Розділ перший

Знайомство

Десь далеко від старого королівства жив собі дракон, на ім’я Зіфор. Він був увесь червоний, укритий лускою, з жовтою, мов пекуче сонце, шиєю. Мав гострі кігті та світлі ясно-блакитні очі. Величезний струмінь вогню вилітав з пащі дракона, коли він лютував або чимось розчаровувався. На голові Зіфор мав два напівкруглих гострих роги, величезні, укриті темно-фіолетовими плямами вуха та довгий хвіст, на кінці якого виглядало маленьке серденько.

Дракон дуже сильно полюбляв їсти солодощі, які росли на кущах. Але їх було дуже важко знайти, тож коли Зіфор знаходив цукерки, то більшість з них він клав до своєї торбинки.

Зіфор жив у печері, темній і дуже моторошній, зверху якої до долівки капала холодна вода. Дивлячись угору, він бачив величезні червоні очі, а згодом, темно-сірі крила, які здіймалися в повітря. Це кажани, яких боялися всі. Їхні зуби були такими гострими, що могли проколоти шкіру людини. Селяни в цьому королівстві оповідали своїм дітям одну легенду про те, що якщо один кажан прилетить до села, то всі будуть очікувати лиха, а якщо ще й вкусить, то людина помре за лічені секунди, тому що той укус смертельний. Сам дракон зовсім не боявся їх. У порівнянні з ним, таким кремезним, ці істоти дуже малесенькі і не можуть заподіяти лиха драконові.

Якось одного вечора, щоб не потрапити людям на очі, Зіфор вирішив піти до лісу та пошукати щось солоденьке. Він ішов галявиною і натрапив на оголошення з портретом принцеси. Зіфор зацікавився, тож відірвав шматок паперу від дерева і прочитав:

«Я король.
Знайдіть мою доньку Люсі,
і за це Вам буде винагорода,
оплата справжнім золотом».

Побачивши портрет дівчини, він зачарувався її красою настільки, що вирішив вирушити на пошуки зниклої, забувши про солодощі. Дракон знав, що король дуже пихатий, гордий та лицемірний і ніколи не дотримується своєї обіцянки. Але дівчину йому хотілося врятувати. Ну, дуже вона йому припала до душі.

Дракон шукав її в лісі аж до самого ранку, але, на жаль, нікого не знайшов. Згодом, утративши надію, вирішив піти до печери. Зіфор звернув у правий бік і натрапив на троє дверей. На перших дверцятах був напис «Інопланетянин із вбивчою зброєю», на других — «Дракула з багатьма здібностями», а на третіх — «Лев і тигр, сидять голодні чотири тижні». Він ніколи не бачив цих дверей, тому не зрозумів, звідки вони тут узялися. Усе ж йому довелося обирати, бо цікавість брала гору.

Вирішив обрати треті двері, бо тварини були там голодні, тож могли з’їсти один одного. Дракон спочатку трохи боявся зайти всередину, але потім зібрався з духом та зайшов. Зіфор зовсім не очікував побачити в кімнаті, замість лева й тигра, вродливу дівчину, яка лежатиме в м’якому та теплому ліжку.

Кімната була величезна та простора, повітряна, наче хмаринка, і повністю рожева. На стелі виблискувало зоряне сяйво. Поряд стояв стіл, на якому лежало люстерко та гребінець. Дівчина відразу ж прокинулась від того, що хтось відчинив двері. Вона встала з ліжка, а дракон від захоплення розтулив пащу. Дівчина була одягнена в жовтогарячу сукню, шию прикрашало намисто, а волосся, кольору пшениці, розпущене і виблискувало в зоряному сяйві, наче золото.

—  Ти  хто? — раптом запитала вона.

— Я дракон Зіфор, вибачте, що так увірвався, я просто не знав, що тут буде така тендітна принцеса, — заспокійливо мовив дракон.

— Дякую за комплімент, але не говори зі мною на ви і не називай принцесою. Мене звуть Люсі. Не підходь дуже близько, бо я тебе трохи боюсь, — сказала дівчина. — Що ти тут узагалі робиш?

— Я шукав принцесу. Її звуть Люсі, як тебе. До речі, ти дуже схожа на неї. Зіфор простягнув свою велику лапу і показав малюнок з підписом короля. По щоках Люсі потекли краплинки сліз, але потім вона дуже швидко витерла своє обличчя невеличкою хустинкою.

—  Чому ти плачеш?

— Тому що це я на малюнку. Мій батько хоче мене повернути у своє королівство. Бажає, щоб я одружилася з принцом, якого знаю лише кілька днів.   Але я цього не хочу. Принц мріє одружитися зі мною тільки через те, що хоче мати ще більше багатства. Та цього мій тато не розуміє. Тому я і втекла. До речі, як ти мене знайшов?

—  Я… … … .зн… …знайшов… … … ..

— А взагалі це не так важливо. Будь ласка, не йди до мого батька. Я не хочу повертатись!

— Я не піду до короля. Він, мабуть, просто тебе не розуміє. І ще я хотів запитати… Еее, мені здалося… Еее, ти дракон?

— Звідки ти дізнався про це? — спантеличено промовила Люсі.

— Тому що, коли я почав з тобою розмовляти, ти трохи почервоніла, і в тебе на голові… – після цих слів Зіфор замовк, а Люсі швиденько взяла до рук люстерко і подивилась на свою голову. Вона побачила маленькі ріжки, які починали рости.

— О, ні! Тільки не це, — принцеса була трохи  наляканою і розгубленою, бо не знала, що робити, та миттю себе опанувала й заспокоїлась. Вона вирішила все розповісти Зіфору.

— Узагалі я перетворююся на дракона тільки вночі, але відьма, яка наклала це прокляття, наголосила, що коли я відшукаю своє кохання, то стану справжньою собою. Після цих слів вона раптово почала перетворюватися на справжнісінького дракона. Зіфор був трохи шокований, тому що зараз не ніч, а день, та чомусь Люсі тільки що перетворилась на дракониху. Він був спантеличений, а принцеса навпаки усміхнулася та однаково нічого не сказала.

— Знаєш, існує інший світ, чарівний. У ньому багато незвичайних істот, і саме там я живу. Якщо ти бажаєш, то полетимо разом. Ти ж тепер дракон. Тебе там ніхто не знайде.

— Аби потрапити туди, потрібне зілля, а воно є лише в мене, ну і ще в інших чарівних істот, – мовив Зіфор.

Люсі вирішила погодитися на цю авантюру.

Дракон дав принцесі зелене зілля, щоб та його випила. На смак воно було неприємним, трохи гірким і солоним. За кілька секунд відчинився фіолетовий портал. Туди дракони і зайшли. За мить принцеса побачила великий, просторий двоповерховий будинок, біля якого літали всілякі гарні істоти.

—  А як ти побудував цей будинок?

—  Це не я його будував, а мій дідусь. Він передав будинок моєму татові, а тато —  мені.

—  Хто це? — Люсі показала на одну з тих маленьких істот, які літали в повітрі.

— Це жайрівка. Такі тваринки дуже люблять порозмовляти, але якщо хтось чужий приходить, то вони починають пищати та кружляти навколо чужинця. До речі, надягни навушники, доки я не забув, бо зараз жайрівки почнуть горлати. Зіфор дав навушники принцесі і сам теж прикрив вуха, а потім узяв до рук цих істот, щоб Люсі поближче їх роздивилася. Жайрівці це не дуже сподобалось,  тому вона вкусила Зіфора за мізинець і полетіла вгору.

У будинку було багато кімнат і на першому, і на другому поверхах. В одну з тих затишних кімнат заселилася Люсі. Утомившись після подорожі, вона вже почала засинати, але раптом до кімнати увійшов Зіфор.

— Хочеш гарячого какао? — запропонував він.

— Ні, дякую. Я краще полежу, бо хочу спати.

Зіфор вийшов у двір, поклав теплу ковдру на м’яку травичку, ліг і почав дивитися на зірки, які падали на землю. Люсі це помітила і вирішила приєднатися.

— Коли моя мама була ще жива, завжди казала, що під кожну зірку треба загадувати бажання. І я до сьогодні загадую одне й те саме бажання, —прошепотів дракон принцесі.

—  Якщо не секрет, то скажи яке?

— Ну гаразд, умовила. Я бажаю зустріти справжнє кохання, але гадаю, що цього ніколи не буде, тому що всі дівчата вважають мене потворним.

— Ні, Зіфоре, це зовсім не так.

— Чому?

— Бо ти мені подобаєшся і ти дуже милий.

Була довга мовчанка, ніхто з драконів не вимовив ані слова. Вони ще довго дивились на небо, а згодом заснули.

Розділ другий

Допомога лепрекону

Наступного дня Люсі прокинулась раніше, тому взяла ковдри і зайшла в дім. Вона почала швиденько готувати сніданок, а за кілька хвилин прокинувся й Зіфор. Сидячи за столом, він довго дивився у вікно і не міг від цього заняття відірватись. Раптом Люсі не витримала і запитала:

—  Що ти побачив там такого, що не можеш тепер відвернутись?

— Не знаю, просто дивлюсь на природу, може, сьогодні полетимо в ліс, погуляємо. Я знаю красиві місця.

— Усе це так несподівано. Але я з твоєю пропозицією погоджусь, — відповіла Люсі.

Зіфор дуже зрадів і швидко доїв їжу та навіть помив свою тарілку. Дракониха сіла читати книгу, а Зіфор лежав на травичці і дивився на ктератів.

Ктерати — це маленькі істоти, які можуть літати, швидко бігати та співати. Співають вони дуже тоненьким та писклявим голосом, бувають червоними, помаранчевими, блакитними та сірими. Такі тваринки на очі людям потрапляють дуже рідко, але якщо все ж потраплять, то з них зроблять прості сувеніри. Їхня ціна буде дуже високою. Тому ктерати майже ніколи не виходять за межі свого порталу.

По обіді дракони полетіли до лісу. Летіли вони довго, але краєвиди, які відкривалися Зіфору та Люсі були просто неймовірні. Дракони сіли на землю і Зіфор повів Люсі до водоспаду. Там справді було дуже гарно. Вона не могла відірватись від цієї чарівної краси і раптом побачила лепрекона, налякалася та сховалася за спиною  Зіфора.

Лепрекон був невеличкого зросту. Мав бороду рудого кольору і рожеві ямочки на щоках. Одягнений був у зелений піджак та капелюшок, мав довгі біло-зелені панчохи, а в руці тримав коричневу палицю.

— Не бійтеся мене, я добрий лепрекон і нікого не ображу! — заспокійливо сказав він.

Люсі трішки заспокоїлася, але однаково не могла просто так повірити словам. Усе ж вирішила підійти до лепрекона.

— Чому ти такий переляканий? — запитала вона.

— У мій дім увірвалися тролі і вигнали мене! Як я можу бути не переляканим…

 — Нічого, ми тобі допоможемо, — промовив Зіфор, — от тільки покажи нам дорогу до своєї домівки.

— Гаразд, але пообіцяйте, що їх виженете.

— Обіцяємо, — сказали дракони.

Вони пішли за господарем дому і по дорозі почули спів пташок. Це було так чудово, що вуха Люсі вже потроху звикали до цього світу. Вони нарешті дійшли до хатини. У будиночку було чутно крики, вікна розбиті і навіть фарба розлилася на весь різнокольоровий дім.

— Мої… мої квіточки, вік… вік… віконечка і даааааах! — лепрекон почав ревіти, бо дуже довго прожив у домі, який зараз перетворився на якесь сміттєзвалище.

— Чого ти? Не плач. Тролі зараз звідти підуть. Ми їх змусимо! — вигукнула Люсі, яка почала заспокоювати бідного лепрекона.

— Стійте тут, — вигукнув Зіфор.

Дракон відчинив двері, зайшов туди, а потім побачив страшний гармидер, по дому бігали тролі та їхні потворні діти.

— Хто ти такий? Це наш дім, — промовив величезний троль, який заводив танець з однією із тролих.

— Це не ваш дім, а лепрекона, і я прилетів вас звідси вигнати! — суворо вигукнув Зіфор.

Усі припинили бігати і почали дивитися на непроханого гостя.

— Ми звідси не підемо, бо це наш дім! — крикнув один із тролів.

— Ще й як підете та навіть побіжите!— дракон погрозливо дмухнув вогнем у розбите вікно. Великий троль з гучним криком вибіг на вулицю, а за ним й інші його друзяки. Після цього Зіфор вийшов з хатини і пролетів одне коло над нею.

— Дякую тобі! Я такий щасливий! — лепрекон почав радісно плескати в долоні. Почекайте, ось, беріть ці навушники. Раджу їх вдягати на ніч, щоб розслабитися. Це зі світу людей, вони дуже м’які і приємні на дотик. Дракони полетіли додому, бо надходив вечір і ставало темно.

Коли вони приземлилися, Зіфор підійшов до Люсі і раптом поцілував її в кругленьку червону щічку, а потім подарував їй величезний перстень.

— Зіфоре, він прекрасний! Але як і де ти його взяв, якщо весь день був зі мною?

— Дивись, це годинник, через який я можу зупиняти час і бути в іншому місці. Це подарунок від батька на честь мого десятиріччя. Уночі, поки ти спала, я скористався годинником і приніс цей перстень зі світу людей. Але це поки що не все. У мене для тебе є ще один сюрприз, та про це ти дізнаєшся вночі. Люсі взялася розглядати годинник Зіфора і водночас не припиняла милуватися перснем. На годиннику були намальовані хвилини і секунди, він був розмальований хвилястими лініями, а на зворотній стороні впадав у вічі напис: «Зіфору на згадку про батьків. Цей годинник тобі у всьому допоможе. Бережи себе».

Розділ третій

Країна єдинорогів

Нарешті настала ніч. Дракони  вийшли на вулицю та полетіли. Коли вони приземлилися, Люсі побачила перед собою величезну повітряну кулю. Вона була червона, мов маки. На кулі світились вогники, які змінювали свій колір. Навколо літали малесенькі істоти. Усередині стояв столик із солодощами та пряниками. Також була пляшка зі соком, фрукти і ягоди, що лежали в кошичку. Люсі розчулилась.

— Зіфоре, я дуже вдячна тобі за такий прекрасний подарунок. Ніхто ніколи для мене такого не робив. Усі принци, які сваталися до мене і казали батькові, що кохають мене, ніколи не робили таких подарунків, тому що шкодували свої скарби.

Дракони сіли в кулю і полетіли до густого лісу, а потім, побачивши галявину, вирішили приземлитися та погуляти. Навколо них відкрився дивовижний світ ночі. Навкруги літали мільярди світлячків, а цикади зачаровували своїм співом. Вони закружляли в чарівному танці. Аж раптом Люсі побачила єдинорога. Той стояв і незадоволено дивився на них. Він був блакитний, як небо, з волоссям яскраво-помаранчевого кольору та мав декілька коричневих плямок на тілі.

— Хто ви такі і чому сюди прийшли? Це наше місце і ми не збираємося його з вами ділити. Йдіть звідси, поки не заколов вас своїм рогом! — вигукнув відчайдуха.

— Ми тебе не бачили, вибач. Просто навкруги така казкова краса, яка нас зачарувала…

— О, до нас прийшли гості! Проходьте, — сказала ще одна єдиноріжка, виходячи з-за дерев.

— Дякую, але ми вже, мабуть, підемо. Ми трохи вас налякали, але зовсім того не хотіли! — сказала Люсі.

— Ну що ви, проходьте, Біт, так звати мого друга, просто трохи не любить гостей. А я Енні.

— Гаразд, але я гадаю, що ми трохи вам будемо заважати. Ми ж все-таки не маленькі, — сказала Люсі.

— Та ні, не переживайте за свої розміри. У нас місця багато. Скажіть, як вас звати?

— Мене Люсі, а мого… ееем… друга звати Зіфор.

— Приємно познайомитися.

Енні  — найголовніший єдиноріг у стаді. Вона була білосніжного кольору з яскравим рожевим волоссячком та синіми, як море, очима. Енні була дуже добра єдиноріжка і завжди раділа новим знайомствам. Вона вирішила показати драконам свої володіння. Енні провела Зіфора та Люсі до свого маленького чарівного міста. Там із зеленої гори падав водоспад, буяла яскрава купа різних диковинних рослин, а вдалині виднівся різнокольоровий замок, біля якого паслося велике стадо єдинорожок. Це був єдиноріжковий рай. Їхня домівка – місце їхної сили та натхнення. Біт наздогнав їх і тихенько йшов поряд. Енні зірвала з дерева смачний солодкий плід і пригостила драконів.

Прийшов час Зіфору і Люсі вертатися додому. Вони подякували єдиноріжкам за гостинність і повернулися до повітряної кулі.

Розділ четвертий

Порятунок сестри

Минув рік. За цей час Зіфор і Люсі одружилися, і в них з’явилося маленьке драконеня. Дитя було красиве, червоненьке, як тато, і мало різнокольорові очі. Ще в нього був довгий хвіст, плямисті лапи і дуже-дуже мила мордочка. Назвали малечу Дуремі. Невдовзі Люсі висиділа ще одне маленьке яйце, з якого вилупилася дуже крихітна дівчинка, яку назвали Елісі. Дівчинка була справжня красуня. Мала також червону шкіру, ріжки білого кольору, маленькі крила, величенькі вушка та сині очі. Ще вона була непосидюча, як усі маленькі діти, постійно бешкетувала і потрапляла в різні халепи.

Одного разу батьки пішли в гості до своїх друзів-єдинорогів, а Дуремі лишили із сестрою на певний час. Йому довелося з нею бігати, грати в ігри, придумувати різні забавки, щоб Елісі не сумувала. Та зрештою він утомився та й заснув.

Елісі стало сумно і нецікаво сидіти самій, поки брат спав, вирішила піти погуляти до лісу. Вона йшла по густій траві і раптом зрозуміла, що заблукала. Сіла на траву й заплакала, аж тут раптом хтось прошмигнув. Елісі перестала ревіти і прислухалась. І тут поряд із нею звідки не візьмись з’явився гоблін. Він був дуже страшний, з довгим, напівкруглим носом, одягнутий в коричневу мантію з капюшоном, у якому була діра, з якої стирчало велике зелене вухо. Гоблін мав хитрі темні очі, якими, не відриваючись, дивився на Елісі.

— Дракончику, а чого ти плачеш? Можливо, я зможу тебе повеселити? — з хитрою посмішкою промовив гоблін. — Ходімо зі мною, я маю купу смачних цукерок!

 — Мені мама не дозволяє розмовляти з чужими істотами! — схвильовано сказала Елісі.

— Але ж ти й так вже завела зі мною діалог. До того ж твоєї мами тут нема, і вона не дізнається про маленьку цукерочку, яку я тобі дам, — хитро прищурившись, відповів гоблін.

—  Вибачте, мені вже час іти.

—  Але ж ти загубилась, — лукаво сказав гоблін.

— Звідки ви… — Елісі не встигла договорити, як гоблін наблизився до неї, схопив за руку і почав тягнути за собою…

У той час Дуремі нарешті прокинувся. Він не відразу збагнув, чому вдома так тихо. А коли зрозумів, що Елісі немає, кинувся її шукати. Оскільки поряд з їхнім будинком був ліс, то дракон вирушив негайно туди. Дуремі помітив на траві відбитки ніг своєї сестри і ще якісь величезні, він таких ніколи не бачив. Зрозумівши, що йде в правильному напрямку, вирішив поспішити і почув голос Елісі, яка благала про допомогу:

— ДОПОМОЖІТЬ!  ДОПОМОЖІТЬ! РЯТУЙТЕЕЕЕЕ!!!!!

Дракон скоріше побіг на крик і помітив гобліна.

— Ану зараз же відпусти мою сестру, бо спалю тебе своїм пекельним полум’ям! — вигукнув Дуремі, випустивши з пащі вогонь. Гоблін дуже боявся вогню, тому відразу відпустив Елісі і налякано побіг у глибину лісу. Сестра впала в обійми брата.

— Дуремі, ти мене знайшов і врятував! Я так тобі вдячна! Я більше ніколи не буду виходити з дому без дозволу. Обіцяю.

— Я твій старший брат і маю тебе захищати. Ходімо вже додому, бо я впевнений, що наші батьки прийшли і будуть нас сварити за те, що ми десь зникли.

Вони радісно побігли додому. А на порозі їх вже чекали перелякані батьки.

— Де ви були? — схвильовано запитувала Люсі, — ми за вас дуже переживали.

— І чому ви такі радісні? Ви ж завжди сперечаєтесь, — спитав Зіфор.

— Іноді спільні пригоди об’єднують, — сказав Дуремі, усміхнувшись Елісі.

— Так, тепер ми сподіваємось, що суперечок в нашому домі більше не буде, — відповіла Елісі.

Після цих слів вони всі обійнялися. А тато на честь того, що все добре закінчилося, запропонував влаштувати пікнік…

Ця казка налічує п’ятнадцять розділів.