Оповідання

Тепле літнє сонечко виходить із-за обрію, над лугом розсіюється густий туман, десь далеко чути кування зозулі. Микола та Ігор біжать, збивають ранкову росу із трави та поганяють овець. Сьогоднішній день обіцяє бути цікавим, адже, коли товариші-розбишаки пасуть разом череду, завжди знаходять якісь пригоди.

– Чуєш, Ігорю, а правда, що люди говорять про Тараканівський форт? – запитав Микола, кинувши в друга соломинку.

– Не знаю, я нічого не чув. А про що хоч говорять? Діду Степану й на цей раз сонце напекло голову і йому ввижаються чортики? – сміючись сказав хлопець.

– Та ні, вуйко вчора розмовляв із батьком і говорив за форт, ніби колись це був військовий склад, а потім в’язниця. Найцікавіше, кажуть, що там є пастки, якщо на них натрапити, то опинишся в земляній ямі. Кажуть, що біля будівлі поховані австрійські військові, душі яких досі не можуть заспокоїтися, – із захватом розповідав другові Микола.

– Оце ти фантазер! Миколо, тобі що теж сонце вже напекло, то одягти он бриля! Ох і дурниці верзеш, – мовив Ігор.

– А може, і правда. Ти ж не знаєш.

– Е, не повірю, доки не побачу на власні очі, – сказав хлопець і ліг на бік, підперши рукою голову.

– Ну то ходімо й перевіримо, нам іти недалеко, – запропонував Микола.

– А вівці?

– Та що з ними станеться, вони зараз напасуться й лежатимуть аж до вечора, а ми за цей час і повернутися встигнемо. Ходімо, не гаймо часу! – мовив хлопець, устав із землі й подав руку другові.

– А й правда, ходімо! – сказав Ігор.

Хлопці пішли до форту. Дорога через луг була важкою: висока трава збивала з ніг, мурашники майже на кожному кроці, стояла нестерпна спека. Та за розмовами хлопці дійшли швидко.

– Ну ось і прийшли, – мовив Микола, змахнувши піт із чола.

– Який величезний! – сказав здивовано Ігор.

Форт був дуже великий, стіни товсті, де-не-де на дверях і вікнах пообпадала цегла, навколо росли дерева й кущі, які надавали будівлі містичнішого вигляду.

– Оце так, п’ятнадцять років живемо поряд і ніколи тут не були, та сьогодні ми нарешті виправили ситуацію, – мовив Микола й додав: – Ходімо всередину, подивимося, що та як.

Ігор, не довго роздумуючи, підтримав ідею друга й товариші пішли в будівлю.

Пошарпані стіни, павутиння на кутках, дірки в стелі, великі вікна, довгі сходи, які, на диво, були цілі, так і манили хлопців пройтися далі по форту.

Друзі блукали по будівлі, піднімалися по сходах на верхні поверхи, роздивляючись усе навколо. Їм було дуже цікаво, вони запам’ятовували всі дрібниці, які бачили, щоб розповісти одноліткам.

– Супер, оце нам будуть заздрити хлопці, бо ми перші побували на форті, у який всі боялися ходити, – сказав Ігор.

– Так, тепер нас будуть розпитувати й поважати, – мовив Микола й додав: – Уже, мабуть, час іти.

– Так, ходімо, бо якщо дізнаються, що ми пропасли овець, буде лихо.

Хлопці спускалися по сходах та враз почули гуркіт і звук, ніби щось поряд них упало, шум розходився по всьому форту відлунням.

– Ігорю, ти чув? – мовив злякано Микола й подивився по сторонах.

– Так, чув, що то було?

– Не знаю, може, негода наближається. Ходімо швидше, щоб дощ не застав у дорозі, – сказав Микола й пішов униз по сходах, а Ігор за ним.

Хлопці справді подумали, що то був вітер, і видихнули з полегшенням, та через декілька хвилин знову роздалося ехо. Ігор повернувся назад і ледь не зомлів. У вікні форту стояв чоловік. Він був у старому, брудному, пошарпаному одязі, із змученим обличчям, увесь у крові, із глибоким шрамом на щоці.

– Миколо, ти це бачиш?

– Так, я думав, що мені здалося.

Чоловік ще декілька секунд подивився на хлопців і непомітно зник.

– О, ні, це справді привид? – злякано мовив Микола.

– Схоже, що так. Мабуть, правду говорив твій вуйко, – сказав Ігор.

Хлопці, немов заціпеніли на сходах, дивилися в одну точку, де стояв чоловік.

– Не люблю гостей, так як і мої друзі, ідіть з форту, – почувся голос із-за спини товаришів.

Друзі обернулися й знову побачили привида, тільки не одного, а вже багатьох. Вони всі були в старому одязі, змучені й безсилі. У багатьох шрами на обличчі, деякі з перебинтованими ногами чи руками.

– Гайда! – крикнув Ігор, схопив Миколу за руку й чкурнув.

Хлопці бігли із зляканими очима, із надією швидше зникнути з форту. Поспішаючи, друзі не дивилися під ноги й майже перед виходом Ігор провалився в яму.

– Миколо, зачекай! Я тут, витягни мене! – кричав хлопець боязким голосом.

Микола злякався, почав подавати руку другові, та яма була глибока й дістатися рукою до Ігоря було неможливо.

Хлопців переповнював страх, вони вже пошкодували, що прийшли до форту. Та друзі зібрались попри страх і шукали вихід. На щастя, кущів було багато, тому гуляку було легко знайти. Хлопець виламав найтовстішу й побіг до Ігора.

– Тримайся! Я тебе спробую витягти, – мовив Микола й кинув палку другові.

На щастя, хлопець швидко витягнув Ігора й друзі вибігли на вулицю, дременули на луг, не дивлячись на форт.

Незабаром товариші прибігли до овець, сіли на траві віддихатися.

– Оце так, я більше не піду туди, – мовив Ігор, згадуючи привидів.

– Я теж, – сказав Микола й додав: – Я справді думав, що на форті немає ніяких незаспокоєних душ і пасток.

– Так, тепер назавжди запам’ятаємо це.

Хлопці ще трішки посиділи й пішли зганяти овець до гурту, думаючи про подію, яка з ними сталася.

Ще довго Микола та Ігор згадували про форт, розповідали друзям, але більше ніколи не підходили до будівлі попри цікавість та нові розповіді людей з села про Тараканівський форт.