Крижаними руками я обіймаю його за плечі й цілую в лоб, ми сміємось.

Подібними словами зазвичай закінчуються історії, коли життя злегка сумне, коли ти встигаєш застати його в справжньому розквіті сил.

Але якщо воно – не просто сум, а щось невимовно гірке й огидне на смак…

Повернутися до життя і почати все спочатку вже не вийде.

***

Засніжений ліс закінчується на краю великого поля, за яким починається місто – його можна побачити крізь туман, коли сніг уже починає рідшати і видно перші споруди. У заметах, на яких лежать гілки, в’ється тонка доріжка, проте вона ледве помітна – це стежка, якою можуть пройти тільки дві людини.

Існує повір’я, що вона веде до серця світу: коли йдеш нею, не болить нутро і залишається недоторканим, і ніщо не затьмарює душу, навіть кохання.

Вони проходять серединою шляху, і в них немає сил повертати назад – не зупиняє навіть страх – пара йде вперед, тримаючись за руки, і тільки дихання свистить навколо в такт крокам. Холодне повітря заповнює легені, і здається, що не воно вихолоджує серця, а й проникає в кожну клітину, і тане в ній, як тане сніг.

Чашка гарячого чаю, склянка молока і кілька ложок меду можуть вгамувати бажання повернутися назад, але йти вперед уже не можна, і так повторюється багато разів, і через кілька днів у небі вискочить сонце. Промені від нього висвітлять поле, і на горизонті з’явиться ангельський Елсґейм, але серце вже не битиметься.

– Сім’я не передумала? – з гіркотою в душі Дарен запитав напівголосно. Обличчя дівчини здавалося дуже блідим, але коли хлопець узяв її руку у свої дві й міцно стиснув, вона ледве помітно здригнулася й трохи прочинила губи. – Залишатися тут довго не можна, а я обіцяв собі… Та й ти втомилася, – додав він, понизивши голос. – Добре, якщо сяк-так заснемо…

Відклавши на край замету “Хранитель” і поклавши руку на плече своєї коханої, Дарен присів поруч і зазирнув у її очі, зовсім прозорі від холоднечі. Крижані й білі вії, що здавалися дуже тонкими на морозі, тріпотіли, як від пориву вітру. Затамувавши подих, хлопець вдивився в її зіниці, що здавалися чорними за контрастом із лелійною шкірою обличчя – вони були абсолютно нерухомими, а по краях затягнулися памороззю.

Спроба зігрітися в їхніх крижаних обіймах була так само безглузда, як спроби розтопити морозний іній на її віях. Отруйний холод, як і будь-яке зло, не піддавався цьому впливу, і його дотик був рівносильний дотику до крижинки, немов та була живою. Крістін, мабуть, з тією ж метою, сіла поруч і поправила йому волосся. Цього разу дівчині вдалося зловити його погляд.

– Добре… Спробуймо заснути. Тільки ти лягай ось сюди – так буде значно тепліше, – вона показала на те місце, де була втоптана невелика гірка снігу. – Мені треба звикнути до того, що ти поруч, – Крістін поклала йому під голову свою маленьку долоню з тонкими довгими пальцями, і хлопець слухняно ліг поруч, відчувши її м’які, лагідні губи, які ледве торкнулися його щоки. – Ось так… І думай тільки про хороше, оскільки в цьому світі в нас обмаль радощів…

Неясний холод, немов туман, застилав поле. Він не був ворожий, тільки за час очікування встиг згуститися настільки щільно й відчутно, що його стало важко стерпіти. Думки про хороше поступово витіснялися думками про погане і, зрештою, зовсім зникли. Дарен занурився в порожнечу сну – йому навіть вдалося задрімати, але скоро його розбудив трепетний голос Крістін.

– Небо набуває червоного відтінку, і я бачу вдалині вогні… – вона вказала пальцем у той бік, куди хлопець підвів погляд. – У повний місяць треба чекати грози. – дівчина трохи підняла голову й озирнулася, немов сподівалася побачити щось іще. – Як ти гадаєш, скоро настане кінець?

Дарен знову здригнувся і подивився вгору.

– В Елсґеймі не люблять говорити про майбутнє, Крістін… – він замкнувся, а згодом додав: – Та й потім, хто це буде судити… – і знову повернувся до неї. – З тобою я віднині й довіку, так?

Рожеві й безбарвні від холоду губи дівчини ворухнулися, але так нічого не відповіли. Вона продовжувала дивитися в той бік, куди вказала: з півдня наближалися величезні стовпи світла, і над ними поступово з’являлися перші червоні хмари – немов би розростаючись, вони змінювались в жовті смуги, що множилося дедалі швидше, й за деякий час вже цілком закривали небо.

Насувався тягар темряви… Але замість того, щоб жахнутися чи бодай здивуватися, що морок наступає на Норданію, Дарен знову обійняв дівчину, відчуваючи крізь хутро тепле тремтіння, але не намагаючись визволитися. Крістін мовчки пригорнулася до нього, і хлопця охопив смуток – навіть якщо в королівстві справді панувало похмуре передчуття, що могло його затьмарити, крім смерті?

Хоч би якими страшними здавалися зараз видіння, з ними усе ж таки залишався якийсь просвіт між минулим і теперішнім, щось, заради чого варто було шукати й втрачати, кохати чи ненавидіти… Та й сама Крістін – хіба не була вона для нього чимось більшим, – коли пригадати, як вони говорили, як разом сміялися… А поріг війни перебував надто близько, аби про нього можна було забути бодай якоюсь частиною душі…

– Крістін? – прошепотів Дарен, вслухаючись у її тихе дихання. – Ми знову на краю світу. Пам’ятаєш про інцидент у доках? – він обережно обійняв її за плечі. – Імерін мав рацію, не можна стояти осторонь того, що відбувається. І справді, коли ми були на краю… Адже ми жили поруч зі смертю.

– Ти багато розповідав про ті дні, де життя не варте нічого, – з дивним смутком прошепотіла Крістін, намагаючись піднятися. – Для тебе вони скінчилися. Тепер має бути гірше? Я поділяю це занепокоєння…

Рука дівчини повільно рушила вздовж його плеча і завмерла, немов чіпляючись за щось невидиме. Дарен кивнув, даючи зрозуміти, що думає про те саме, але йому теж треба кинутися в роздуми, і хлопець взявся згадувати про себе найпохмуріші спогади – ті самі, які вже ніколи не повернуться.

Втрат він більше ніколи не зазнає, а отже, ніколи не зможе знайти в собі сили забути про них. Крістін у ці секунди стала раптом такою тендітною і беззахисною… І все ж її темне волосся було навсправжки м’яким, що воно могло б належати будь-кому з янголів… Хлопцю хотілося промовити слово чи обійняти її ще міцніше… – сльози потекли по щоках, однак він усе-таки зумів утримати себе в руках, згадавши про те, що йому належить зробити.

Дарен заговорив, і дівчина повернулася до нього.

– І все ж я сподіваюся на краще, – відповів хлопець, дивлячись їй в очі. – Колись усе це скінчиться… – він помовчав і додав: – Колись.

– Тільки б ми не запізнилися з долею….

Хмари зупинилися. Крістін перевела подих, немов вслухаючись у щось усередині. На її обличчі, яке ще мить тому виглядало спокійним, з’явилася легка блідість, і вона знову спробувала вивільнитися.

– Загадки вже немає, – вона подивилася на Дарена. – У тебе ще лишилася надія? Я сподіваюсь, що ти мене не обдуриш.

– Так… – хлопець знизав плечима. – Можливо, не відразу, але надія прийде…

– Я, власне, не з тих дівчат, для яких слово “надія” належить до розряду приємних. Вона не дасть померти, і нам доведеться її використовувати… Якщо ми переживемо перший світанок, то колись настане інший…

– У нашому випадку, – виправив її Дарен, – і справді, настане інший.

Дихання й справді змінилося – серцебиття стало слабшим, але в ньому з’явилася рівна й м’яка хвиля, коли хлопець поклав долоні на її плечі й відчув під ними тепло.

– Спочатку це була просто невизначеність… А зараз – схоже, вже ніколи й не було, – він похитав головою, немов намагаючись звільнитися від думок, що обтяжували його. – Королі нині розпещені, і в них немає нічого від тих людей, які ходили на війну… Я волів би зрозуміти їх, оскільки в мене самого ніскільки цього немає…

– Але навіть у зніжених людях є щось таке, чого не зустрінеш на інших землях, – голос Крістін звучав ніби здалеку, тремтів і зривався, але Дарену відчулася в ньому гіркота. – Усі ці лицарі-аматори… Не позбавляють себе життя в хвилину, коли воно здається справжнім скарбом… Нагадує щось таке – зовсім не наше.

Погляд на дівчину не міг обдурити – вона дивилася в небо і виглядала дуже блідою, проте очі в Крістін були, як і раніше, спокійні й непроникні, і це додало Дарену сил. У нього ще жеврів маленький вогник життя, а отже, на його боці залишалася перевага.

– Ларнвальди досі не навчилися цього – просто приймати все як є, або вдавати, – він знизав плечима. – Через це ми й потрапили в пастку, куди не бажали потрапити… Для мене – не вперше. Для тебе – теж…

– Я ще не звикла… до постійних інтриг, боротьби… – вона простягнула йому руку. – Але ми якось осилювали це і досі обходимось… І мені здається, що насправді навіть краще, коли в тебе є надія і ти розумієш її сенс… У цей час можна побачити всю картину згори донизу.

– Усе здається таким простим… Або майже… – Дарен повернувся обличчям до сонця, і вони обидва стали дивитися на помаранчеві промені, які вже торкалися далеких будівель. – З убивством мого батька я потрапив на межу смерті, і ось тепер, коли вже знаю ту дещицю про свої страхи… Боляче втрачати найдорожчих, і від цього можна збожеволіти… Переконати твою матір, щоб вона поїхала з нами, – це єдиний спосіб уникнути болю, що б не трапилося…

Неясний і жорстокий світ. Навіть на самому краю, біля якого стоїш. Дарен замислився, що буде далі, коли настане пора вибору і все почнеться знову… У цьому місці він мимоволі стиснув кулаки, але промовчав.

“Я повинен бути з нею.”

Стосунки з матір’ю у Крістін були непростими, але зараз хлопцеві було не до них. Обопільна неприязнь уже мала відійти, і він дозволив дівчині на неї відволіктися, щоб не псувати момент.

– Пробач, що я так багато виголошую, – він повернувся до неї. – Але… перемир’я з матір’ю необхідне. Не можна дозволити… Хай як вона не вирішила… Крістін, я прошу… Почуй мене. І не гнівайся.

Він поклав долоню їй на коліно і завмер, дивлячись в далеку цятку – там була снігова рівнина до горизонту. Пелена завмирала, і вона вже не нагадувала йому ту нескінченність між минулим світом і світлом в очах дівчини – то був справжній спокій.

“Я занадто зупиняю думки на смерті.”

– Не розумію, що зі мною таке… Ти справді маєш рацію, треба знайти її… Мені кортить побачити бодай якийсь спосіб усе змінити – як і їй, – вона знову обійняла хлопця за шию, і її обличчя знову стало спокійним. – Хоча, звісно ж… Це все дуже складно. Хольдстарки не підуть на перемир’я… Вони, навпаки, готові розірвати все.

– Хольдстарки раніше прорікали, мов на нас чекають зміни. Проте… Атож не на нашу користь. І хто знає, що буде краще для народу, якщо ми переживемо цю зиму… чи загинемо? – хлопець спробував неголосно розповісти їй про свої думки, але слова не складалися у зв’язні фрази.

Погляд Крістін завмер у його зіницях, ніби відповідаючи на щось. Її дихання стало переривчастим і легким, а губи торкнулися його вуха, і дівчина щось зашепотіла – слова були тихими.

– Можливо, в цю мить вирішується доля всього континенту?

– І навіть світу…

Ніжне відчуття тривоги в грудях змінилося тугою – щось надламалося всередині… Дарен повільно похитав головою, – навіть не з думкою, а зі зітханням, немов намагаючись заспокоїти свою душу від того, що могло виявитися правдою.

– Я не готовий до цих змін. Але ми ще обов’язково повоюємо за своє життя… – він підняв очі до неба. – І ти, і я… Ми разом переживемо це, як усі люди, Крістін…

Дівчина не відповіла – тільки зітхнула й пригорнулася до нього щільніше, і тоді Дарен заплющив очі, вирішивши наступного разу говорити про щось інше – хай навіть не вельми приємне.

– Ось що я думаю, Крістін, – він злегка поцілував її в лоб і погладив по голові, – хто ми в цьому житті – жертви чи кати? Ти завжди дуже ласкава до мене, але ж це може бути не тільки моєю вдячністю.

– Для народу ми – діти, які грають у свої ігри. Адже я права?

Хлопець кивнув, і дівчина посміхнулася, від чого в її очах блиснули зірочки. Піднімаючи з землі “Хранителя”, фамільярний меч, і взявши його в іншу руку, Дарен знову підвівся на лікті – і в цю мить його щось укололо в серці, від чого по шкірі побігли мурахи.

– Я дійсно… не вмію бути воїном повною мірою. Можливо, я і не зумію з цим жити, але якщо ми помремо зараз… – він усміхнувся. – У цьому світі все заплуталося, коли люди хочуть битися і воювати… У кожного є своя війна, і я гадки не маю, хто на чиєму боці. – Дарен погладив Крістін по волоссю. – У цій темряві ти – моя, і я не можу бажати іншого.

– Тоді я ніколи не скажу тобі “прощавай”… – прошепотіла вона, і на обличчі в хлопця відбилося збентеження. – Так кажуть у нашій родині, і я хочу сподіватись, що не це ти забажаєш почути в останню мить.

– Ми не маємо уявлення про те, хто і коли зустріне свою смерть, – продовжував Дарен, дивлячись їй в очі. – Зараз у небі немає нічого, крім наших крил… І якби ми тільки знали їхнє призначення і силу – тоді нам було не страшно. У цьому весь сенс. Ми могли б летіти й нікуди не звертати…

Очі Крістін забарвилися червоним і синім, – дівчина нарешті зрозуміла сенс цих слів. Щось змінилося в її настрої: вона випрямилася, немов розучилася говорити від втоми, і в її голосі з’явилися владні нотки.

– За кого ти мене приймаєш? – вона відсунулася, і Дарен раптом помітив, як вона змінилася: риси обличчя загострилися, очі стали холодними. – Це не їхня гра, а моя. Я лише благаю, щоб у тебе залишилося право сказати мені те саме…

На мить “Хранитель” здригнувся в руці хлопця, і його серце на мить завмерло, від чого по спині побіг холод. Небо стало багряним, і над їхніми головами, десь у височині пролунав вереск і виття. Розгледіти там можна було що завгодно, але це, безумовно, здається, було щось пов’язане з хмарами. Щось, що вкрай моторошне для звичайної людини… Наразі здавалося, що все вже зроблено і час повернув назад. Щось змінювалося.

Там, звідки прийшло виття і де була смерть… Вона може бути не тільки попереду, але вже близько. Щось темне, як кров і земля. У небі замайоріла неясна пляма, і вона рухалася, як чорна діра. Вереск став гучнішим.

Дарен ледь не скрикнув, коли на нього згори донизу, з мороку над обрієм опустилася величезна постать – у хлопця перехопило подих, і він заплющив очі.

– Не бійся, вона не образить нас.

Постать застигла в небі й за мить опустилася на рівнину, пробившись просто в морок і розсипавши по снігу великі блакитні крила. Навколо неї затанцювали маленькі вогняні смерчі, але вони не заподіювали ані найменшої шкоди, а здавалися лише вихором, піднятим величезним крилом. Очі Крістін виблискували червоним, а Дарен повільно почав усвідомлювати, що відбувається.

Дракон, і ніякий інший – ось що це було. Він стояв перед ними в чорному диму і на його величезній морді горіла холодна жовтизна. Крістін підняла до нього руки, і дракон зробив крок їй назустріч. Щойно вона торкнулася його спини, він випростався і стрімко підняв її в повітря, на секунду розвернувшись навколо своєї осі, але потім швидко поновився у попереднє положення.

– Ірінторо, – неголосно промовила дівчина і погладила створіння по блискучій лусці. – Ми полетимо звідси, як ти того жадав. Адже це наш новий шлях? Ми будемо рухатися до нього разом…

– Я ніколи не бачив дракона, – але в голові в хлопця вже народилася здогадка. – Зачекай… Чи не прагнеш ти натякнути, мов збираєшся… А-а! – Дарена раптом різко струснуло. – Крістін, я не про це хотів сказати!

Ірінтора підняла обох у повітря, і вони полетіли прямо до сонця, що сходить, у його червоне й холодне світло.

Крістін швидко нахилилася до вуха Дарена і щось прошепотіла – він не розібрав, але ось вона знову повернулася і взяла його за руку. Дарен встиг припустити, немов вона знову хоче вкусити його за щоку – але виявилося вже пізно. Це був її рух, і він зрозумів його без слів. Доторкнувшись обличчям до обличчя, вони схилилися одне до одного і на мить злилися в поцілунку, як ніколи раніше.

Відразу осіло яскраве світло. Прямуючи вперед, Ірінтора зробила крутий віраж і понесла їх на захід, через море і далі, до далеких гір. Про те, щоб поглядати на хмари, вже не було мови.

Небо зникло.