1. Король та володар гірського краю

В давні часи, коли по дорогах не їздили машини, а люди скакали на конях й містами правили королі, вже як тисячі років в горах панував володар гірського краю. Він кожен день та кожну ніч спостерігав за горами та оберігав їх від природніх негараздів. Він та король жили в дружніх відносинах і володар дозволяв селянам та лицарям видобувати різні природні матеріали з гір, але тільки до долини ялин за якими були височезні гори, які володар дуже любив та цінував.   

Легенда розказує, що одного разу король побачив як селяни сім’ями жили в своїх хатинках, бо в місті почало ставати тісніше. І в один сонячний день король вирішив запропонувати володарю гірського краю, щоб жителі міста змогли заселятися в горах, і король пообіцяв: “ Жодна людина з мого міста не буде мати права вирубувати гірські ліси та руйнувати гори “. Але володар спокійно та дружно відповів, що не зможе прийняти в свої володіння людей, бо не довіряє їм та всім людям в цілому.

Король довго вмовляв володаря, але той так і не погодився і сказав щоб король більше з такими пропозиціями не потикався до нього. Та короля таке рішення не влаштувало, тож він вирішив, що якщо володар гір не дає згоду, то король забере їх війною. Він зібрав лицарів та пішов у гори.

Володар все це бачив і зрозумів, що королю не подобається його рішення і дуже розлютився й почав чекати поки військо короля перетне долину ялин. Лицарі йшли все далі й далі в глиб гір. Страх та сором панував у їхніх серцях, а серце володаря наповнювалося люттю.

Та коли вони перетнули заборонену межу, володар так розлютився, що він піднявся на найвищу вершину гір та дістав зі снігу свій крижаний меч та почав люто розмахувати ним та наслав на гори величезну бурю, що запанувала всіма горами та лісами. І в один момент ялини ожили та почали нищити військо та невдовзі зі всього війська залишився тільки король та його особистий зброєносець. Король так злякався що намагатися повернутися в місто, забувши про зброєносця та залишивши його в горах. Але ялини не побачили зброєносця та бігли за королем. Одна з ялин схопила довгим гіллям короля і кинула в крижану річку де  він замерзнув та загинув. І після цього в легенді не сказано, що сталося зі зброєносцем, але написано, що після цього дня володар став не володарем  гірського краю, а володарем криги та люті…

2. Задуми володаря

І так минуло вже більше ста років.

В горах настав постійний мороз, морок, сніг та найвищих горах завірюха. Ялини після битви повернулися на свої місця та більше не прокидалися. Їхні гілки були вкритті снігом, а сніг вже торкався їх нижніх гілочок. Річка, як на диво, постійно біжить і кожний новий день течія все посилювалась. Зараз течія стала настільки швидкою, що якщо туди потрапить хоча би одна гілочка то течія зламає її в перші ж секунди її плавання. На горах тепер лежить сніг по пояс, а на верхівках висотою в цілу людину. А в ночі здається, що гори це білі степи, що простягаються на тисячі метрів та не мають кінця. На найвищій горі знаходився замок володаря криги та люті. Здавалося, що цей замок простягається аж до хмар і його вершина на стільки гостра та яскрава, що її можна побачити з будь якого кутка де панує володар. Сам володар тепер став злим, ненависним, та найбільше він ненавидів людей. Його шкіра стала синьою, крижаною. Очі сині як ніби кришталики, а погляд пронизує холодом аж до самих кісток. Живе сам у своєму замку на першому поверсі, щоб через єдине вікно гарно бачити що відбувається внизу. Час від часу спускається до долини ялин, щоб з ними поговорити, але ялини його стали боятися, бо тільки він може їх оживити знову і тільки він зможе їх знищити. Коли він до них приходить єдина тема про яку він говорить, це “ Як добре без людей”.

А тепер, що ж трапилося зі зброєносцем?

Після того, як його залишив король одного, він тікав. Біг настільки швидко як тільки можна було. “О ні, ні… Чому? Чому!? Як мені повернутися… Я тут навіки! Володар криги охороняє все. Не довго мені тут бути… ”. І так він бродить вже більше ста років. Але він зовсім не відчував жодну старість, або сильну втому. Чому? Насправді гори чарівні. Якщо ти в них залишився то вони тобі дають силу та безсмертя. Ось чому зброєносець не старів. Харчувався рідко, не було що їсти, тільки дикі зайці та різні комах. Пив воду з річки, або зі снігу. Не легке в нього було життя в горах.

Але весь цей час за ним слідкував володар. Єдине, що його цікавило в зброєносці, це те що він не здався. Будь яка людина вже б здалася та не могла б йти далі, але зброєносець не здався. Він наполегливо йшов далі не знаючи куди. Бродив навколо гір бо не міг пройти далі. Володаря він дуже зацікавив, і одного разу володар вирішив де що зробити.

Він спустився до ялин та заговорив з однією.

– Він проходив? – спитав володар про зброєносця.

– Ще ні. Він просто кружляє долиною, але повинен завтра пройти. – відповіла ялина з невеликим страхом.

– Добре. Завтра зранку я тебе оживлю і ти приведеш його до мене.

– Але дуже далек… – не встигла сказати, як володар її перебив.

– Мене не цікавить. Завтра буду чекати.

– Добре. Як скажете…

 Володар пішов залишивши ялину без розуміння навіщо зброєносець йому.

В той час зброєносець був дуже близько біля ялини з якою володар говорив. Вирішив він поспати та відпочити після його постійного ходіння. “’Завтра новий день. Може буде хоч щось цікаве?”. І з такою думкою він заснув та через хвилину бачив сон, де він разом зі своєю дружиною бігають поміж поля пшениці…

3. Мовчазна ялина

Новий день. Один новий сніговий день. Холодно.

– Потрібно йти, бо змерзнути можна. – сказав сам до себе зброєносець.

Він встав зі своєї накидки яку він ще отримав від короля та пішов далі у глиб долини.

“Йде”, – подумки сказала ялина, яку володар оживив ще вночі.

І тут зброєносець підходить до місця де була та ялина, та вона різко встала та схопила його так, що той аж дихати нормально не міг.

– ЩО ЦЕ ТАКЕ! – крикнув він з величезним страхом за своє життя.

– Мовчи краще. Я тебе зараз віднесу і далі сам. – і ялина затулила рот зброєносця та тримаючи його побігла в замок.

Пройшло десь годин 10, а вона все йшла та й йшла. Зброєносець помітив що на її правій стороні майже немає гілочок. Він вирішив сильно постукати об її гілку, що тримала його, та запитати.

– Що тобі треба? Сиди і не рипайся бо гірше буде. – відповіла ялина на його стукання об її гілку. Але він продовжував все сильніше та сильніше.

– Ну досить! Що таке?! – розгнівалася ялина.

– Чому в тебе немає гілочок з правого боку? – чемно запитав зброєносець.

– Люди відібрали,- мовила ялина. – В той день коли військо людей напало на нас, в них були факели та підпалили мене. Достатньо?

– Хочу сказа…- почав він, але ялина була засмучена через те, що зброєносець почав дуже трагічну і болючу для неї тему і та затулила йому рота.

“Що я не так сказав?” – подумав він.

4. Дивні ви, люди

Ось і замок. Весь останній час подорожі до замку зброєносець мовчав, навіть вже засинав, але коли ялина почала підніматися по горах то він зрозумів, що заснути він не зможе.

Замок виявився темним, хоча здалеку здається, що він світлий як зірка. В замку не було нічого. Тільки крижані стіни, стелі та сходи котрі простягались геть на останій поверх.

Володар вже на нього чекав на першому поверсі дивлячись в єдине вікно, через яке було видно все та всіх в горах. Зброєносець не став підходити, бо знав що володар може зробити і боявся так, що аж дихати не можна було.

– Зброєностю, ти стоїш перед володарем криги та люті, захисником гірського краю та крижаних лісів. – гордо та з нотками страху промовила ялина.

– Можеш йти, ялино, – сказав володар.

– А як тоді його назад? – розгублено сказала вона.

– Розберемося!

– Добре, володарю, –  і ялина пішла залишивши зброєносця одного.

Володар та зброєносець мовчали хвилин 5, допоки володар не заговорив:

– Куди тебе ще заведуть ці стежки?

– Я ходжу по одній і тій самій вже десь сто років, куди я можу потрапити ще? – голосно та впевнено запитав.

– Тільки ходиш по одній? А ти знав, що тут є печери і інші різні таємні стежки?

– Звідки мені знати?

– Ти ж тут вже скільки років і не знаєш, то навіщо взагалі ходив? Мене вбити не хотів? – запитав володар.

– Все одно не зміг би. Мої сили проти вас просто ніщо.

– Ви люди недооцінюєте те, що справді потрібно боятися, і переоцінюєте те, що не може вам нічого зробити, – мовив володар. – Я зараз зовсім беззахисний. Мій меч зламався коли я його тричі використав, десь 100 років тому, коли ви напали на гори. Тоді ви мене зовсім недооцінювали. Думали що істота, котра оберігає гори вже тисячі років просто так візьме і програє? О ні. Думали ви, що я слабкий. Які ви дивні. Зараз мене ніщо не захищає.

– Але ж як ви оживили ялину тоді без меча? – різко поцікавився зброєносець.

– Це я можу зробити якщо сказати одну фразу “Валар дохейріс” і цією ж  фразою їх повернути в звичний вам вигляд. Запам’ятай це.

– Навіщо? – розгублено сказав зброєносець.

– Бо мій час вийшов, – промовив володар і зброєносець побілів. – Боги мені сказали, що я вже ніщо і мені потрібно шукати нового володаря. Мене ніхто не захистить, та я теж не можу себе захистити, а за тобою я спостерігав вже дуже довго і зрозумів, що ось кого боги шукали. Ти не побоявся сурових температур, бурь та небезпек. Тож я вважаю, що ти той хто зможе змінити ці гори на краще.

Зброєносець стояв і не знав що сказати.

– Ні…Ні…Це не можливо! – перелякано мовив зброєносець. Але не встиг він договорити як володар впав на крижану підлогу та почав танути.

– Що відбувається!? – крикнув зброєносець.

– Все, – тихо мовив володар і зброєносець підійшов до нього. – Ти повинен стати новим. Тебе боги обрали… Будь ласка, запам’ятай “Валар дохейріс” це для ялин, захищай їх…

І володар криги розтанув біля зброєносця. Зброєносець відчув, що у руці  щось з’явилося. Це був меч, але не крижаний, а металевий і рукоятка була у квітах. Зброєносець зрозумів, що тепер він володар гір і він відчув як його стара накидка перетворюється в прекрасний плащ, а стара броня в білу шовковисту сорочку і в білосніжні штани. Новий володар змахнув мечем та весь лід, сніг розтанули, а під ногами відчувалась трава. Володар глянув довкола і побачив чудові краєвиди, які буди не засніжені, а вкриті квітами, деревами, різними рослинами та тваринами. Ялини залишились на місцях, але крига на їх гілках розтанула. І від тоді гори та всі ліси навколо стали одним цілим і володар гір жив довго і щасливо.