Оповідання

Уруми та румеї багато століть живуть на території нинішньої Донеччини. Вони — етнічні греки, мають дві основні мови — урумську та румейську, а їх національна меншина — греки Надазов’я.

Як і Хрисафіна. Дівчина вже тринадцять років гордо виношує в душі звання урумсько-румейського нащадка. Вона не була особливою серед співмешканців. Будь-хто в селищі знав усе про неї. Маленька дівчинка, що рано залишилася без батьків, в якій тече суміш крові двох грецьких народів. Зараз ця мала грекиня живе із зовсім чужою бабусею, допомагаючи в усьому, наче справжня онука. Усі знали цю історію, тому їй ніхто вже не дивувався.

А от чужинці завжди були здивовані. Першим чином з вуст злітало щось на кшталт: «Як-як тебе звати?». Після цього: «Яке дивне ім’я…». І нарешті:  «Його навіть не одразу запам’ятаєш».

Хрисафіна не помітила, коли циклічність питань про ім’я їй набридла, але вона досі йде на поступки та погоджується на простіше — Христя. Хоча це ім’я не було поширеним у східних землях, та краще запам’ятовувалося чужоземцями, тому всі погодились на такий компроміс.

Бабуся Тамара ніколи не звала її Христею, адже найщиріше з усіх берегла грецьку культуру. Її ім’я злітало з вуст жінки у гніві, печалі та при щирій усмішці, але це завжди було Хрисафіна, що стало цінним щоденним нагадуванням про те, ким були її батьки. Нащадки славних греків.

Зараз її ім’я звучало дещо схвильовано. Поки дівчина з великим апетитом їла ще теплий чир-чир [1], Тамара ходила по хатині й вишукувала конкретні предмети.

— Хрисафіно, хутко доїдай і допоможи мені знайти твої сап’янові туфлі…

Така метушня тривала із самого ранку, щойно дівчина прокинулась. І хоч вона знала причину бабусиних хвилювань, намагалася не піддаватись їм і залишатися спокійною.

Однак неспокій в душі вирував. Причина цьому всьому — майбутня процесія, обряд викликання дощу. Хрисафіна багато разів повторювала собі послідовність й уявляла, та попри це лише одна деталь створювала навколишнє нетерпіння.

Вона в головній ролі.

Тамара збирала по частинах її обрядовий костюм, щось шепотячи собі під ніс. Хрисафіна завжди м’яко усміхалася цій її звичці.  Бабуся Тамара здавалась іншим старенькою буркотухою, адже часто скаржиться та хмуриться, однак дівчина знає її справжньою. Знає, скільки турботи й щирості приховується за цими насупленими бровами та стиснутими губами.

Все ж ця людина замінила їй сім’ю. Вона й була сім’єю.

— Ти доїла? — жінка знову запитала, поглянувши на дівча.

Хрисафіна кивнула й встала з-за столу, переносячи брудну тарілку на інший стіл. Зараз ніхто не зважав на немитий посуд.

— Дякую вам, Тамаро, — подяка звично злетіла з вуст Хрисафіни, коли вона пішла шукати туфлі.

За декілька миттєвостей взуття вже було на столі поряд з костюмом, який Тамара швидко зібрала по хаті. Дівчина із затамованим поглядом розглядала золотаві візерунки на тьмяній тканині нижньої частини фістану [2], бажаючи швидше одягнути по-казковому гарне вбрання. Рукави молочно-білої верхньої частини також були вишиті золотом, що чудово поєднувалося з блиском світлого періфтару [3]. Вона провела пальцями по сріблястих перлинах, що кріпились на лобі до головного убору, та уявляла сяйво цих прикрас в її короткому рудуватому волоссі під сонячним світлом. Хрисафіна навіть не здогадувалася, що в різних частинах дому старенька жінка приховувала від неї таку розкіш.

Наче чуючи цю її думку, жінка заговорила:

— Це святкове вбрання твоєї матері.

Дівчина здивовано та з деяким хвилюванням поглянула на Тамару.

— Багато років я берегла цю сукню, чекала слушного моменту, щоб показати…

На обличчі Хрисафіни з’явилася ніякова усмішка, коли образ матері в цій сукні з’явився перед очима, хоч згадок про її зовнішність у дівчини не було. Та все ж вона впевнена щодо краси своєї матері.

— Хіба ця сукня не буде завеликою для мене? — Хрисафіна запитала з тихим смішком, бо не бажала з’являтись перед всім селом у мішковині.

— А ти думаєш, що твоя матуся була більшою за тебе? Якщо і була, то не набагато, — тон Тамари був дещо глузливим. — Вона була невисокою й худенькою. Та й хлопці кликали її то мишею, то рибою… Тож я не думаю, що це вбрання зробить з тебе посміховисько.

Ці слова не особливо заспокоїли, та хоч розважили. Поки Хрисафіна втішалась, що перейняла статуру матері, почувся гучний стукіт багатьох кулачків у двері їх дому. Вона одразу поглянула в бік шуму, коли бабуся поспішила впустити гостей всередину.

У хату зайшли троє дівчат з купою гілок, трав і квітів, загорнутих у довгу лляну тканину. Хрисафіна усміхнулась, адже усі вони були її подругами. Найстарша і найвища серед них — Валентина, темноволоса дівчина у білій сукні. Трохи нижча за неї, та дуже схожа Тетяна була її молодшою сестрою, але вирізнялась коротшим волоссям. Зовсім іншою була невисока дівчинка Кірана, з якою Хрисафіна спілкувалася найбільше. Це була маленька румейка. Батьки навчали її мови тому Хрисафіну завжди цікавило з її допомогою досліджувати культуру свого народу.

— Калімера! [4] — Кірана привіталась із широкою усмішкою, викладаючи зелень біля столу з одягом.

— Аню, обережно! — вигукнула Валентина, швидко відвівши гілки від сукні для неможливості доторку листя до світлих тканин.

Як і у випадку Хрисафіни, люди не одразу запам’ятовували ім’я Кірани, тому світловолосій грекині також підібрали більш звичний варіант — Анна.

— Привіт, Христю, — промовила Тетянка й підійшла розглядати її обрядове вбрання.

Коли дівчата виклали всі природні прикраси на стіл і підлогу, почалось вбирання. Тамара й Валентина допомагали обережно одягти сукню матері Хрисафіни, затягуючи ремінцем тканину, намагаючись приховати трохи великий розмір. Періфтар зручно огорнув обличчя, приховуючи коротке рудувате волосся та дозволяючи ластовинню виділятись серед світлих кольорів. Перлини на лобі підкреслювали світлість шкіри. Хрисафіна усміхнулась своєму відображенню в дзеркалі, а бабуся з подругами весь час вкривали її компліментами.

Наступним етапом стало заквітчання. Тамара кріпила до періфтару степові квіти у вигляді вінка. Це були рожеві й фіолетові конюшини, білі піщанки та різноколірні волошки. Валентина і Тетяна прив’язували гілки до плечей Хрисафіни так, що листя тягнулось по спині, наче плащ. Кірана обвивала ремінець фістану лозою, а бабуся зробила бантики з трави для взуття. Навколо вух обвили тонку ковилу так, що вона злегка виглядала з-під хустки. Насичені зелені кольори рослин так природно поєднувались з малахітовими відтінками очей Хрисафіни. Черговий погляд у дзеркало — і на обличчі дівчини сяє усмішка. Поєднання традицій і природи виглядало незвично, колоритно, розкішно.

Кірана весело наспівувала якусь мелодію, сестри заворожено споглядали на її образ, а бабуся Тамара увесь час нашіптувала якісь зворушливі звертання.

— Ох, йаврум [5]! — стиха скликала вона, поправляючи рукави фістану.

Дівчина точно була готова до обряду. Святкове вбрання та природні прикраси — і ось Хрисафіна стала справжнім уособленням природи.

При засусі в селищі люди проводили обряд викликання дощу. У ньому брали участь лише дівчата. Одну з них прикрашали рослинами, наближаючи до духу природи, а згодом за нею слідувала юрба, яка співала пісні-заклики.

І сьогодні Хрисафіна стала їх природним духом.

Бабуся йшла поряд з нею селищем, оглядаючи дівчат, які крокували позаду з веселим хихиканням. Тамара вкотре торкнулась квітки у волоссі дівчини з намаганням втримати рослину на місці.

— Раніше вони вважали нас чаклунами через цей обряд, — раптом мовила вона, через що Хрисафіна спантеличено перевела на неї погляд. Та жінка не пояснила своїх слів, а лише продовжила: — Але сьогодні ти наша перперуна [6]. Кращого й бути не могло.

Дівчина не знала, чи було це похвалою, та стало приємно. Її обрали головною перперуною в процесії, тож вона планувала сповна виконати свою роль і принести для селища довгоочікуваний дощ. Бабуся усміхнулась їй і погладила тканину головного убору, після чого дозволила подругам Хрисафіни оточити її.

Кірана радісно кружляла навколо неї, тоді як сестри Валентина й Тетяна взяли її долоні, ведучи до хатин.

— Нам так багато розповіли про цей обряд, тому тепер цікаво побачити, як це буде відбуватися, — сказала Валентина. Здавалось, вона найсерйозніше ставилась до цієї події, через що молодші дівчата хитали головою.

На обличчі Хрисафіни з’явилась усмішка, коли вона відповіла:

— Розслабся. Це не лише заклик дощу, а й розвага для нас.

Кірана кивнула її словам і направила їх до господарів першого дому, що зустрівся їм на шляху.

Їх вже із широкою усмішкою зустрічав високий чоловік, тримаючи в руках глиняний глечик з простеньким орнаментом. Це був Архип. Кажуть, що саме за його ініціативи процесія відбулася, тож було важливо відвідати його першим.

— Нехай же почнеться святий дощ!

З цими словами він змахнув глечиком так, що прохолодна вода облила Хрисафіну. Вона мимоволі здригнулася від холодних крапель, та лиш усміхнено повторила його слова. Дівчата навколо мелодійно протягнули фразу, наче це був перший рядок їх дощової пісні.

Діти Архипа, дві маленькі світловолосі дівчинки, які так були схожі на нього, також вимовили заклик і доєдналися до групи. Хрисафіна закружляла в подобі танцю, ведучи за собою невелику юрбу.

Після кожної відвідини та обливання водою їх група ставала все більшою. Усі дівчата селища вигукували прохання дощу та вирушали в дорогу разом із нею. Для Хрисафіни це було важливо. Кожен, хто зі сміхом та щирою радістю на світлих обличчях підтримували цю давню традицію. Кожен, хто доводив, що їх народ справді єдиний, попри час. Кожен такий житель викликав у дівчини лише гордість. Румейські пісні торкались струн всередині неї, від чого голос несамохіть відтворював пісню, що зараз лунала з вуст Кірани.

Дівчата зібралися навколо Хрисафіни, доповнювали її пісню вигуками та легкими плесканнями долонь.

— Чірі чірі врексі… — виривалась пісня з Хрисафіни й летіла між інших, наче птах. — Мел ке гала, кат’ара хала [7]…

— Чірі чірі врексі! — підхопили інші й відступили від неї, звільнюючи місце.

— Затанцюй нам, перперуно! — вигукнув хтось з натовпу, і Хрисафіна озирнулась.

Її бабуся дивилась із щирим захватом на неї, її м’яка усмішка вселяла втіху і віру.

— Затанцюй же нам, природо! — прозвучало гучніше, після чого жінки бризнули на дівчину водою.

Хрисафіна видихнула й нерішуче здійняла руки над головою. За мить ноги самі її повели навколо дівчат. Долоні глядачів почали гучно плескати, створюючи для неї ритм. Тіло швидко прийняло цей темп, підлаштувалося та злилося з ним. Вона схрещувала ноги та підіймалася навшпиньки. Очі мимоволі заплющились, мелодія захопила її, а танок ставав усе більш впевненим. Люди навколо почали  кружляти поряд із перперуною, ноги повторювали рухи. Дівчина переплела пальці, руки наслідували коливання хвиль. Повільна мелодія людей робила її рухи граційними й плавними.

Загальне захоплення виражалося більш жвавим плесканням, від чого Хрисафіна танцювала швидше, підстрибувала та здіймала пил. Квіти з-під її хустки відлітали й падали, та люди підіймали їх, передавали одне одному. Через це видовище, здавалось, ніхто не помічав того, як темні хмари затягли небо, приховали сонце. Вітер колихав дерева, наче пориви запрошували природу до парного танцю. Пісня лунала поміж людей. Рухи перперуни керували напрямком вітру, начебто той мав поширити їх заклики прямісінько до дощу.

Очі дівчини розплющилися тоді, коли перші краплі торкнулись її підійнятих рук. Вона поглянула в небо й нарешті помітила скупчення сірих хмар над ними. Дівчата також прокинулись від танцювального сну та розгублено споглядали за природою.

Проте природа не зупинялась. Вітер продовжував танцювати з кожним деревцем, підхоплював листя та підносив їх до ніг Хрисафіни. Вражена дівчина дослухалася до мелодії дощу, що тепер створював для неї новий ритм. Ритм крапель, що розбивалися на землі, що залишалися в траві та виблискували, як прикраси в її волоссі. Дощ щось шепотів до неї, про щось закликав, пропонував. Хрисафіна знову заплющила очі та прислухалася до голосу. До тисячі голосів, що розбивалися разом із краплями.

— Затанцюй нам, перперуно…

Тіло знову рушило в танці. Руки повільно потягнулися догори, за цим помахом слідували холодні краплі дощу. Дівчата почали тихо підспівувати явищам, плескання поновилося в спокійному ритмі. Хрисафіна поринула в сон живого дощу, поки той спрямував рухи її тіла у священному танці.

Це не було чаклунством. Це відображення мрій народу про гармонійне співжиття з природою. Цю гармонію забезпечували духи, що існували в єдності одне з одним крізь покоління; народжувались в різних подобах, та завжди залишались разом. Дощ обрав для себе звичайну для всіх дівчину, та возз’єднався у танці з давнім природним духом.

---

[1] Чир-чир — альтернативна назва чебуреків. Є традиційною стравою кухонь кримських татар та приазовських греків.

[2] Фістан — назва жіночої сукні греків Надазов’я.

[3] Періфтар — рушниковий головний убір греків Надазов’я.

[4] Доброго ранку! (рум.)

[5] Дитя моє! (урум.)

[6] Перперуна — дівчина, яку для обряду викликання дощу в Греції заквітчували та водили від хати до хати з піснями.

[7] «Чірі чірі врексі» — пісня, що супроводжувала обрядові дії викликання дощу; перекладається як побажання дощу, меду та молока.