Колись давно, ще за часів Київської Русі, у невеличкому селі жив хлопчик на ім’я Миколка. Він ріс у сім’ї гончаря, майстра знатного на багато сіл. Хата гончаря була велика та простора. Сусіди не минали майстра, приходили по різний крам, бо дуже гарні ж глечики та миски виходили у майстра. Миколка допомагав батькові чим міг. Місив глину, топив піч, а вечорами слухав розповіді старших про хоробрих воїнів, князів, стародавні чари та особливо про Святого Миколая, який приносить дітям дарунки у зимову ніч за їхню доброту.

– Чому я ніколи його не бачив?- питав Миколка татуся.

– Бо він приходить, коли всі сплять – загадково відповів батько.

Цього року Миколка вирішив, що обов’язково дочекається Святого Миколая й побачить його на власні очі!

Свято наближалось. Сніг сипав, мов біле борошно замітаючи сліди на подвір’ї. В хаті всі поснули, хлопчик узяв кожушок, вислизнув на поріг і пішов до комори.

Усередині було тихо й темно, тільки крізь щілини в стінах пробивалися тонкі золотаві смужки світла. Тут пахло сухим сіном, житом і яблуками. Десь у кутку скрипнула миша, але хлопчик не злякався. Він обережно пробрався між мішками, знайшов купу м’якенького сіна й улігся дивлячись у нічне небо, що іскрилося від зірок.

– Святий Миколаю, я подорожую тільки у мріях, а так хочу дізнатися більше про світ і про тебе! – прошепотів Миколка.

Раптом над його головою загорілося м’яке світло. Воно розгорнулося, мов хвиля і охопило хлопця. Йому стало тепло, ніби він опинився в сонячному літньому дні. В повітрі завертівся вихор і лунали голоси дзвіночків, а Миколка відчув, що його підхопила лагідна мамина рука.

– Що відбувається? – хотів вигукнути він, але голосу не було чути.

Зірки спалахнули ще яскравіше і раптом хлопчик побачив перед собою диво. Воно нагадувало вікно з мерехтливого світла. Микола наблизився до нього, і в туж мить щось ніжно потягло його вперед.

Коли світло розсіялося, хлопчик опинився  у зовсім незнайомому місці. Довкола було багато дітей, усі вони були у святковому  одязі, а на стінах висіли блискучі гірлянди та зображення Святого Миколая. Але найбільше його вразили високі полиці, заповнені книгами.

– Де  це я? – здивовано промовив Миколка.

– У бібліотеці! – відповіла йому дівчинка, яка стояла поруч.

– Бі – блі – о – те – ці?- повторив він незнайоме слово.

– Так! Тут багато книжок, які розповідають історії та зберігають мудрість, – пояснив худорлявий хлопець у окулярах.

Миколка здивовано озирнувся. Він ще ніколи не бачив стільки книжок в одному місці! У його селі було всього кілька пергаментів, які зберігалися в храмі, і їх вміли читати лише деякі.

– А тут всі можуть читати? – спитав він.

– Звичайно! Ми ходимо сюди, беремо книги і читаємо вдома. Ще у нас   тут завжди весело! Ми часто збираємось, обговорюємо прочитане, граємо у різні ігри, ходимо разом у театральний гурточок при  бібліотеці і можемо бути будь – яким із героїв книжок!

Миколка не вірив своїм вухам. Це ж справжнє диво! Він почав розглядити книги – на обкладинках були лицарі, космічні кораблі, чарівники і дивовижні тварини.

– А це що? – він показав на дивну річ, схожу на дерев’яну дощечку, але тонку й блискучу.

– Це планшет – засміявся хлопець – Тут теж можна  читати книги.

Миколка зацікавлено подивився на нього.

– Книга без сторінок? Це вже справжня магія!

 З чорних коробочок на ніжках лунала чарівна мелодія.

– А звідкіля у цих шкатулках музика? Спитав Миколка.

– Це ж колонки! Ніяка не магія, а технологія, ось до речі і книжечка про це, – протягнув книжечку з малюнками хлопчик в окулярах Миколці.

Миколка узяв до рук книжечку з малюнками, затамувавши подих передивлявся всі картинки.

Раптом до дітей підійшла бібліотекар – доброзичлива жінка з теплим поглядом. Вона тримала у руках старовинну книгу у шикарній оправі.

– У нас сьогодні особливий гість, – усміхнулась вона, дивлячись на Миколку.

– Ти мабуть любиш казки?

– Дуже! – кивнув хлопчик.

– Тоді ось тобі книга про легенди та перекази – сказала вона й простягнула йому книгу.

Миколка несміливо взяв її до рук. Йому здалося, що від книги йде якесь лагідне тепло. Він розгорнув її й побачив знайомі букви, подібні до тих, які бачив у храмі.

– Дякую….- прошепотів хлопчик.

У цей момент знову почувся тихий передзвін, і світ довкола став розмитим. Перед очима закружляли зірки, а потім усе зникло….

Миколка розплющив очі й побачив, що знову сидить у коморі. Біля нього стояв батько.

– Миколо, ти що тут заснув? Ану ходімо в хату, он подарунки від Святого Миколая під подушкою!

Хлопчик підвівся й побіг у хату, до своєї постелі. Там, серед яблук і медяників, лежала та сама книга, яку йому подарували в бібліотеці  майбутнього! Він погладив її теплу обкладинку й усміхнувся.

– Дякую, Святий Миколаю, – прошепотів він.

Миколка довго дивився на книгу, яку отримав у цій дивовижній подорожі. Йому здавалося, що на її сторінках зберігся аромат тієї бібліотеки, голоси дітей і навіть мерехтіння чарівного світла, що принесло його туди.

– Невже це  був лише сон? – замислився він.

Але ні! Книга була справжньою. Вона лежала в його руках, тепла, мов сонячний промінчик у морозний день.

Хлопчик підбіг до батька й розповів йому про свою подорож. Батько уважно вислухав, погладив Миколку по голові й усміхнувся.

– Дива трапляються з тими, хто в них вірить –  тихо сказав тато.

З того дня Миколка розповідав усім про чудове місце, де багато мудрих книг і добрих людей. І хоча ніхто не вірив у його розповідь, він знав, що одного дня обов’язково повернеться у світ, де книги живуть у серцях людей.