Клара не вірила в долю та не розуміла її знаків — надмірно це складна наука. І якщо зорі дійсно ходять, то ці розжарені тіла пронизані геть не гелієм та воднем, а щирою іронією — зійшлися вони так, що всі навколо дівчинки тільки й щебетали про могутнє звіздарство. І коли чудернацькі слова “таро”, “матриця”, “нумерологія” зливались в розлогі й гучні речення за обіднім столом перед уроком музики, Клара тільки й робила, що глипала на однокласниць зі здивованим виразом обличчя.

Але зараз вона, уся розпашіла, схвильовано стискала наручний годинник, стрілки котрого беззворотньо завмерли на 11:11. У голові понад думами про величні колонади і здоровенних динозаврів вирувало чиєсь “оце тобі підфартило!”. Зараз вона, бурякова і спітніла від бігу, молилась усім богам, аби ці жбурнуті мимоволі слова виявились правдивими.

Біля подвір’я, нахабно порушуючи шипшинову ідилію, зачаїлася чотирьохколісна хижачка — автівка страхітливого пана Вусача-Шприцаря (він же ж лікар Макарій). Перламутрові відблиски тремтяче вкрили сітківку срібною сіткою, проштрихуючи її, і щось на мить в душі Клари завмерло: ці переливи стерильних відтінків, ці фари-ікла та колеса-пазурі жахали не гірше за білу ведмедицю посеред арктичної пустки. Однак дівча — не змучений голодом і холодом блукач, вона мала що протиставити морозному грюку, вона м’якими пучками пальців тримала палахкий клубок надії.

Витерши піт із чола, Клара сповільнила ходу й тільки-но помітила, як блуза липла до її тіла. Хоч землю вже пронизував осінній подих, літу йти за обрій на спочин не кортіло — та й дівчинка, чесно кажучи, не воліла його відпускати й купалась у сонячних променях щоможливої миті. Певно, саме тому її пасма були кольору соломи, як у мами. І очі в неї — карі з медовими відливами — теж мамині. І ямочки на щічках, і усмішка, і прищур — усе мамине!

Скрипнула хвіртка, і знялась металева завіса перед хаотичним рядом порцелянових гномиків: один, скоцюрблений і зморшкуватий, міцно схопився за дерев’яну палицю, двоє інших ставних красунчиків завзято махали руцями в бік старигана, чи то підбадьоруючи його через кволі ноги, чи шанобливо вітаючи; четвертий же ж, вбраний у малахітовий, з розкоченою губою соромливо зиркав на блаватні очиці безсоромного п’ятого. Це були справжні вартові на штиб Геймдалля, тільки менш дивоглядні. Десь у коморі юрмилися їхні товариші, що не вистояли проти котячої навали минулої весни.

Дворик, звичний і рідний, оповитий невимовною любов’ю, та часом страхітливий (Клара здригалася усякий раз, коли, читаючи просто неба, ловила проштрихуючі гномівські погляди), сьогодні залило світлом так, як ніколи. Цей полиск приємно припікав шкіру й запалював емоції одна за одною. Вервечка позитивної енергії скидалася на доміно — достатньо падіння однієї гральної кісточки для запуску механізму. І ефект посилився, як тільки Клара вкотре зиркнула на циферблат, на завмерлу стрілку, що радо промовляла: “Ось Ваш подарунок від панночки Долі, прийміть та розпишіться”. І вже не бентежила ні хижа автівка, ні липка блуза, ні легкий біль, який розливався по скронях.

Аж доки крізь прочинене вікно не почувся батьків голос.

— Заждіть, що Ви маєте на увазі?!

Лікар Макарій глибоко зітхнув. У цьому жесті читалось професійне роздратування і людське співчуття водночас.

— Саме те, що сказав. Немає сенсу продовжувати лікування, це лиш вильється у… дотаткові витрати.

— Які це “дотаткові витрати”? Хіба я скаржився на нестачу грошей? — Клару та батька розділяла стіна, однак вона готова поклястись, що в ту мить бачила перед собою лиш випнуті на батькових натруджених руках та шиї м’язи.

— Послухайте, найменше, чого я хочу — бачити розпач на обличчях своїх пацієнтів. Але медицина не всемогутня, а я поготів.

Клара важко сковтнула слину. До стінок горла прилип колючий ком усвідомлення.

Пружини ліжка жалібно проскрипіли.

— Має бути ще якийсь варіант: спеціальний курс лікування, санаторій, океан, гори… Гроші не проблема, я готовий віддати все, що маю, аби моя дружина одужала, — закривши обличчя долонями, він тихо додав, — будь ласка.

— Пане, мені справді шкода, однак уже нічого не вдіяти. Вам складно прийняти це зараз, але…

Уже нічого не вдіяти. Нічого не вдіяти. Нічого.

Ці слова звучали дедалі гучніше, безжально шматуючи усякі проблиски надії на мріяне майбутнє. Чиєсь “оце тобі підфартило!” жевріло на окраїнах свідомості й було за крок від падіння у базальтову прірву. Стрілка зрадливо верещала: “Вибачте за незручності, ми переплутали адресатів”.

Клара зціпила зуби й чимдуж замахнулася рукою, аби вилити всю лють і тугу, що лукаво хапалися за ребра, у мелодію брязкоту шестернів і скла. Але її пальці, вважаючи себе послідовниками Макбета, лиш міцніше стиснули годинник. Натомість очі налилися слізьми, і спідня губа тремтяче пішла в скоки їм у такт.

Дворик більше не мав такий затишний вигляд. Жовтогаряча барва розмокла в безлицих хмарах, і разом з нею випарувалось тепло золотих кучерів сонця. Увесь безмежний світ, що здавався напрочуд сяйливим кілька митей тому, зараз стрімко вкривався непроглядною плівкою.

Стомлені ноги, не ладні витримати тяжкість затягнутих у низу живота вузлів, діючи окремо від спантеличеного мозку, поволокли верхню частину тіла по добре протоптаній стежині. Обрамлена рясною зеленню доріжка вела до заднього двору — споконвіку неньчиного місця.

Сад, ще не проштриханий жахом трагедії, жеврів розмаїттям кольорів: стрункі стовбури вишень тягнулися до неба, хоч це й скидалося на сізіфову працю, вони все одно прагнули торкнутися білої вати, ненароком залишеної митцем на полотні. Тимчас жоржини укупці вкривали землю товстою пестрою ковдрою. Десь поміж них зачаївся більш скромний верес.

Клара разом із татом докладали всіх зусиль, аби зберегти квіткову феєрію до маминого одужання. Нерідко можна було побачити дівчинку з лійкою в руках — щоправда, декілька рослин довелось поховати через надмірну зволоженість ґрунту. Під гіллями дерев майоріло крісло-кокон, і Клара, заколисана пекучими слізьми й тривожними відчуттями, впала в нього. Ще похлипала деякий час у марних спробах вирівняти дихання і провалилась у глибокий сон. У її руці досі лежав зловісний годинник.

***

Відчуття простору спотворилось. У вушній раковині гніздився шум хлюпання хвиль, в обличчя била незвична прохолода. Клара розплющила очі й роззирнулася: навколо ні душі, один безмежний водний простір і тонка лінія горизонту, що розділяла два океани — багатогранний кришталь й сизу бязь з фосфорично-янтарною зорею.

Вона стояла на пірсі, викладеному із пофарбованих у білосніжний колір дощечок. Берега видно не було, погляд не міг зачепитися бодай за віддалені обриси якихось будиночків і пляжів. Цілковита ізольованість.

Клара зиркнула на свої ноги — взуття можна сміливо вписати у список безвісти зниклих. “Треба бути обережною, аби не порвати колготки”, — подумала вона й одразу оторопіла: нащо перейматись, якщо все це — усього лиш сон? Немає значення, що вона робитиме — нічого зі скоєного не відобразиться на реальності, і дірку на колготках штопати не доведеться.

Бліде сонце зненацька розвернулось, з його ядра винирнула зіниця з райдужкою, зверху й знизу ковзнули повіки, і небесне тіло стрімко покотилося вниз, безжально заливаючи все світлом. Крізь сяйну гущу прорізався розмитий силует.

— Вітаю, — його голос лунав і дзвінко, і глухо, розливався аж за горизонт, але водночас здавалось, що він ось тут, дихає в обличчя, — сподіваюсь, води Невисловленого океану зустріли тебе радо.

Клара озирнулась. Хвилі ледь погойдувались. Коли таємнича непроглядна фігура заговорила, вони принишкли, вбираючи в себе кожен звук.

— Зазвичай тут панують тиша й спокій, але шторми трапляються.

Дівчинка відчула, як її щоки заливаються рожевим від захвату. Усі нещастя лишились там, у реальному житті. У світі ж див і мрій слова “смуток” не існувало в жодному словнику. З океанічних глибин на простягнуту гладінь вироїлись заклеєні конверти. І Клара здивувалась, коли силует простягнув їй такий самий.

— Невисловлений океан ховає у собі невиказані близькими людьми слова. Для тебе теж дещо є, ось, візьми.

— Дякую, — із запізнілою реакцію відізвалась дівчинка, боязко перехопивши конверт. Знизу було виведено “Від Лади Лозинської”. На душі похололо, струна спокою на мить обірвалась. Це мамине ім’я.

— Але не розгортай його тут. Це заборонено.

Клара втупилась розгубленим поглядом у силует. Він був чорним, як тінь, проте в серці лишав лиш теплі відбитки. Набував людських форм і час від часу “розмивався” по краях.

— Але ж…

— Ох, ти вочевидь думаєш, що зараз бачиш сон. Але насправді це не так, Кларо.

Клара здивовано звела брови — і не через його фразу, а через свою реакцію: усередині знову спалахнула нещодавно притлумлена надія. Чомусь вона по-дитячому вірила кожному слову. Чи то цей дивак володів неуявною силою й змушував усякого підкорятись йому, чи Клара дійсно залишалась тим самим шестирічним дитинчам. Згадавши про годинник, дівчинка подумала, що обидва припущення не є взаємовиключними.

— Тоді… де я?

— У витоку людської душі. Цього не пояснити словами, однак цілком можливо показати. Але є одна умова — ти не можеш взамодіяти з кимось, окрім мене, — силует витягнув руку вперед, — то як, згодна?

Клара відповіла вагаючись:

— Гаразд. Скажи, як мені до тебе звертатись?

Її рука розчинилась у тьмяності іншої.

— Ласкаво просимо до Здійснерії. Клич мене Провідником.

Пролилась горстка світла, і небо залилось різнобарв’ям. Вода розступилась, разом з нею випарувався пірс й око-сонце кудись щезло. Зелені хвилі польової рослинності палко кохались з вітром, перекочувались з боку на бік. Один за одним здіймались пагорби, і Клара відчула себе дослідницею історії, якій поталанило побачити перебіг віків на власні очі.

На найвищому піднятті квіткою проросла тінь у жовтому капелюсі. Розгледіти фігуру повністю заважав величезний мольберт. Примружившись, дівчинка помітила всміхнену маску на її лиці.

— Це Пейзажист, — пояснював Провідник, — тут усе підвладне йому.

Тимчас Пейзажист здійняв пензель — крицю усіх криць — і прийнявся вихорцем убивати стерильність полотна. Клара б продовжила витріщатись на його витончені рухи, якби сітківку ока не вразила турбулентність відтінків довкола: янтарні небесні вістря впирались у рубінові розводи і, проштрихуючи їх, перетікали в помаранчеві кінці. Потім виступили лазурні крихти, вони все збільшувались і збільшувались, доки не витіснили інші барви повністю. Бутонами розпустились пурпурні синці.

Зненацька вугільний колір перекреслив небесний калейдоскоп. Немилосердно засвистів вітер, і в його супроводі баритоном прокректали блискавиці.

Клара сховала обличчя в руці. Від поривів рвучкого вітру бракувало кисню.

— Нам час іти. Схоже, у мого хорошого знайомого скінчилась потрібна фарба.

Гуркіт стих, та темрява нікуди не розсіялась. Провідника чути не було, але його присутність відчувалась. Клара примружилась у марних спробах побачити бодай щось і завмерла в очікуванні дива. Серце витанцьовувало натхненний танець.

Жмути світла вервечкою прорізали потемки. Усе розвиднілось навколо: і вийшла з мороку папороть, і почала струменіти вода, і показався Пастушок з вовняними пасмами. У нього було ясне, вмите усмішкою, обличчя. У руках він вертів ножиці, якими турботливо стриг вівць — тих самих жмутів світла. Сяйна шерсть заростала агатовими грудками, і вівці жалібно пищали, нетерпляче чекаючи своєї черги. Коли Пастушок визволяв їх із тьмянової пастки, вони радо мекали і заливали простір ще більшим світлом. А він ще ширше всміхався.

Але щось із цієї ідилії вирізнялось: у воді попід папороттю і деревами бовталось ягня. Воно кряхтіло й скрипіло, силувалось скочити на землю. І здавалось, що ніхто, крім Клари, не чув цих страждань.

Дівчинка боязко подибала в його бік. Повітря вмить стало густішим, з нізвідки просочився голос Провідника:

— Тобі не можна торкатись мешканців Здійснерії.

Клара не слухала. Вигляд змученого звіра підітнув душевну гладь, натягнув струну флегми так сильно, що вона могла обірватись будь-якої миті. Гіркий смак втрати здавна дихав їй у потилицю, і ось знову нагадав про себе, про бажання, що зациркулювало разом із кров’ю.

Клара плюхнулась у воду. Було не глибоко, але напрочуд холодно — стужа кучерявими пасмами обвивала кожну кісточку. Заполохане ягня принишкло й витріщалось на дівчинку очицями-бусинами. Воно заплуталось у корені крислатого дерева, усі спроби викарабкатись з халепи самостійно з тріском провалились. Отара з Пастушком почали віддалятися, перетворюватися на білий шум у голові, та Клара не зважала, а лиш норовила, як би те копитце неушкодженим дістати.

Усе заполонив непроглядний туман. Дівчинка здивовано витріщила очі на пустку перед собою, потім зиркнула на ягня поруч, яке, на відміну від неї, здавалось щасливим — задоволено виляло куцим хвостиком, і вигляд замазури лиш додавав кумедності. Звірятко підбігло до Клари ближче й лизнуло її по щоці гарячим язиком. Вона тихенько хихотнула, підвелась на ноги.

У мряковині з’явились силуети.

— Пробачте, ви не підкажете, де я? — запитала Клара.

— Ми й самі не знаємо, — відповів один із них, умить опинившись впритул до дівчинки.

— А тоді, може… ви знаєте, як мені покинути Здійснерію?

— І цього не знаємо.

Серце важко засіпалось у грудях.

— Та як… ви… ви хіба не є її мешканцями? А Провідник, — Клара різко роззирнулась, — куди він подівся?

— А це хто?

Усе. Струна обірвалась.

— Та…. та як же ж… а… хіба…

Інший силует промовив:

— Вибач, ми радо допомогли б тобі, якби пам’ятали бодай щось.

Клара знесилено впала на коліна, розтуливши губи в дитячому страху. І знову все пішло шкереберть, знову стрілка годинника зрадливо шкірилась. Ягня тимчас продовжувало виляти хвостом.

— Н-ну чому все так, — рвано проскрипіла вона, — чому все так…? Я лиш хотіла врятувати свою м-маму. Чомусь я подумала, що якщо потрапила в Здійснерію, то моя мрія… моя мрія здійсниться. А тепер я лишу тата зовсім одного. Це все моя провина.

Клара прокинулась у холодному поту, здригнувшись. У скронях вирував біль, усе тіло й досі пронизував тремор. Сонце застібнуло останній ґудзик червоної сорочини і вже йшло за обрій.

Стиснувши руку, дівчинка усвідомила, що годинник кудись зник. На його місці був конверт. Той самий конверт, вручений Провідником на пірсі. У пересохшому роті з’явився солонуватий присмак.

На шматі жовтуватого паперу ледь розбірливим неньчиним почерком було написано “Я тобою пишаюсь”. У грудях щось стиснулось, заструменіло огрійливе відчуття. На звороті жевріла виведена бразолійними літерами фраза “Люди завше чекають на падіння зорі, аби загадати бажання, однак вони навіть не усвідомлюють, що самі є зоряним пилом”. Клара задумливо схилила голову. Та всі думи (а точніше, їхні бліді тіні) розвіялись, тільки-но вона почула мамин слабкий сміх.