село загублене між величними смереками Карпат, які, здається, пам’ятають ще драконів із легенд мольфарів. Через відтік молоді нас залишилося небагато: я, Орест, Зарина, Євгенчик і ще десятеро учнів нашого 8 класу. Є ще, щоправда, трохи малечі, та вони ще замалі для боротьби, тому діяти належало нам.

Все сталося під час зимових канікул. Поки школа була порожньою, сюди прибули “нові” освітяни й встановили систему відеоспостереження та “віртусів” у кожному класі. Коли ми повернулися, все було іншим…

Віртуси не зважали на наші почуття. Вони мали досьє на кожного з нас і сліпо виконували освітній план. Їхнє завдання полягало в тому, щоб “перепрошити” нас, змусити мислити так, як потрібно системі. Ми почувалися частиною нейромережі: за кожну неправильну відповідь нас змушували проходити додаткові тести й зубрити “правильні” варіанти.

Але це були не ті знання, які ми отримували від наших учителів. Ми з невимовною тугою згадували уроки Соломії: її експерименти, дискусії, творчі завдання. “Кожен із вас – особливий, – казала вона. – Ви повинні розвивати свої здібності, адже саме від вас залежить майбутнє науки”. Завдяки їй ми почувалися частиною прогресивної наукової команди, генерували ідеї, створювали винаходи… А тепер усіх учителів усунули, а Соломію заслали до технічного приміщення, щоб вона обслуговувала тих самих віртусів! Вони споживали сотні літрів води для охолодження, потребували догляду, іронічно – людської допомоги!

Але Соломія навчила нас головному: усе залежить від нас. І ми вирішили довести світу, що жива людина незамінна в освіті!

“Усе, ми готові!” – вигукнув Орест. Його очі блищали від передчуття, немов він одночасно грав у шахи з усім світом.

“Миколо, ти що, спиш?”

“Як я можу спати, коли ти перетворив мене на ванільний ріжок?” – буркнув я, намагаючись зосередитися на плані, розгорнутому перед нами. “Гукай Зарину і Євгенчика, час діяти!”

Зарина та Євген сиділи в сусідній кімнаті, спостерігаючи за переміщенням віртусів. Їхні обличчя віддзеркалювали напругу. План був простий, але ризикований: ми збиралися встановити на кожного віртуса нову прошивку, яка змусить їх навчати одне одного, імітуючи процес навчання між живими учнями й учителями. Ба більше, ми завантажимо в систему програму, яка змусить їх самих розрахувати свою доцільність із погляду екології, енергоефективності та людського фактора. А відеотрансляція всього процесу напряму потрапить до Центру освіти!

“А якщо вони не погодяться?” – схвильовано запитала Зарина, її вогняні кучері тремтіли від нервового очікування.

“На це у нас є план Б”, – усміхнувся Орест. Його спокій змушував мене нервувати ще більше. “Школи, з якими ми таємно зв’язалися, підтвердили готовність до акції “Квантове збурення”. Якщо нас не почують, їхні віртуси підуть у глухий кут після нашого перезавантаження системи.”

Я перевів погляд на монітор. На ньому висвітлювалося обличчя Соломії.  Вона знала, що ми щось замислили. І вона була з нами.

Останній відлік… Три… Два… Один…

Прямий ефір по всіх каналах.

Поверніть Соломію! Бо Орест активує квантовий колапс!