Розділ 1

Початок цієї історії можна було написати з кінця: розповісти про буденність особливої жінки та її друга. Але я все ж вважаю за потрібне розпочати традиційно –  з раннього дитинства.

 Однієї світлої зоряної ночі з’явилась вона – маленька дівчинка, первісток для батьків. Дитина стала символом любові для оточуючих: в її світлих блакитних очах завжди читалась радість, а темні милі кучерики стали для неї справжньою візитною картою. З перших років життя вона проявляла цікавість до природи та всього живого; інколи могла годинами слідкувати за звиттям листочків дуба або ж споглядати рух мурашок в садку. А ще, в дівчинки була мрія – величезний собака-друг. Вона не хотіла просто домашнього улюбленця, вона хотіла того, хто зміг би замінити їй усіх в найгірші дні і про кого вона б не забула навіть в найщасливіші моменти. Того, кому можна довіритись.

Дівчинка виросла, зараз їй п’ятнадцять. Її інтереси та погляди змінились, вона виросла зі своїх дитячих речей, давно забула про світ іграшок та казок, цікавість до природи все меншає, але дещо досі сидить в її голові –  те нестримне бажання подарувати комусь себе. Хоча зараз їй вже на п’ять, деякі дитячі мрії залишаються з нами навіки.

***

«Нарешті я знайшов», – подумав цуцик, побачивши щось запашне під прилавком м’ясного відділу.

Його спроби поцупити щось ласе з-під рук людей, які тривали протягом всієї зими, з тріском провалились. Ці люди надто зосереджені, коли замерзлі. Але ось, де він зараз: стоїть пригнувшись над своєю ціллю, оточений взуттям покупців, які не здогадуються про перебування малого крадія під столом.

Лише опинившись подалі від натовпу, собака оглянув свою здобич. Коли  б цей шматок курячого крильця потрапив до рук поціновувача м’яса, він би неодмінно запідозрив щось неладне. Воно було у вигляді своєрідної спіралі та відблискувало ледь помітним зеленим кольором. Якщо звичайне крило складалось з трьох частин та мало жовтувате або світло-коричневе забарвлення, то крильце, яке роздобув собача, можна було б цілком назвати аномальним. Проте тваринка, яка змушена була шукати їжу на смітниках і ніколи досі не смакувала таких ласощів, не помітила абсолютно нічого. Все, що він відчував, – це запах свіжого м’яса. А за три хвилини від цього харча уже й сліду не залишилось, лише радісні очі і наповнений шлунок цуценяти.   

***

«Чому я під столом? Що я роблю? Чому тут так неприємно пахне? Що це, і чому я беру це до рота? Фу, ні!!! Куди я біжу? Навіщо я це їм? Ні, будь ласка, досить!..»

Раптом все зникло. Дівчина стривожено розплющила очі й оглянула свою ранкову кімнату.

«То це був лише ще один викид моєї фантазії? Фух, от же ж… Стоп, а котра година?»

Вона поспіхом схопила смартфон і, побачивши чотири пропущених будильники, миттєво здійнялась на ноги. Сьогодні батьки  пішли по справах раніше, тому сніданку немає, –  прочитала дівчинка повідомлення в сімейному чаті.

-Гагразд, я і так не маю чахсу, – пробурмотіла вона, поки чистила зуби, водночас думаючи про сьогоднішнє вбрання.

Серед хатньої тиші раптом залунала цікава мелодія –  уривок гітарної партії однієї з пісень, яка написана ніким і невідома теж нікому. Це дзеленчав телефон школярки, який давно був загублений в хаосі підручників та зошитів. Відривок мав символічне і близьке значення для неї, адже, насправді, це був давній запис гри її батька, коли той ще й не думав займатись офісними справами, а мріяв про музичну кар’єру і писав пісні. Хоча чоловік покинув свій задум, донька з малечку підхопила цей дух і наполегливо йшла за татовою, а тепер і своєю, мрією.

-Так? – роздратовано відгукнулась дівчина, адже замість того, щоб продовжити складати речі в рюкзак, була змушена шукати епіцентр звуку.

-Стефо! Ти вже готова? – було чутно дівочий голос по той бік слухавки.

-Та ні! Слухай, іди, мабуть, без мене до школи, я…

Не встигла вона закінчити речення, як зі смартфону пролунав веселий голос подруги:

-Вітаю, сьогодні навчання для нас скасовано. Я дещо придумала. Чекаю тебе на нашому місці, я вже тут!

Стефа хотіла було заперечити подрузі і нагадати їй, скільки у них і без того пропусків, але не встигла. Трубку скинуто. Ну й добре, сидіти за партою такого сонячного ранку хотілося найменше.

***

 «Ну що ж це за мелодія, чому я думаю, ніби знаю її?» – з цією думкою прокинулося цуценя. За людськими мірками, минав уже обід, а на міській площі, де він дрімав, уже давно купчились люди. Проте собака не знав людської години, тому і не слідував графіку. Не знав він також, що таке зубна щітка або телефон, але, на диво, ці атребути стали частиною його сну. Дайте-но пригадати, що ж це було: він точно кудись поспішав, а потім.. потім вибіг в парк. О так, це був красивезний парк, як же він хотів би колись там побувати! Шкода, що це лише плід його фантазії…

«Ну я точно десь її чув… Можливо, з отих голосних штуковин, що висять при вході магазинів, чи…» – роздуми тваринки перервались. Він інстинктивно повернув голову вправо і витріщився на дівчину з гарними короткостриженими темними кучерями. Дивно, він був переконаний, що бачить її вперше, але чому ж тоді помітив її серед натовпу, ніби давню знайому?

Поруч з незнайомкою йшла іще одна дівчинка, несучи сумку і довгі русі коси на плечах. Але, заждіть, здається, він щось почув! Невже це та сама знайома пісня? Вона лунала прямо з рук темноволосої, а обірвалась так само раптово, як у його сні.. Останнім, що почув собака було «Алло?» з вуст дівчини, а потім школярки зникли з горизонту. Собака, недовго думаючи, чимдуж рушив за ними, але вирішив бути непомітним глядачем. Він не мав жодної здогадки, куди його новоспечені друзі прямують, але цікавість і надія, що він почує цю загадкову мелодію ще раз, вела цуценя за ними.

***

Зрештою, пройшовши тернистий і довгий шлях через місто, компанія потрапила в казкове лісове місце. Насправді, це був звичайнісінький ліс-парк на межі з сусіднім селом, але, завдяки яскравому ранньому сонцю та весняним чарам, його справді можна було сплутати з вигадкою.

-Ну? Ти нарешті поясниш, задля чого ми йшли бозна-куди бозна-скільки часу? – обізвалась Стефа, оглянувши всю картину.

-Навіщо? Ну хіба ти не бачиш, як тут гарно? Звісно, ми прийшли сюди фотографуватись, в мене вже давно не було оновлень інстаґраму. А заодно і прогуляємось! – наголосила на останньому реченні Христя.

-Знала би ти, наскільки я тебе ненавиджу і водночас люблю за твою безглуздість, – не без усмішки відповіла перша подруга.

-Так, знаю, знаю. А тепер пішли оглянемо локацію.

Довгих кілька годин тривали спроби створити гарні фотографії на, відверто кажучи, не надто якісні камери смартфонів. У висновку, телефон ініціаторки походу й зовсім розрядився, а Стефин ледь тримався і ніби чекав на дзвінок. Це телефонувала мама, вже вдруге. Вперше – переконатись, що донька вчасно потрапила до школи, тоді дитині вдалось відбрехатись. Вдруге – дізналась про неявку обох дівчат. Тепер ні бажаних фото, ні такого запального настрою у них не було. Залишилось лише відчуття, що за ними хтось спостерігає, але спочатку підлітки гуртом вирішили, що їм здається.

-Стій, ти теж це чуєш? Он там! – вигукнула Христя. З кущів позаду й справді долунали звуки, наче здійнявся грозовий вітер і розгойдував їх, хоча погода була спокійною. Справа у тім, що саме там знайшов сховок малий цуцик, а відтоді як знову почув вже улюблену мелодію, розмахував своїм хвостом з силою крокодила.

Тепер уже немає сенсу ховатись. Він висунув свою маленьку голову з-за гілля і поглянув на переляканих друзів.

-От же ж! Це всього лиш собака, а я вже встигла тричі прокрутити в голові сюжет про маніяка, – стривожено скрикнула русоволоса дівчина і глянула на подругу.

Та, на диво, залишалась спокійною і заусміхалась.

-То ти стежив за нами, малюк? – звернулась вона до цуценяти. Коли ж шпигун повністю вийшов зі схованки і сів перед нею, Стефа побачила всю його красу. Це не був породистий цуцик, але його риси могли би позмагатись із всесвітньовизнаними собаками-моделями. Світлі великі очі, прикриті широкими бровами, висячі вушка і неймовірне чорне хутро з дрібними завитками. Дівчинка закохалась в це собача, щойно побачила його. Їй здавалось, наче вона давно загубила щось і ось лише зараз знайшла. Шкода, батьки проти тварин вдома. Ех, як шкода!

Недовго помилувавшись песиком, дитина вирішила підійти до нього ближче. Проте він не злякався і не відбіг, не огризався і навіть не здавався розгубленим, як більшість вуличних собак, які траплялись на Стефиному шляху. Зважаючи на поведінку тварини, у неї промайнула думка, що це не був просто бродяга, а чийсь загублений улюбленець. Дівчина пригнулась над ним, аби глянути, чи немає раптом якогось ярличка абощо, але нічого не знайшла. Побачила лише щирі голубі оченята, які так і просили про ласку.

-Він такий милий, – промовила Христя, про чиє існування подруга уже й встигла забути.

-Безперечно, – відповіла Стефа, простягнувши руку до мордочки цуценя.

Зненацька все перед очима дівчини помутніло. Було відчуття, ніби її голову щойно проштрикнула стріла з розпеченою отрутою. Вона миттєво заплющила очі, які раптом запекли так, наче під дією перцевого балончика, і з усіх сил чухала їх.

Біль зник так само раптово, як і з’явився. Стефа прибрала з обличчя свої вогкі від сліз руки і розплющила очі. Легке помутніння все ще не дозволяло чітко бачити, але.. Стоп! Що це? Чому..?

«Чому я бачу.. себе? Що за…» – лише встигла подумати школярка, допоки картинка не змінилась знову. Тепер вона бачить лише зарості, схожі на гілля кущів. Раптом все знову інше – в центрі уваги вона разом із Христею; стоять на площі. Стефа бачить, як до її ж відображення телефонують, але враз епізод оновлюється – тепер вона на ринку. Дуже дивно, але вона знає це місце, хоча переконана, що ніколи не бувала тут. Вона що, переглядає чиїсь спогади? Але це точно не її власні, тоді чиї?

Було відчуття наче зараз вона ходить поміж людей і щось вишукує там. Наступний кадр – вона стоїть над шматком м’яса під прилавком. Все точнісінько як у її недавньому сні!

«Тільки зараз я бачу дещо інше. Невже це..»

Дана картинка й справді дещо відрізнялась від сну: м’ясо зненацька засвітилось яскраво-зеленим, наче смагарагдова лампочка, і кілька разів блимнуло.

На цьому моменті, дівчинку викинуло зі спогадів. Вона досі розтирала очі, а коли розплющила, побачила лише ті самі очі песика. Потім озирнулась довкола: вона все ще була в лісі, а поруч сиділа налякана Христя, яка весь цей час намагалась докричатись до подруги. Ніхто з них трьох не розумів, що сталось кілька секунд тому, але Стефі й не потрібно було розуміти нічого. Вона лише знала, що мусить врятувати це цуценя.