Ранок

Сонце пестило приємними променями обличчя Тавіти і зігрівало її тіло від прохолодного вітру, поки її сестра Мілада купалась в улюбленому каналі. Всі водойми для Мілади були суцільною насолодою і блаженством, тому вона не зважала на сестру і плавала сама у своїй стихії. Її довгі, злегка кучеряві, білосніжні пасма волосся розкинулися на плечах, а краплини води на молочній шкірі виблискували на сонці. 

Тавіта потаємно захоплювалась нею, але без заздрості. Бо сама мала ідеально пряме, чорне як смола волосся.

— Ти заходиш, Тавіто? 

— Ні, ми скоро будемо йти, – Тавіта примружилася від сонця, кажучи.

Передобіддя

Сильний вітер коливає траву і обвиває тіла сестер, коли яскраве сонце все ще світить, а квіти колишуться під босими ногами, коли на них ступаєш. На полі було безліч квітів і трав: материнка, полин, безсмертник, ромашки, незабудки, волошки і здебільшого м’ята. Дівчата назбирали запланований кошик запашних трав для вінків на сьогоднішнє святкування Івана Купала, і по дорозі додому Тавіта відчула, як посилився аромат квітів, що за прикметами віщує дощ. 

— Зараз буде дощ, тре швидше йти, – прочитавши думки сестри, сказала Мілада і подивилася на прозоре небо. 

— Я не вірю в це, ти ж знаєш, – зітхнувши відповіла вона, – та й ми нічого не вдіємо. 

— Ти маєш рацію. 

Тавіті хотілося б уже в тиші йти далі, як після хвилини паузи Мілада питає: 

— Я не забула про слова матері, вона й досі хоче, щоб ти за нього вийшла, Тавіто. – І без зайвих уточнень, вона знала, про кого йде мова.

— Знову ж таки, ні. 

— Це твій обов’язок. Він багатий, гарний і потрібний нам в господарстві, бо мама не може сама справлятися без батька. 

— Я знаю, і припини, це не змінить мого рішення. 

Після хвилини тяжкого погляду Мілади на сестру, вона каже:

— Добре, спробую тебе не чіпати більше, але ж ти не робиш жодного внеску в сім’ю. 

Ці слова, залишившись без відповіді, літали в повітрі й закарбувалися ще на довго в пам’яті Тавіти.

Обід

Хвіртка зі скрипом зачиняється, а дівчата, не чекаючи поки ворота закриються, біжать до літньої кухні. Дощ сильно бʼє по даху і стікає на веранду, утворюючи своїм ритмом відчуття вічного руху природи.

Мілада сміється і зойкає, ледь втримуючись на ногах, коли підсковзується на мокрій, холодній траві, а Тавіта вже добігає до кухні з гнівним виразом обличчя, дивиться на маму і починає говорити:

— Я не думала, що буде дощ, мамо.

— Ох, нічого, я вже хвилювалася, де ви, – вона киває в сторону ванни, кладе рушник, і в цей час забігає Мілада. – То йдіть швидше в ванну, я приготувала вже обід.

— Дякую, мамусю, – після слів Мілада швидше побігла митися, щоб бути першою.

Незадоволено зітхнувши, Тавіта бере ніж зі столу і злизує вишневу начинку, яка залишилася від вареників на його кінчику.

— Скільки можна з ножа їсти, злою будеш, хоч і не признаєш цього, – невдоволено каже мама.

— Нічого мене вже не виправить.

— Важко ж з тобою Еліаму буде, – ненароком кидає мама, навіть не дивлячись на Тавіту.

І вона відразу перестає злизувати з ножа, втративши будь-який апетит.

Післяобіддя

Краплі все ще безупинно стікають цівками по вікнах, просячи впустити їх у дім. Та дощ вже утихомирюється, наче теж в очікуванні святкувань. А запах трав і квітів буяє по всій хаті.

Біля каміну сидять сестри і плетуть вінки. Вони змалку навчились від бабусі неперевершено їх плести і досі часто практикуються в цьому. Зараз же вони по памʼяті перебирають значення різноманітних квітів на підносі і вплітають їх у свій вінок, який для кожної буде мати свій сенс.

Тавіта ще відчувала в собі відлуння їхньої недавньої розмови. Хоча тепер вони сиділи тихо біля каміна, її думки безперервно поверталися до того, що сказала Мілада. Вона мовчки перебирала квіти, але в її русі була якась відстороненість.

Мілада ж ретельно вплітала в свій вінок мальву, символ її чистоти, хміль, як знак її мудрості, і волошки, що завжди нагадували їй про ніжність. Тавіта знала, що мак, калина і безсмертник символізують надію, здоров’я і довге життя, але чи вірила вона в це насправді? Напевно, ні.

Та плетіння вінка було чимось більше – це був ритуал, який повертав їй спокій. Сам процес був задля насолоди, поринення в атмосферу затишного дому біля пічки, де тихо горить свічка, й світло йде від ліхтаря на столі, а запах свіжих протертих хвої, мʼяти і тепла шириться в просторі, роблячи Тавіту неземно щасливою.

Раптом поруч чується мяукання, що сповіщає про свій голод.

— Ох, зовсім з голови вилетіло, треба ж погодувати Цунамі, – Мілада швидко встала і пішла годувати свою кішку.

— Знову вона, – закочує очі Тавіта. – А ти могла придумати імʼя для своєї тварини, не повʼязане з водою?

— Не могла, Тавіто, та й годі вже бути такою злою, – Мілада лагідно гладить Цунамі під вушком навприсядки і дає їй молока.

Після того, як вона все випила, Мілада взяла її на руки і понесла на диван до Тавіти.

Приглянувши вільний простір для себе, Цунамі примостилась між двома сестрами і почала лизати лапки. Тавіта, не довго думаючи, вчинила дурість, потягнувшись її почухати, як раптом почула шипіння на свою спробу. З того часу вона не схотіла більше чіпати цю кішку і далі прийнялась плести.

— Не люблять тебе тварини, – підсумувала Мілада, дивлячись на цю картину з посмішкою на обличчі і вінком майже готовим в руках.

— І не тільки вони.

— Ну, Еліам же якось полюбив, – вона знову опустила очі на свій вінок, роблячи вигляд, що нічого не сталося.

Підвечір

Коли останній квітковий стебельок був вплетений у вінок, Мілада піднялася і поглянула на Тавіту: “Ну що, підемо?” Дощ вже майже вщух, залишаючи лише спокійний шелест по вікнам. Раптом вони почули з кімнати: «Міта», яке означало, що їх покликала мама. Вона часто звала їх так, першими двома літерами імен, щоб не кликати всіх окремо.

Двері зі скрипом відчиняються, і видно, як мама застеляє постіль у кімнаті.

— Допоможіть мені, дівчатка, будь ласка.

Прийнявшись за роботу, вони швидко справилися і вирішили вже виходити на свято біля каналу.

— Ви вже на Івана Купала, любі? – питає мама.

— Думали, чим швидше підемо, тим раніше будемо, – каже Мілада, не вірячи напевно жодному своєму слову.

— Навряд чи, – Тавіта вголос оголошує свої думки.

Встряхнувши подушку, мама відпускає їх гуляти, і вони прямують назад у вітальню за своїми вінками.

Побачивши, що щось негаразд з вінком, Тавіта кидається до них і емоційно каже:

— Мілада, який жах, дивися, – вона бере до рук вінок і починає його поправляти, та розуміє, що завʼялість ніяк не виправиш. – Що ж робити?

— Це не виправити, Тавіто, будеш пускати таким. Та й він не такий вже поганий, – вона краєм ока подивилась на свій вінок, насолоджуючись своєю роботою.

Тавіта розглядає вінок, та в поганому освітленні їй здається, що щось не так; вона не вплітала мальви туди. Ось вона здогадується, що тримає в руках не свій вінок, а Міладин, і одразу пригадує слова бабусі: “У кого зів’ялий вінок, того щастя-долі не бачити, жити в недолі.”

Тавіта вирішила не говорити сестрі, що це її вінок, бо бачила, як очі сестри сяяли від захоплення власним творінням, і думка про те, щоб забрати у неї цей момент радості, викликала щось неприємне всередині. Тому Тавіта мовчки дивилася на сестру, знаючи, що Мілада погано бачить зблизька і не розрізнить, чий це вінок. Вона краще повірить словам.

Тавіта ніжно поправляла Міладин вінок, щоб надати йому хоч якусь форму та пристойний вигляд. Вона згадувала, як у дитинстві вони з бабусею разом варили варення з малини, ліпили пиріжки з капустою, топили піч, читали казки та розповідали прикмети й приказки напам’ять. Вони ніколи не пропускали свята Івана Купала й завжди плели вінки, уособлені гарними якостями. Але минулого року бабусі не стало, і це свято стало поминальним. Сестри не хотіли святкувати й навіть чути про нього. Лише зараз, коли мама вмовила їх піти на святкування, вони самі захотіли відчути ту атмосферу свята й веселощів. Сьогодні все майже так само, і очікування святкових гулянь викликало знайоме тепло в грудях.

Вечір

Вони з Міладою повільно вийшли з дому, крокуючи через мокру від дощу траву до місця, де їх уже чекало свято.

Дим від багаття було видно здалеку, а яскраве полум’я ставало все вищим, коли вони підходили ближче.

Деякі жінки в колі біля маленького багаття співали, інші танцювали й кружляли біля великого вогню. Дехто, закривши очі, пускав вінки біля річки, загадуючи бажання.

Атмосфера гармонії й щастя літала над усіма, створюючи оазис миру й комфорту, який віддаляв людей від їхніх проблем. Тавіта зауважує в натовпі Еліама, і її перша думка — втекти, однак у той же мить він ловить її погляд, усміхається й крокує до них. Є ще кілька секунд, щоб утекти, але Тавіта справляється з цим бажанням і залишається на місці.

— Тавіто! Як я радий тебе бачити! — Еліам обіймає її обома руками й цілує в щічку, тихо шепочучи їй на вухо, яка вона гарна сьогодні.

— О, милий Еліам, ти теж чудово сьогодні виглядаєш. Що ж, будеш стрибати через вогнище разом із нашою Тавітою? — єхидно каже Мілада.

— Ой, годі тобі, сьогодні ми надто гарно вбрані для падінь.

— Нічого страшного, ми маємо випробувати щастя й хоча б раз стрибнути сьогодні. Нумо.

Еліам благально дивиться на Тавіту й бере її за руки. Коли зарості верби починають шуміти, віщуючи швидкий дощ, вона зітхає й приймає його пропозицію. Після чого вони йдуть до вогню.

Ніч темнішає, коли настає черга Тавіти та Еліама стрибати через вогнище. Вона набирає повітря в легені й намагається не думати про те, як би було добре, якби він впав у вогонь і згорів там.

— Готова?

— Неодмінно, — відповідає Тавіта й навмисно відпускає руку Еліама під час стрибка.

Коли вони приземляються, вона обертається й бачить смуток на його обличчі. Напевно, він вірить у ці прикмети, бо роз’єднання рук під час стрибка через вогонь означає розлуку й різні життєві шляхи. і для нього це розчарування. Але Еліам швидко ховає свій сум за обнадійливою усмішкою.

— Нічого страшного, я не вірю в ці прикмети.

І вперше в житті Тавіта повірила в них.

— Тепер моя черга! — кричить Мілада й стрибає через вогнище.

Цей момент починався дуже гарно: її локони підлетіли вгору, коли вона підтримувала плаття під час стрибка. Та раптом її нога підсковзнулась, і вона впала на бік, забруднивши сукню й лікті в багнюці. Вираз обличчя Мілади став зляканим, і вона повільно підвелася.

Тавіта підбігла, щоб допомогти їй обтруситися, але Мілада лише зробила вигляд, що нічого не сталося, й запропонувала піти пускати вінки.

Згідно з традицією, вони підійшли до каналу, оминаючи тему падіння. Темна вода відображала світло від свічок, створюючи неймовірні образи у віддзеркаленні.

— Це прекрасно, — тихо промовила Мілада, споглядаючи на це видовище, хоча мала вигляд, наче провела ніч у крематорії, чистячи спалювальні печі.

— Як було при бабусі, — промовила Тавіта, згадуючи спільні з нею часи, й обидві відчули смуток, забуваючи про нещодавні події.

Вони тихо пускають по воді свої вінки, загадуючи бажання. Свої найпотаємніші мрії.

Луна також відображається у воді й створює оазис миру та спокою між ними, якого не було зі смерті бабусі.

— Я сумую за нею, — тихо промовляє Мілада, а Тавіта мовчки підтримує її слова.

Слухаючи гомін народу позаду, вони спостерігають за своїми вінками, що вже далеченько.

Тавітин вінок, який насправді є Міладин, починає хилитися до очерету. З допомогою вітру і течії він допливає до заростей, там заплутується й гасне свіча.

— Ох, це до нещастя, мила — каже Мілада.

І лише Тавіта знає, чий це насправді вінок. Надто багато збігів сьогодні, в які Тавіта досі не вірить.

Музика не стихає, всі ще довго гуляють, танці не закінчуються, а канал осяює світло свічок.

Безліч людей рухаються в такт мелодії, утворюючи хороводи і стрибаючи. А над ними зірки виконують свій безмовний танок.

Тавіта помічає, як Мілада починає озиратися навколо, наче в пошуках когось.

Раптом вона зривається з місця і біжить до кучерявої золотавої дівчини. Коли добігає, дівчина повертається, і Мілада ніяково вибачається й відступає, ніби помилилася.

Тавіта згадала образ Злати — неймовірної вроди дівчини, яка захопила серце Мілади і не відпускала його всі ці роки.

Хоча сестра цього й не показує, зміни в її поведінці неможливо не помітити: вона погрубішала, стала замкненою, трохи безсердечною, лицемірною і розсіяною.

Усі вважають її доброю і милою героїнею, але тільки Тавіта бачить те, що залишилося від Мілади.

Яскравої, оптимістичної, гучної і добросердної дівчини, яка захищала близьких і робила для них усе необхідне.

Вони були знайомі ще з дитинства, але через замкнутість Тавіти не дуже здружилися зі Златою. Зате Мілада знайшла в ній і кращу подругу, і сестру по духу.

Вони не ходили одна без одної, не сварилися, знали всі таємниці одна одної й допомагали в усьому. Така дружба була унікальною, і їхній дует знало все село.

Проте стався нещасний випадок: Злата потонула за дивних обставин тиждень після Трійці. Це вразило всіх, але найбільше — Міладу. Її втрата відчувається досі, і вона, на жаль, не остання в її житті.

Коли Мілада й інші розходяться, Еліам підсідає до Тавіти, яка сидить біля берега, перебираючи пісок між пальцями.

Їхнє мовчання триває, доки всі не залишають берег, і вони залишаються наодинці.

Тавіта помічає хустину поруч із собою — це, мабуть, забула Мілада, та вона навряд чи повернеться за нею.

 — Тавіто, я давно хотів сказати…

Еліам продовжує говорити про те, що у нього на думці, але Тавіта його не слухає, бо її увагу привернув гребінець, який вона побачила на острівці в каналі.

Це маленька деталь, яка захоплює всю її увагу.

У голові Тавіти з’являється думка, яку вона не може відкинути: зараз є шанс, і він дуже рідкісний.

Колись давно бабуся розповідала їм безліч історій про русалок. І вона часто відрізняла легенду від реальності, пояснюючи, де вигадки, своїм онукам.

На Тавіту прийшло осяяння, і вона в голові складала план. Він був ненадійний, але та вірила в кохання Еліама до себе і його відданість, тому вирішила спробувати.

— Еліам, зачекай, ти бачиш он там, на острівці, гребінець? — вона показала вдалечінь пальцем, притримуючи його за плече.

— Здається, що так.

— Це, напевно, гребінець самої русалки. Колись мені бабуся розповідала історії про русальчин гребінець. Казала, що він зроблений з кісток риб, і хто його вкраде — тому здійсниться будь-яке бажання. Не знаю, чи це правда, але було б цікаво перевірити.

Насправді ж розповідь була такою:

Русальчин гребінець і справді був зроблений русалкою з кісток померлих риб. Однак той, хто спробує взяти цей гребінець, потрапить у біду. Й русалка забере його на дно водойми.

— Ти хочеш, щоб я забрав його?

— Ні, я не змушую, я пропоную. Може, вона справді здійснить твою мрію, — вони уважно і довго дивилися один на одного, зробивши момент інтимним.

— Я зроблю це, — сказав Еліам, встав і почав знімати одяг, не дивлячись на Тавіту.

Коли він вже був по коліно у воді, він зупинився і обернувся до Тавіти.

— Ти будеш чекати мене тут?

— Так, буду, — тихо відповіла дівчина, затамувавши подих, сподіваючись, що він не передумає і все станеться швидко й без наслідків. Та вона знала, що вони завжди залишаться.

Коли він уже був на пів шляху до острівця, Тавіта з берега почула хрускіт позаду. Вона повернулася і побачила, що її сестра прямує прямо до неї. Злякавшись, дівчина взяла хустинку й побігла їй назустріч.

— Ти забула хустинку, ось, – вона протягнула її сестрі.

— Так, я вже зрозуміла, — Мілада обійшла Тавіту й уважно подивилася на канал, де саме був Еліам. — Що це він там робить у воді?

Вона озирнулася на Тавіту запитальним поглядом, чекаючи відповіді, але не витримала й пішла ближче до берега.

— Там же… Що там, Тавіто? — Вона знову подивилася на сестру. — Я правильно бачу, чи там лежить гребінець? Це ж не може бути він. Я ніколи його тут не бачила. І чому Еліам майже допливає до острівця, де він лежить? — Коли Мілада говорить швидко, це означає, що на неї накотила паніка. — Поясни мені це, сестро.

Минає хвилина мовчання, і вона знову продовжує, побачивши, що Еліам взяв у руки гребінець:

— Тавіто, зупини його! Він же взяв його в руки! — Вона точно розуміла, що може статися далі, тому почала кричати йому і махати руками. — Чому ти стоїш?! — звернулася вона до сестри. — Його можуть убити прямо зараз, а ти нічого не робиш!

Не отримавши жодної відповіді, Мілада почала заходити у воду в паніці.

— Що ти робиш? — запитала Тавіта, зупиняючи сестру за руку. — Ти його не зупиниш.

— Але я хоча б спробую, — відповіла Мілада, відсмикуючи руку, і знову закричала до Еліама, який почув її і помахав у відповідь, тримаючи гребінець.

Він уже знову був у воді й плив до них.

Раптом дівчата побачили сплеск води вдалині. Потім ще один, і стало видно чийсь хвіст. Він сяяв і точно не належав рибі.

— Поклади гребінець на місце! — кричала Мілада, швидше пливучи до нього.

— Стій, зупинися! — Тавіта зайшла у воду по коліно й судомно зітхнула, не знаючи, що робити. — Повернися…

Русалка вже була близька до Еліама, але Мілада виявилася швидшою. Вона дісталася до нього раніше.

— Еліам, віддай мені гребінець, — намагалася спокійно сказати Мілада, хоча її голос звучав уривчасто й неспокійно, бо русалка все наближалася.

— Ні, я хочу загадати бажання.

— Швидко віддай мені гребінець, йолопе!

По очах Еліама було видно, що він не розуміє серйозності ситуації і не хоче віддавати гребінець. Але переконливість Мілади перемогла: він озирнувся на Тавіту і віддав гребінець її сестрі.

Мілада швидко попливла до острівця, коли Тавіта раптом закричала: «Ні!». Усе сталося, як у сповільненій зйомці: Мілада зникла під водою, не встигнувши навіть вдихнути.

Вона занурювалася все глибше, коли з підводних глибин почала бити неймовірно холодна вода. Мілада тряслася і намагалася вирватися, але сильна, слизька рука утримувала її. Аж раптом з’явилося світло, і Мілада розплющила очі.

Навколо була каламутна вода, а перед нею — блідо-синя русалка з рудим волоссям, яке плавало окремими локонами у воді. Її темні, зелені очі світилися в мареві Мілади, і вона відчула, як випустила останнє повітря з рота, коли побачила перетворення своєї давньої подруги Злати. Злата, колись як сестра, тепер була неземно гарною русалкою. Мілада востаннє заплющила очі, але щось штовхнуло її в пісок, і вона відчула зміну в собі, наче адаптацію тіла до водного простору.

Дівчина намагається вдихнути повітря, але не може, хоча відчуття таке, ніби їй це й не потрібно. Мілада здатна функціонувати без кисню. Їй стає лячно, і температура тіла знижується до рівня температури води, проте вона не відчуває холоду. Її очі починають світитися, і вона бачить глибину водойми та всіх його мешканців. Її волосся обвивається навколо неї і здається, що воно подовжується.

Раптом Мілада відчуває біль у ногах, ніби щось пробивається крізь них, а тіло протистоїть цьому. Незнайоме відчуття — і перший помах новенького риб’ячого хвоста. Незвичні, абсолютно нові рухи, і в цей момент вона востаннє усвідомлює, як сильно сумувала за Златою, як любить свою родину, як егоїстично інколи поводилася і, нарешті, як правильно вчинила, врятувавши Еліама.

На її губах з’являється усмішка, коли вона бачить Злату, на обличчі якої немає виразу впізнання. Останнє усвідомлення приходить до Мілади, коли її спогади починають стиратися, — вона втратить зв’язок із минулим. Єдине, що залишиться, — це Злата. Коли трансформація тіла завершується, руки вкриваються маленькими лусочками, і Мілада востаннє тепло згадує свою сестру.

Тим часом Тавіта не знаходила собі місця й кинулася в воду, коли її сестра пішла на дно. Це сталося миттєво, ще мить тому вона б поклала той клятий гребінець, і Тавіта не встигла навіть обдумати свої дії, як вже допливла до Еліама, котрий не міг повірити в те, що відбувається.

— Ти мені збрехала, Тавіто.

— Ти боягуз, шукай мою сестру! — Вона сама не вірила в те, що говорить, і продовжувала швидко плисти до того місця. Ниряла, відкривала очі, та нічого не бачила. Лише темрява і проклятий шум у вухах, дзенькіт, що не припинявся, а тільки посилювався.

Коли Тавіта вкотре випірнула через брак повітря, вона закричала до Еліама від відчаю:

— Прошу тебе, допоможи мені! Вона ж врятувала тобі життя! — Її теплі сльози змішалися з холодною водою каналу, і вона не знала, що робити. Її тіло змерзло, вона ледь рухала кінцівками, але Тавіта не могла залишити сестру. Це неможливо, думала вона. Як могло статися, що Мілада не випірнула?

Припливши до острівця на каналі, Тавіта сіла відпочити, вдивляючись у воду в пошуках сестри. Еліам від шоку так і не оговтався, тому не реагував на кохану і пішов геть.

Її думки нестримно вирували, а жах і холод проникали все глибше під шкіру. Неймовірно, але вона втратила сестру, підставивши Еліама. І все заради себе, щоб не терпіти його, вона вирішила відправити того на вірну смерть, навіть не розкаявшись у цьому.

Раптом блискучий хвіст якогось створіння виплив із води і так само швидко зник. Ще раз, тепер ближче, і ще. Русалка кружляла навколо острівця, наче хижак над здобиччю.

І ось випливла вона. Тавіта не вірила власним очам, але вони не могли її зрадити — перед нею була її сестра. Неймовірно білі, мокрі локони обвивали її шию, а бліда шкіра зливалася з водою, яка здавалася прозорою. Її виразні й глибокі очі дивилися на Тавіту, змушуючи її переконатися: Мілада була призначена стати русалкою. Її краса завжди вражала всіх, але якби її побачили зараз, більше ніхто ніколи б не зрівнявся з нею.

Вона підпливла до острівця і загрозливо нахилилася до суші. Тавіта не могла поворухнутися, це завдавало їй болю. Усвідомлення того, що її сестра більше ніколи не вийде на сушу, не давало Тавіті спокою. Але Мілада вже не була собою — вона обережно поклала на пісок той самий гребінець, який і став початком їхніх страждань.