(фрагмент роману)

Ліхтарі розсипали своє сріблясте сяйво по саду. Холодне, гостре світло ковзало по обличчях гостей і відбивалося у високих келихах. Аромат троянд і вологої землі наповнював повітря, змішуючись з нотками парфумів панянок. Різноманіття запахів перемішалось, утворюючи щось далеке до звання симфонії. Ніжна музика доносилася зусібіч, переливаючись дзвінкими акордами, тоді як десятки пар крутилися в повільному вальсі. Ця ніч належала святу – святу, коли ворота палацу були відкриті для всієї знаті. Незалежно від статусу, роду, багатства. Це стосувалось всіх. Тільки не Леони.

Під ногами хрустіло біле каміння. Девлет був вічнотеплою і сонячною країною. Але творець ніби посміявшись, наділив девлетців темним волоссям і очима й сіруватою, подібною до мармуру шкіри. Всі споконвіку окутували себе у світло, немов бажаючи компенсувати чорноту, змусити її розчинитись. Та не допомагало – біла плитка,  мармур, срібло, світлі убрання тільки підкреслювали це.

До великого майданчика біля вілли вело безліч стежок. Її улюблена була вузька, накрита корилором з листя і колючок. Багряні троянди нависали над Леоною, нагадуючи про матір і зовнішність, яку принцеса щоранку бачила в дзеркалі. Дівчина стояла на краю стежки, межі святкування і порожнечі саду. Переступити через лінію – і поринеш в світ вистави, оманливих усмішок і тихої зневаги. Принцеса спостерігала за цим театром із відчуженістю. Хоч сукня на ній була зшита із шовку, хай вона і виблискувала  перлами, вбрання все одно виглядало скромно на тлі інших дам. Її волосся, зібране в просту зачіску, полум’яніло у світлі ліхтарів, привертаючи до себе безліч непрошених поглядів. Може, їх було б менше, якби поруч не стояла Кіра. Її відкрите, прикрашене пір’ям чорне вбрання виділялось не менш ніж скромна постать небажаної принцеси. Вони обидві були інакшими, не відповідали нормам суспільства. Але чомусь, одну намагались улестити, а іншу зневажали. Якби Леона стояла тут сама, ніхто б і не помітив її. Проте зараз вже не було шляху назад. Леона подумки попрощалась з тишею і перетнула край стежки, ступивши на сцену.

Розмови гостей разюче змінювали свій настрій, коли вона проходила повз. Натовп ніби розступався, залишаючи її на самоті серед безлічі чужих облич.

Принцеса не показувала цього, але вона відчувала кожен косий погляд, чула кожен приглушений шепіт, що ширяв за її спиною. Їй не треба було прислухатись. Вона знала, що про неї говорять. Холод, образи, зневага – це було буденністю. Раніше це ранило, вона приходила в кімнату і заливалась слізьми безсилля. Але згодом Леона зрозуміла, що вона не могла змінити реальності, але могла змінити своє ставлення. І змінила. З роками дівчина навчилась стримувати емоції.

Кіра, напротивагу дівчині, хай і була центром пліток аристократії, і бровою не вела. Вона всміхалась всім, комусь махала рукою, комусь ввічливо кивала.

— Принцесо, – прошепотіла Кіра, нахилившись ближче, щоб її слова не почули інші. – Вам пасує ця сукня. Проста, але вишукана. Певно, принц з Імперії Душман оцінить такий смиренний смак. Поговорюють, він любить скромних дівчат. Хоча, можливо, ваші… Особливості привернуть до вас зайву увагу.

Її тон був теплий і м’який, але під ним відчувалася прихована зневага. Кожне слово Кіри вколювало, мов тонка голка. В дитинстві принцеса вважала її майже старшою сестрою – ця солодка усмішка, компліменти, сяйливі очі. Минув час, перш ніж Леона зрозуміла, що за усмішкою ховались лихі наміри, за компліментами – образи. Кіра досі була однією з тих людей, чиї образи ранили. А ще більше суму наганяла згадка про близький політичний шлюб. Дівчина лиш кивнула, немов це її не зачепило. Якщо це був театр, то й Леона була в ньому акторкою. Кожен тут мав маску, і від неї чекали такого ж самого. Але вона не збиралась грати за їх правилами. Не збиралась одягати лик смиренної.

«Вона забуває згадати, що принц Фіцрой теж напівкровка. Є щось приємне в шлюбі – мене там хоча б не зневажатимуть через походження.»

— Ти надто люб’язна, Кіро, – мовила Леона. Її обличчя осяяла промениста усмішка, немов вона так і не усвідомила, що ховалось за цими словами. – Дякую за комплімент. Ти одна з небагатьох, хто справді на моєму боці.

Кіра усміхнулася у відповідь, і від цієї усмішки так і віяло самовдоволенням та гординею.

— Це честь для мене – бути вашою фрейліною на сьогоднішньому балу.

Так сказала жінка, але її очі ковзнули вбік, шукаючи короля. З кожним балом, з кожним прийомом, це ставало все помітніше – її погляд завжди шукав Кассіана, де б вона не була. Леона і собі поглянула на батька. Замість звичайної пов’язки він вдягнув маску, прикрашену сріблом. Костюм був скромним, але його владна аура цілком компенсувала це.

«Якби мені було приблизно десять, я б подумала, що скромність мого вбрання – його визнання. Що даючи такі сукні, він визнає мене гідною наступницею. Абсурд. Хоча його приклад показує, що аби виглядати владно, необов’язково бути розкішно зодягнутим, а це дійсно цінний урок. Не для мене, щоправда.»

Там, де Кассіан Девлетський спостерігав за всім, театр досягав свого апогею. Кожен грав якнайкраще, бажаючи здобути прихильність правителя. Натовп оточував його немов безмовна стіна, що відгороджувала від решти світу. Він виглядав так само як завжди — величний і недосяжний. В його очах не було нічого, крім холодної розсудливості.

— Ваш батько, як завжди, в центрі уваги, – промовила Кіра, роблячи крок ближче до Леони. – Справжній правитель. Хто б міг подумати, що така гм… Неординарна особистість як ви, та й принесе стільки користі для народу Девлету.

«Неординарна… Як же смішно. Кіро, якщо під «неординарна» ти мала на увазі безсоромна, то я тобі скажу, що найбільш безсоромна тут ти. Я надто добре її знаю, щоб не помітити, що цей одяг, ця поведінка, ця оманлива усмішка – лише спосіб привернути його увагу до себе. Не вийде. Він нікого не любить, крім тієї Себепської принцеси.»

Леона не відповіла на ще одні провокаційні слова, лише дивилася, як Кіра зливається з натовпом, маневруючи, немов змія в лісі. Навіть дивитись не потрібно було – дівчина знала, що вона прямує до короля.

Танці, наїдки, світські розмови. Цей фарс, цей театр. Дівчина була тут лиш тому, що так вимагав її статус. В цьому місці вона як ніколи відчувала тягар приреченості. Розуміння, що у майбутньому не буде свободи, лише обов’язки, продиктовані статусом та політикою, а надто ще й усвідомлення власної безпомічності в цьому стані, ранило більше за всі образи.

— Принцесо Леоно, – голос Азара Алідженапа пролунав з-за її спини, так несподівано, що Леона мало не підстрибнула. Постать помітно виділялась між придворних, і головною причиною цього було чорне вбрання. Тоді як девлетці зазвичай закутувались у світлі барви, він, як і його донька, не ховали темряви. – Чи не бажаєте поговорити про майбутнє нашого королівства? Як на мене, сьогодні ідеальна ніч для розмови.

Леона завмерла на мить. Вона знала, що кожне його слово – не випадковість. Азар завжди був таким — гострим, небезпечним, мов лезо, приховане у оксамиті. Він не мав якогось видатного походження, якоїсь видатної постаті за спиною. Звання головного радника короля, великого герцога він здобув самотужки. І це надавало йому не лише поваги, а й небезпеки.

— Ви, як завжди, обираєте найкращі моменти, – відповіла вона, намагаючись приховати напругу у своєму голосі. – Але чи не краще було б поговорити пізніше, коли навколо не буде зайвих вух?

— Я обираю моменти, коли всі інші зайняті,– злегка всміхнувся Азар, і в його очах промайнуло щось темне, як нічне небо над ними. – Просто прислухайтесь.

Тільки зараз принцеса помітила, що навколо було тихіше. Озирнувшись, вона знайшла відповідь на це німе питання. Вся аристократія зібралась під балконом, з якого на них дивився батько. Впевненістю так і променіло від нього. Одяг не мав значення, на відмінну від того, що вважали собі знатні пані. Король Девлету виглядав би королем і в лахмітті – Леона була упевнена в цьому.

— Поміж тим… Здається, що король має великі плани на вас. Політика, шлюб. Що ж, все як завжди.

— У мого батька завжди є плани, – відповіла Леона, і в її голосі промайнув сум. – Але мене ніколи не питали.

— Не питали? — Азар зробив крок ближче, його голос став тихішим, майже змовницьким. — А якщо я скажу, що у мене теж є план?

— Та чи буде етично цікавитись вашим планом?

— Ви казали, що вас ніколи не питали. Тож я спитаю. Чи можу я здійснити цей план?

Леона щиро всміхнулась.

— Ви ще той підлабузник, пане Азаре.

— Ви ж принцеса, врешті-решт. За своєю ненавистю люди часто забувають про важливі речі.

— Одразу видно, що Кіра ваша донька.

— Щоправда, шкода, що це коштовне вміння підбирати правильні слова вона використовує для образи, – похитав головою чоловік.

— Це все одно для досягнення власних цілей.

— Знаєте, ви здаєтесь наївною дівчиною без амбіцій, але це не так.

— Щодо амбіцій ви не так зрозуміли. Я справді їх не маю.

— Невже ніяких?

— Хіба здійснити видатне хімічне відкриття. Але ми ж про владу говорили, чи не так?

— І справді, перше враження про вас абсолютно помилкове. Ви б стали чудовою світською левицею, якби не ваші обставини.

— І саме через ці обставини я вважаю за краще справляти таке перше враження. Я попрошу вас про послугу, як радника мого батька – нехай ця розмова лишиться в секреті.

— Я не можу нічого приховати від короля.

— То хай батько знає. Але ж нічого вам не заважає не казати вашим знайомим чи Кірі, правда ж?

— Ви можете покластись на мене.

— Я знала, що можу вам довіряти.

— До речі, ми відійшли від теми розмови. Мій план.

Він підійшов ближче і прошепотів принцесі на вухо:

— Я збираюсь звільнити вас. Так чи дозволите?

— Робіть, що хочете. Але мене не вплутуйте. Будь ласка, – прошепотіла Леона.

Дівчина круто обернулась і попрямувала під безпечну схованку трояндового коридору – найшвидшим кроком, яким тільки могла.

В майже повній темряві, в заспокійливому запаху троянд дівчина присіла на землю. Тиша. Свіжість повітря. Вона допомагала зосередитись. Дівчина присіла прямо на підлогу. Сукня була лиш ненависною обгорткою, принцесу не хвилював бруд на ній.

«Схоже, та какофонія парфумів погано впливає на мій мозок.»

Серце билось мов барабан. Покоївки перемовлялись, що зо два десятки років тому на це саме свято принесли великий інструмент, який просто простояв усе свято, як і сам барабанщик – жоден з танців, які зазвичай на балах танцювали, не потребував його. Так, вона була певна у Азарі. Він зарекомендував себе як надійну людину, яка вміла тримати секрети. Але ті слова хвилювали.

««Я планую звільнити вас.» Що б це могло значити?»

Леона встигла пошкодувати, що дозволила собі зняти маску і побути хоч на трохи собою.

«Яка іронія – не хочу носити маску смиренності, але маску радості ношу ще й як.»

Вигуки. Страх у голосах. Високі ноти голосів панянок. Музика затихла. І дзенькіт зброї. Усвідомлення пронизало свідомість, мов удар блискавки.

«Батько!»

Леона підхопилась. Підбігла до виходу. Визирнула на майданчик. Якраз вчасно, щоб побачити зблиск меча за батьком. Переляк в його очах. І чорне вбрання позаду…

Дівчина кинулась назад. Листя залоскотало спину. Леона притиснулась до лози, мов намагаючись злитись з рослиною, стати ще одною квіткою на її тлі. Принцеса закрила рота долонями. Але це не було потрібно. Вигук застряг у горлі.

Крізь гілля було видно, як натовп розбігся, мов хвилі, що розбиваються об скелю. Білі мундири охоронців вже маячили між деревами. Біля них маячили чорні вбрання. Удари меча об меч. Страх накривав хвилею. Вона топилась в ньому. Коліна торкнулись колючого гравію. Дівчина обхопила себе тремтячими руками. Пальці судомно стиснули тканину, намацали дрібні перлинки.

 Леона знала, що цей момент колись настане. Влада не вічна. Але чи могла вона бути готовою? Вечір не спонукав думати про небезпеку.

Гості почали панікувати. Голоси перетворилися на хаос. Кіра зникла десь ще на початку батькової промови. Почувсь хрускіт гравію.

«Азар зрадник. Батько поранений, якщо не мертвий. Кіра не допомогла б, навіть якби була тут. Ніхто мені не допоможе.» – усвідомила Леона.

Вона відчула, як хтось схопив її за волосся, а потім різко обернув до себе. Лице чоловіка з’явилося перед нею, перекривши весь світ. Вузькі очі, широкі й темні, мов у птахи, ніс з горбинкою, поголена голова і шрами. Він нагадував хижого сокола, що знайшов свою здобич.

— Нарешті, – його голос був низьким, шиплячим, він грубо штовхнув її назад, до кущів троянд. Колючки вп’ялись у плечі, залишивши пекучі подряпини. – Ганьба королівської крові. Хтось мав давно тебе вбити.

Сльози навернулися на очі від болю. Леона  стиснула губи і вп’ялась пальцями в складки сукні, аби не кричати. В той час, чоловік зловтішно всміхався.

— Так і тремти в кутку, де тобі місце. Така жалюгідна… Ти не заслуговуєш на місце при дворі, – промовив він, дістаючи ножа. – Прощавай, негідна принцеско.

— Зуко, не поспішай, — голос Азара знову пролунав поруч. На щоці багрянів поріз, здебільшого бездоганно вкладене волосся скошлатилось, але в цілому, з ним все було добре.

Леона зціпила зуби, намагаючись не втратити самовладання. Болісна пульсація змушувала голову йти обертом. Життя привчило її до випробувань, до зневаги, але не до страху перед смертю.

«Страх приходить тоді, коли ти більше не контролюєш своє життя. Ось це і є страшна істина.»

— Вона ще може бути корисною, – промовив Азар, наближаючись до Зуко. – Якщо ми хочемо зміцнити наше становище після перевороту, її походження може послужити нам на благо.

— Корисною? – скривився Зуко. – Ця брудна напівкровка – ганьба для Девлету. Ти ж знаєш, що її ніхто не визнає.

— Її матір, королеву Ріону, любили.

— Її. Не цю мішанку!

Чоловік заніс кинджал.

— Зупинись, Зуко. Забув, хто тут головний?

— Ти… Не розумієш?

— Ми не говоримо про трон, — холодно заперечив Азар. Малою Леона часто порівнювала його з ягуаром – ці обережні, тихі рухи, впевнений, холодний, владний погляд, аура небезпеки. Дівчина почувала себе маленькою ластівкою, затиснутою між двома хижаками. – Візьми елементарно… Мир. Заручини з принцом з Душману вже домовлені. Принцеса не повинна загинути сьогодні. Вона стане нашою гарантією.

Напруга наростала. Десь почулись вигуки.

«Охорона?».

Пальці Леони вже намацали тонку склянку, яку вона сховала між складками спідниці. Кислота, на яку вона витратила стільки часу. Винахід, спадок матері.

— Ти ще пожалієш про це, – буркнув Зуко. – Я завжди казав, що ти думаєш лише про себе. Як знав.

— Це приносить результати. Чи стояв би ти зараз тут, якби я думав, приміром… Про добробут Девлету? Про повагу аристократії?

— Тц…

Пошрамоване обличчя прорізала гримаса люті. Він кинувся на Азара. І в ту ж мить Леона підхопилась і хлюпнула на нього прозоро-блакитною рідиною.

Мученицький вираз виник на його лиці. Він навіть не встиг скрикнути. Блакить поглинула його.

— Чому ти це зробила? – спитав Азар, спостерігаючи за Леоною, яка віддихувалась.

— Чому ви це зробили? – відповіла та питанням.

— Я ж пообіцяв звільнити тебе. А ти?

— Бо я вам довірилась. І схоже, зробила правильно.

Дівчина почула вигуки варти.

— Іди. І швидко. Я ж обіцяв.

— А чому ви взагалі пообіцяли?

— Іди! – крикнув Азар, діставши меча.

— Гаразд. Але наостанок… Не довіряйте нікому. Навіть Кірі. Навіть союзникам. Всі вони лиш актори у виставі, які кажуть солодкі слова лиш тому, що так написано в сценарії.

Леона не стала чекати реакції. Вона рвонула вперед, далі гравієвою доріжкою. Серце калатало. Сукня обтяжувала. Але вона не дозволила собі сповільнитися. Єдина надія була на те, що вона знала кожен куточок палацового саду. Тепер це було її єдиною перевагою.

Леона бігла між розлогими деревами й травами. Ліхтарі скінчились. Дівчині довелось рухатись майже наосліп. Стежки звивались між стовбурів, переплітаючись у вишукані візерунки. Дівчина чула віддалені звуки боротьби та крики охорони. Але їй було не до цього. Всі її думки зосередилися на одному — втекти, вирватися, знайти шлях до свободи.

Сад був великий. Не згірш за лабіринт, він заплутував, в ньому було легко загубитись. Та Леона знала короткий шлях до старого входу для прислуги. Його використовували зо двадцять років тому. А потім з міста біля палацу і до столиці побудували дорогу, тож усі входи перенесли ближче. Проте той прохід лишився. Хай дорога вже давно заросла бур’яном і вела до закутків міста, та вона досі існувала. І її не охороняли, що зробило ці дверцята найнадійнішим способом непомітно вислизнути з палацу. Подих збивався. Позаду ще чулись вигуки, але вони тонули в шумі.

Нарешті принцеса побачила двері – вузькі, трухляві, заховані за густою завісою плюща. Леона схопилася за ручку і рвучко відчинила їх. Петлі скрипнули, двері підозріло похилились, ледь тримаючись на місці. Серце шалено калатало, але вона не зупинялась. Втома дедалі більше огортала. Дівчина звикла до бігу, але не з важкою сукнею, не на підборах.

«Азар був дружелюбним, але це не означає, що решта змовників будуть такими. Сумніваюсь, що легко було б підняти бунт з вірними королю людьми. Скоріше будуть такі, як Зуко – озлоблені через якісь дії. Через війну, через якість законопроєкти, навіть через мене. Таких легше схилити.»

Дівчина на хвилинку зупинилась. Озирнулась. За деревами миготіли вогні замку. Десь в саду була і батькова вілла, і її прибудова. Десь за деревами було життя, яке вона знала. Життя, може й не найкраще на світі, але й не найгірше. Життя, яке попри всі негаразди, не хотілось покидати.

— Я не хочу йти зараз. Хтозна, як буде далі. Може краще лишитись тут, з тим, що маю? – задумалась Леона. –  Втім, іншого шансу не випаде. А закінчиться все тим, що ця трясовина політики й мене засмокче, перетворить на порожню посудину без жаги до життя.

Дівчина ступила за поріг. Високі стіни опинились позаду. Попереду лежало невідоме, але це було краще за ті кайдани, що її чекали в палаці. Зірки тьмяно сяяли в небі. Блакитно-чорний ліс стояв непорушно, мов ще одна стіна. Мовчання, тиша, свіже повітря.

Свобода.