Повість

(уривок)

Після того, як нарешті закінчився сезон дощів, жителі містечка Вілдейл з острахом очікували спеки. Кожен в містечку знав, що це не просто час для відпочинку на пляжі, барбекю та літніх пригод. Ці спекотні та безтурботні дні щороку приносили новину, після якої жителі ще довго не могли оговтатися.

Того ранку, коли біля супермаркету місцева пліткарка надто енергійно розповідала історію про зникнення тринадцятирічного підлітка, сонце пекло так, що повітря стояло, як у парнику. Тому ніхто із жителів не повірив у зникнення Метью, батьки якого нещодавно переїхали до Вілдейла.

Опівдні, коли замість звичайних 35 градусів Цельсія, стовпчик термометра піднявся до 40 градусів і вище, а гарячий асфальт просто топився під кроками перехожих, спека перетворилася на щось більше аніж на жару.

Здавалося, що спека мала свою сутність, свою волю.

Тривога поселилася в серцях людей, а місто перетворилося на місце, де реальність та фантазія злилися в єдине ціле. Кожна спроба вивести логіку призводила до нових загадок.

Справжнє божевілля охопило жителів, під час якого кожному вважався зниклий Метью. Поліцейський відділок був вщент забитий свідками, які розповідали жахливі історії про вбивство та викрадення підлітка.

Спека стала провідницею у світ фантазій та вигаданих світів для трьох друзів, які кинулися на пошуки друга.

Емілі, Джейк і Хантер –  навчалися в одному класі з Метью. І хоча вони були не дуже добре з ним знайомі, але їх усіх об’єднувало одне бажання: знайти себе та своє призначення в світі.

Емілі – дівчина з рудими кучерявим волоссям і завжди задумливим поглядом, мріяла про великі подорожі та екзотичні місця.

Джейк – спортивний і енергійний, прагнув заслужити прихильність і схвалення своїх однолітків. Щоб потрапити в компанію хлопців, яких вважали популярними, надзвичайно багато часу приділяв своїй зовнішності. І дуже страждав через втрату своєї справжньої особистості.

Хантер – майстерний художник. Жив у стані  постійної  боротьби зі своєю невпевненістю та внутрішніми демонами. Він використовував малювання, щоб на папері висловити свої почуття. Та страх, що його творчість ніколи не буде зрозуміла і не прийнята оточуючими, примусив обходити усіх, хто проявляв хоча б якусь цікавість до його мистецтва.

Кожен із них  відчував себе самотнім у світі людей, тому щовечора вони зустрічалися на даху будинку Емілі, щоб поспілкуватися чи пожалітися на своїх предків.

Одного разу там  друзі й зустріли з телескопом свого однокласника Метью –  самотнього хлопця, закоханого у зорі. Саме від Метью вони і дізналися про те, що фізичні навантаження під час спеки можуть спричинити перенесення матерії чи енергії з однієї точки простору в іншу без проходження фізичного простору між ними.

– Ви думаєте, що зникнення Метью, всього-на-всього галюцинація ? –  якось по-дорослому запитала Емілі.

– Я не впевнений, – тихо сказав Хантер. – Щоб переконатися в інформації, її потрібно перевірити.

– Я вже телефонувала, – майже пошепки мовила Емілі. – Телефон Метью не відповідає. А батькам, –  дівчина замислилась, –  навіщо їх тривожити? Можливо, Метью десь із дівчиною чи ще є якась причина.

–  Маю ідею, –  обережно мовив Хантер. –  Завітаймо до діда Фреда. Він знається на травах, магії. Можливо, зможе нам допомогти

–  Маєш рацію, –  погодилися Джейк та Емілі. –  Але тримаймося разом, бо ця аномальна спека казна як проявиться вночі.

Підлітки обережно, щоб не привернути уваги пса, який охороняв будинок, спустилися в сад.

На вулиці Мейпл, де проживав Метью, замешкалися.

–  Може зайдемо? –  поцікавився Джейк. –  Авжеж, –  погодився, помітивши здивовані обличчя друзів, –  і налякаємо батьків. Е ні… Нам потрібен Фред.

Трохи згодом підлітки стояли перед будинком, в якому проживав той, кого називали  мольфаром. Діти переглянулися, ніби вирішували, хто перший має зайти.

– Ну, гаразд, –  погодився Хантер. –  Ідея моя. Отож, мені і заходити.

Хантер взявся обережно за дверну ручку. Двері зі скреготом прочинилися. В кімнаті було тихо і темно. Тільки  чутно, як цокав годинник.

Фред сидів за столом і перебирав сухоцвіти. Він виглядав нечесаним та згорбленим. Біля столу стояли черевики Метью. І від цього ставало ще більш моторошно.

–  Я чекав на вас, –  першим заговорив Фред. –  Проходьте.

– Е, ні, –  Емілі зупинила хлопців. –  Бачите, он черевики Метью.

–  Що ви зробили з нашим другом? –  закричав Джейк і кинувся на Фреда.

– Друзі, не поспішайте з висновками, –  спокійно мовив Фред, продовжуючи перебирати сухоцвіти. –  Все має йти своїм ходом. Присядьте. Випийте чаю. –  Фред наповнив чашки пахучим напоєм. –  Пийте, пийте. Вам знадобиться сила. І, до того ж, вам потрібно заспокоїтися.

Фред  посміхнувся, причесав неслухняне волосся і, декілька разів кашлянувши, розповів досить дивну історію.

– Космічне потойбіччя? –  засміялася Емілі. –  Ви реально вірите в цю нісенітницю?

 Чоловік піднявся з-за столу, відсунув стару шафу, за якою були приховані невеличкі дерев’яні двері.

– Це  вхід в паралельну реальність, яку називають Зірковим Полюсом, –  мовив Фред. –  Ви знаєте, де лабораторія Метью? – несподівано запитав у дітей.

– Лабораторія? – діти перезирнулися.

– Хороші з вас друзі, – посміхнувся Фред і  підсунув стару шафу так, щоб  затулити двері.

До пізньої години старий Фред розповідав підліткам історію про Зірковий Полюс, в якому все було гармонійно та чисто, допоки злий чаклун  не вирішив захопити цей край, щоб знищити Землю.

– Так от чому за сезонами дощів наступає страшенна спека, –  мовив Хантер. –  Спека позбавляє краси все живе, – мовив і згріб долонею сухоцвіти.

– Щось я не втямлю до чого тут Метью, –  Джейк  кинув поглядом на черевики. – Де він? Він живий?

Фред мовчки розгорнув старовинну книгу, схожу на енциклопедію. Перед очима присутніх, як в кіно почали оживати картинки, на яких відважні герої розносили світло добра туди, де воно було найбільш необхідно.

– О, погляньте. Цей юнак схожий на Метью, – несподівано  вигукнув Джейк.

– Авжеж, –  погодився Фред. –  Він вирішив, що може знищити самотужки чаклуна, тому не послухав мене і застряг в чарівному порталі.

– Застряг, де? В чарівному порталі? Це жарт? –  емоційно вигукнула Емілі.

– Спека затьмарила йому розум. –  старий якось дивно посміхнувся. –  Я наполягав на тому, щоб він  зняв не тільки черевики, але й плащ.  Адже на тканині міг би залишитися  земний порох. А це досить небезпечно, –  Фред підняв догори вказівний палець.

– Окей, –  втрутився Джейк, – вся ця історія про телепортацію на Зірковий Полюс надзвичайно цікава, але чи не здається вам, –  звернувся він до присутніх, –  що все це якась нісенітниця. Чарівники, телепортація… У всьому дійсно завинила спека. Думаю, час додому.

Старий знову посміхнувся й згріб в намисник сухоцвіти, накривши посуд атласною тканиною, усіяною зоряними візерунками. Потім прошепотів незрозумілі заклинання. І за мить з-під тканини почали вилітати різнокольорові метелики. 

– Вам необхідно знайти лабораторію Метью, –  мовив Фред, коли сотня, тисяча метеликів заполонила кімнату. – Тоді все проясниться.

– Знайти лабораторію? А що ми там маємо шукати? –  поцікавився Хантер, малюючи на папері метеликів.

– Карту, карту…–  промугикав Фред .–  І бережіть метеликів… Вони, як ваші мрії, –  сказав Фред  і його зморив сон.

– Не знаю, як ви, –  промовила Емілі, струшуючи з себе тільця мертвих метеликів, –  але я думаю, що потрібно поспішати, поки всі ці милі істоти зовсім не повмирали і не перетворилися на муляж. –  Метелики…мрії. Дурня. Та й годі. –  Емілі зітхнула. – Треба пошукати Метью у Фреда.

Поки Хантер та Емілі, в пошуках якоїсь підказки, обходили навколо будинку, Джейк уважно оглядав кімнату Фреда. Він навіть зробив спробу відсунути шафу так, як це робив старий, але з місця зрушити її не зумів.

– Склад! – несподівано вигукнула Емілі. – Здається, саме там Метью тримав свій телескоп.

Підлітки рушили до старого складу, який знаходився на околиці міста. За декілька кроків до входу всі зупинилися. Старе приміщення складу виглядало занедбано, зі зламаними вікнами та дверима.

Першим порушив тишу Джейк.

– Наслідки часу сильно позначилися на цьому місці. Здається, тут давно ніхто не був.

–  Тоді зайдемо, – запропонувала Емілі й прочинила двері.

Всередині панував морок, заповнений пилом та запахом старого дерева, старими ящиками та розбитими меблями.

– І це місце – лабораторія? –  зареготала Емілі.

– Я би не поспішав робити висновки, –  мовив Хантер.

 Джейк увімкнув ліхтарик і посвітив туди, куди вказував Хантер. Там були двері.

– Поглянь! – крикнула Емілі.

Під дією світла метелики на малюнках Хантера почали оживати й через шпаринку проникати в сусідню кімнату. Двері несподівано розчинилися.

Діти обережно зайшли до кімнати.

–  О, боже! Це виглядає як операційна система. Можливо, Метью знав про це і намагався щось розкрити. –  Джейк обережно провів пальцем по монітору.

– Хлопці, подивіться, що я знайшла! –  вигукнула Емілі, гортаючи невеличкий записничок. –  Це записи Метью про Зірковий Полюс.

– Виглядає, ніби ми потрапили в лабораторію майбутнього, –  мовив Джейк й необережним рухом скинув зі столу пробірку з рідиною золотистого кольору.

Кімнату заповнило яскраво-фіолетове світло, схоже на  відблиски від крильців метеликів старого Фреда. Серед магічного сяйва виникла незрозуміла субстанція, яка за мить прийняла обриси постаті Метью.

– Метью? – здивовано запитав Хантер.

– Ні, це порушення просторово-часового континууму? –  прошепотіла Емілі. –  Метью завжди цікавився експериментами з часом і простором. Можливо, він натрапив на щось, що викликало це перехрестя реальностей.

– Мерщій сюди, –  заволав Хантер, натискаючи на кнопки великого телескопа.

–  Погляньте, що я знайшов.

Підлітки прикипіли до приладу.

Спершу зображення були нечіткими та розмитими. Але за мить перед поглядом виник світ, наповнений незвичайною красою та містичною атмосферою. Краєвиди, які відкривалися перед Емілі, Джейком і Хантером, були чарівними та вражали своєю неповторністю. Будинки мали незвичайні форми. В лісах росли особливої краси рослини. Вершини гір, вкриті сріблястим снігом, занурювалися у хмари, створюючи враження, ніби цей світ простягається до небес.

–  Карта, –  здогадався Джейк. –  Хантере,  мерщій перемальовуй…

Як тільки все побачене Хантер переніс на папір, видіння зникло, а підлітки  потрапили в тунель, вкритий світловими кристалами, які випромінювали тепле, таємниче сяйво.

Стіни тунелю були покриті символами та рунами, викладеними з магічного каменю. Спостерігаючи за цими рухливими символами, діти розуміли, що тунель сам по собі живий та відгукується на їхню присутність.

 На виході з тунелю  їх зустріла дивна тварина великого розміру з вухами, що нагадували листя, та шерстю, яка переливалася всіма кольорами веселки. Її очі світилися яскравим блакитним вогником.

– Вітаємо тебе, дивне створіння, –  промовив Джейк. –  Ми не бажаємо тебе образити. Але й ти не завдавай нам шкоди.

– Світ відкривається сміливим, – відповіла тварина легким шелестом листя та підійшла ближче. –  Вам потрібно пройти в храм і віднайти книгу, яка допоможе знайти відповідь на те, що  шукаєте.

– Але будьте обережні, –  хтось прошепотів  дуже лагідно і ніжно, –  бо храм охороняється магічними силами.

Тисячі метеликів, зібравшись у легку хмаринку, кружляли над дітьми.

Шлях до храму знань був дійсно важким і небезпечним. Викрадачі часу, перевертні та інша нечисть заважали сміливцям дійти до  мети.

– Дивовижно! –  вигукнув Джейк, –  чому раніше я не помічав найголовнішого: що найважливіше не боятися і завжди залишатися собою.

–  Погляньте на ці символи і візерунки. –  мовив Хантер, обережно провівши рукою по стіні храму. –  Я ніколи раніше не бачив таких візерунків.

–  Здається, що енергія храму допомагає відкрити найкращі сторони  себе, –  Емілі поправила своє прекрасне волосся і посміхнулася. –  Погляньте, я знайшла якусь книгу.

– Це книга, про яку говорила  та дивна тварина, –  з твердою переконаністю  мовив Джейк.

Книга, яку вони знайшли, виглядала дивовижно. Вона мала твердий корінець з відтінком старовинного шкіряного паперу, який вже трохи стерся від часу. На обкладинці були вишиті тонким золотим шиттям витончені символи та рунічні знаки, створюючи враження магії, що прихована всередині.

Емілі обережно розгорнула старі сторінки. Шрифт, використаний в книзі, був древній і незрозумілий. Кожна сторінка містила ієрогліфи, символи та магічні знаки, надруковані майстерною рукою.

–  Це схоже  ніби  на портал до давніх знань і магії, готовим відкрити двері до невідомого світу… –  прошепотіла Емілі.

Несподівано сторінки почали перегортатися самі собою. Здавалося, що вони живі і мають власний розум.

Сторінки книги швидко й безперервно відривалися, злітали вгору, створюючи воронку світла, що обволікала Емілі, Джейка і Хантера.

–  Здається, –  мовив Хантер, –  що цей світ випробовує нас на міць і витривалість.

Несподівано навколо них закрутилася хурделиця з книг і дітей закинуло в різні виміри.

Емілі опинилася в яскравому містичному лісі, де на  деревах  світилися ліхтарики,  а з-під землі  виростали квіти з кришталевими пелюстками.

Спершу Емілі почувалася зляканою й трохи загубленою,  та з кожною хвилиною  ставала все більш впевненою.

Всесвіт, в якому вона опинилася, був надзвичайно розкішним і казковим. Небо було вкрите мерехтливими зірками, що плавали у морі барвистих хмар. Дерева тут мали фантастичні форми і випромінювали світло різних кольорів, створюючи магічну атмосферу.

– Тебе оточує те, що ти носиш всередині себе, – промовила до дівчини  маленька лісова фея.

–  Чому я тут? – здивувалася Емілі.

– Ти тут, щоб  знайти ключ до свого справжнього «я».

–  Це як?

–  Знайди свою внутрішню силу і справжнє покликання, і ключ з’явиться перед тобою. –  відповіла фея.

Джейка перенесло до вулкану, де вогонь дихав його іменем.

–  Ти повинен  бути не тільки обачним, але й дуже уважним  та слухати своє серце. –  почув він тихий голос і  посміхнувся.

Під кущем ожини сиділо маленьке голубе мишеня.

–  І хто мені таке каже? –  зареготав хлопець.

–  Нехай  тебе не дивує  мій зріст, –  мовило мишеня і зробило крок назустріч.

З кожним кроком мишеня виростало. Коли воно порівнялося з Джейком, то було схоже на велетня.

 –  Нічого собі, – злякано мовив підліток. – Ти ж не завдаси мені шкоди?

–  Я? Ні…Якщо ти сам собі не станеш ворогом. –  відповіло мишеня і випустивши крила, піднялося у повітря.

Хантер потрапив в безкрайню пустелю з розсипом пісків, що співають.

–  Що за чортівня? –  мовив хлопець, озираючись навколо себе.

Неподалік нього лежала тварина, схожа на кішку.

–  Цей світ випробовує  кожного на міць та  витривалість, –  промовила тварина з дивним кольором шкіри.

–  Що це все означає? – розгнівався юнак. –  І де мої друзі?

 –  Ви повинні вірити в себе і обов’язково знайдете те, що шукаєте.

–  Звідки тобі знати, що ми шукаємо? –  Хантер гнівався.

–  Я все знаю, –  мовила дивна кішка.

– Оді скажи, де ж подівся Метью?

– Будь уважним і ти знайдеш те, що шукаєш, –  мовила невідома тварина і зникла так само несподівано, як і з’явилася.

На небі пролетіла зірка. За нею ще одна. А потім ще й ще. Зорі падали одна за одною, створюючи яскраве сяйво, схоже на новорічні салюти. А потім за якусь мить підлітки виявили, що знаходяться в будинку Фреда.

– Ти щось розумієш? – звернулася Емілі до Хантера. – Я думаю, що це все наслідки спеки.

– Спека тут ні до чого, – прокинувся зі сну Фреді посміхнувся. –  Спека у вас в голові… Як і все решта…

– Здається, ця посмішка мені когось нагадує, –  Джейк уважно розглядав старого.

–  Метью! –  вигукнув хлопець і радісно обійняв чоловіка.

– Ти бачиш те, що хочеш бачити, – мовив Фред. –  Глянь на мене уважніше. А тепер подивися на своє відображення у дзеркалі. Що бачиш?

Емілі й Хантер здивовано спостерігали.

– Зірковий Полюс? – перепитав Джейк.

– Авжеж, – посміхнувся Фред. – У кожного з вас свої зорі. Чи знайшли ви їхні імена? Саме про це хоче вам розказати Метью…

–  А де Метью? –  запитав Джейк, не звертаючи уваги на Емілі та Хантера, які не розуміли, що відбувається.

Старий витягнув з-під столу черевики Метью і повільно почав їх взувати.

– Метью весь час тут, з нами, –  сказав він. –  Ці черевики… Це його подарунок для кожного з вас. Подивіться на них уважніше. Спробуйте перебороти перешкоди, що заважають побачити мудрість.

Джейк взяв до рук черевики.

–  Народ, –  гукнув до друзів, –  тут  вишиті символи, схожі на ті, які я бачив у книзі у храмі.

–  Меттью десь неподалік, –  мовила Емілі і озирнулася.

 –  Ці черевики нагадують мені  про те, що ми завжди маємо знайти в собі силу та віру. –  сказав Хантер.

Фред посміхнувся.

–  Точно. –  Фред підійшов до шафи. –  Ви завжди маєте в собі все необхідне для подорожі, для викликів, для знаходження себе.

–  Просто треба довіряти собі і не боятися дивовижних змін, які відбуваються навколо. –  погодилася Емілі.

–  Тепер, коли ви зрозуміли це, –  Фред відсунув шафу, –  ви дуже легко можете знайти свого друга.