Коли я була немовлям, я пізнала розбрат і спустошення, вбивства та палаючі будинки. Ми були гідним народом гідної держави, доки нас не позбавили сердець. Першою серце втратила моя матір. Я б воліла, щоб це було сказано образно, втім очевидці стверджують, що вони вирізали його з плоті, а потім спалили — на очах її первістка, моєї сестри Сибілли. Саме моя мати стала першою жертвою інквізиції відьом, невинних створінь, яким вищі сили подарували дар, що дурні люди сприйняли за ваду.

Сибілла. Ім’я, що вирішило її долю. З латині означає «пророчиця». Коли мати вперше зазирнула у очі новонародженої, побачила там свій кінець. Сестра мала незвичний дар, навіть для відьом. Вона могла пророкувати смерть тим, хто дивився в її глибинні очі. Втім, вона не знала, що інші бачили. Тож ще змалку носила тонку чорну сітку, покриваючи обличчя, щоб ненароком не передбачити людині те, що їй не варто знати.

Коли настав день розплати за нашу інакшість, Сибіллі було лише п’ятнадцять, юний вік, проте вже свідомий, щоб збагнути незворотній та жахливий кінець обителі. Наш одяг, характерний для народу магів, вона спалила. Мене обвила старим ганчір’ям, а брата зодягнула в лахміття, яке носили діти землеробів. З його ж розповідей, мати попередила Сибіллу про прихід воїнів і розділила з нею свій тяжкий тягар. На жаль, як ти вже дізнавався, яким буде прихід твоєї смерті, то ніяк не мав права перечити долі, а лише гідно її прийняти, інакше ти йшов проти законів фатуму. Останнім проханням Гільди Іглхарт було до доньки: «Запам’ятай мене такою, жінкою з орлиним серцем.» Це означало лише одне — не приходити на страту. Сибілла розуміла, що час рятувати власні шкури, але вона хотіла бачити її смерть, як би дивно це не звучало. Щоб не забути. Щоб вогонь помсти, який у ній жеврів, ніколи не згас.

Всі сміялися, раділи страті невинного створіння. Та втім, Сибілла не плакала — вона б не посміла видати себе. Коли серце матері палало, її — теж. Горить і досі.
 Так, уже роками вони ховаються в печерах, де знайшли прихисток. Від смерті матері я їх і не бачила, тож про свою спорідненість з відьмами дізналася віднедавна, і це стало неабияким потрясінням. Визнавши, що у моїх жилах тече кров так званих чорнокнижників, я хотіла спалити себе живцем, бо я лихе поріддя темних істот, яких вбиваючи навіть не ховають, адже їх тіло стає попелом.
 Моя сестра Сибілла залишила мене немовлям у дверях королівської прислуги Рут, добросердечної жінки. Вона була повновидна, проте милість її обличчя причаровувала всіх. В юні роки жінка могла б позмагатися навіть за серце представника шляхетної крові. Я ж була геть інакшою: гострі риси обличчя, довге чорне густе волосся, сяйливі карі очі, широкі видовжені брови та так званий грецький ніс. Ні, ніхто б не міг сказати, що я була потворною. Мене вважали красунею, незвичної вроди для тутешніх. Проте, коли десь краєм ока я бачила королівську доньку, то ми були повними протилежностями. Її коси мали золотистий відтінок, а ніс був маленьким і витонченим, очі ж блакитні, в яких губилися неодноразово її шанувальники, лице її часто покривалося рум’янцем, моє ж було кольору слонової кістки і мало дивну світлість. Либонь, у нікого не було такої білої шкіри, як у мене. Неодноразово куховарки званій мамі казали: «Красуню доньку маєш, бодай не зурочити. Неземною вродою Бог її наділив, якби не знали, то подумали б, що твоя донька — відьма». Мати ж злегка хихотіла і гладила мене по голівці, та згодом мою інакшість почали помічати багато людей, що працювали при дворі. Особливо моя не схожість з матір’ю породжувала безліч пліток. Та мати їх розвіювала історіями, що мій батько був з далеких країв, а вроду називала «іноземною». І навіть найбільші пліткарки починали вбачати маленьку схожість між нами і вірити, що все-таки татові гени подарували цьому містечку таку перлину.

Ще змалку я любила нічну пору, хоч моя матінка Рут забороняла вештатися коридорами королівства.
 — Нам це не личить, Анно, — суворо мовила жінка, проте з лагідним поглядом.

Кумедно, бо Анна ніколи не чинила так, як не годиться, а от внутрішня відьма, що знайшла в ній прихисток, робила те, що заманеться. Її просто ніколи не ловили на гарячому, в цьому і був секрет. Якби ж я знала, що маю чарівні здібності, то просто б перетворювала всіх свідків моїх нічних походеньок на жаб, але ризик був того вартий. Либонь, ніч любила мене більше, ніж день. Саме цієї пори я вперше заговорила з ним, і вже тоді сірі коридори геть не лякали своєю неприязністю, а навпаки вабили в обійми. В той день бра, що були у вигляді кованих тримачів, освітлювали яскраво дорогу до тронної зали. Вогонь жеврів так виразно, що навіть трохи осліплював, а тим більше спонукав до не надто обдуманих дій. Ще змалку я горіла бажанням потрапити на той самий балкон, що знаходився там, куди не повинна була ступати моя нога. «Не повинна» — геть мене не бентежило, проте засмучувало лиш те, що це було неможливим. Двері тронної зали охороняли палацові вартові і вдень, і вночі. Їх було помітно навіть здалеку. Оздоблені камзоли з гербом далеко не були непримітними, а одразу впадали в око. Охоронці стояли струнко і напоготові, ніби кожного дня хтось планує пробратися у залу, щоб уночі насолодитися тишею і зірками. Кумедно, втім я хотіла лише загадати бажання на балконі, куди не ступала нога прислуги, відчути цю свободу, яка була розкішшю для мене, проте звичністю для знаті. Втім, прямий контакт із вартовими обмежений, а для мене навіть недоцільний. Можливо, скажу, що виконую свої обов’язки поблизу тронної зали, і коротка взаємодія допоможе мені потрапити туди.

Я наважилася, зробивши крок вперед. Коли ж моя готовність уже досягла незнаних висот, усвідомлення, що зараз ніч, знищило всі мої сподівання.

— Мені б удень навряд чи повірили б, — промовила собі попід ніс.

З-за стіни я споглядала за одним із охоронців, його постава була згорбленою, а вигляд виснаженим. Мабуть, якби ж не його витримка, він давно дозволив би собі зустрітися з Морфеєм.

— Засни, — прошепотіла я, з такою впевненістю, наче це дійсно могло статися.

В цей же момент чоловік одразу ж примостився на підлозі, упавши долілиць. Я гучно зойкнула, а його напарник перелякано подивився в бік стіни, за якою я ж і причаїлась. Моє серце почало гучно битися, очікуючи, що він схопить мене, і я не обійдуся без проблем. Одразу ж малими кроками почала відступати, надіючись, що нічна пригода минеться без наслідків. Цього разу це точно б не залишилося секретом. Я вирішила, що доречніше буде йти задом наперед, щоб бачити, чи охоронець вирішив перевірити, хто ж видав цей голосний звук. І ризику не було, адже позаду нічого, тим більше нікого не повинно бути, проте моя теорія відразу ж розвіюється, коли я стикаюсь з кимось і одразу ж помічаю людську тінь. Я заплющила очі, розуміючи, що мені кінець. Якщо це хтось із охорони, то виправдань немає, проте якщо це хтось із прислуги, то є всі шанси вийти сухою з води, тож я вирішую подивитися на незнайому постать, обернувшись. Мої темні очі одразу стикаються з блакитними, які мене уважно споглядають. Десь я бачила їх, здалеку, бо не пам’ятаю їх власника, але, на жаль, його вигляд говорив, що з прислугою юнак не мав нічого спільного. Він був зодягнений у довгу нічну сорочку з льону, що була до колін, рукави мали розширення на зап’ястях і були обв’язані шнурівкою, витончена вишивка прикрашала горловину. Переді мною був ніхто інший, як принц. Усвідомивши, що я розглядала з допитливістю нічне вбрання такої поважної персони, мене вперше охопило почервоніння, і я одразу ж схилила голову і відійшла убік, заклякнувши. Не приховуватиму, що моє тіло тряслося, а розум вагався, що робити: втікати чи впасти до ніг і просити прощення? Либонь, я народилася не під щасливою зіркою, і до нашої компанії приєднується охоронець. Побачивши мою постать, він одразу ж вхопив мене за рукав, але в його поле зору потрапляє міцна статура принца. Рука охоронця відпускає тканину моєї сукні, а голова нахиляється, і він стишеним голосом промовляє:

— Ваша світлість, прошу вибачення, що не помітив вас одразу.

Моє хвилювання не припиняється, а набирає ще досі незнаних обертів, допоки принц не робить доволі гучну заяву:

— Ця прислуга зі мною.

Охоронець без зайвих питань повертається до дверей, його ж напарник досі лежить непритомним. Я ж не знаю, чи втішатися, що втекла від однієї напасті, зустрівши другу, куди більшу.

Його Величність помічає тіло охоронця, яке примостилося біля дверей і личило до похмуро оздобленої частини коридору. Ця картина навіювала легкий трепет усередині, але він далеко був не з приємних. Тоді я ще не знала, що є донькою Гільди і не вважала за потрібне винити себе у раптовій знемозі чоловіка, вважаючи це простим співпадінням, була у цьому певна. Воно й зіграло мені на користь. Коли наш пан лиш на декілька хвилин покинув мене, щоб упевнитися, чи все гаразд з охоронцем, я скористалася цією нагодою і влучно втекла, вирішивши не покидати обителі матінки Рут декілька днів, щоб мене не карали. Звісно, я мала неабиякі сумніви, що принцові заманеться розшукувати прислугу для покарання за нічні походеньки, проте краще позбутись зайвого хвилювання. Це був перший і останній день моєї відсутності у замку. Я впевнила матусю, що занедужала, вона ж у свою чергу була вельми довірливою, особливо до мене, що неодноразово грало мені на руку. Цей раз був не винятком. А тепер я не певна, чи хотіла б, щоб і цього разу все було на мою користь.

Ранок. Сіро. Хмарно.

Грюкають. Я прокидаюсь.

Цей невблаганний і голосний стукіт змушує визирнути у вікно. Жінка.

Вродлива жінка. Чорні густі брови говорили самі за себе, погляд ж дарував ніяковіння, було надто багато зрілості у ньому. Та найпрекраснішим у ній було волосся, що злегка піддавалося силі вітру. Дивно споглядати, як хвилясті чорні пасма підкоряються стихії природи, коли ж їх власниця геть не була схожа на тих, хто слухається хоча б когось. Лиш одне бентежило, чорна сітка приховувала її вроду, тому я не могла насолодитися нею сповна.

— Рут, відчиніть! — крикнула селянка.

«Вона знає її?» — подумала я, а тоді відійшла від дверей, попередивши непрохану гостю:

— Матінки нема вдома, — відповіла я.

Уже відходячи від дверей, чую «Кальмо» і щось всередині змушує відчити двері. Ніби я вже десь чула це ім’я. Воно таке знайоме, таке наче належало комусь, кого я знала. Але ж… Воно відьомське. Щось у мені похитнулось, наче земля пішла з-під ніг. Рука простягається до дверної ручки. Це було недобровільно, це був примус серця, воно підкорило розум. Я дивлюсь у очі жінки і ледь не гублюсь у них, чорна сітка є перешкодою, щоб геть не забути, хто я і чим керуюсь. Я могла закластися на два золотих, що це були не прості очі, далеко не прості. Вона оглядає мене з ніг до голови, а потім розпливається в усмішці, я ж у свою чергу на декілька кроків відходжу від неї, усвідомлюючи, що порушую усі закони моральності, впустивши нечисть до будинку.

«Мене навіть можуть покарати,» — промайнуло у моїй голові.

Жінка ж наче намагається щось сказати, проте жодне слово не виринуло з її уст. Вона вагається, а я також. Проте цікавість бере верх, і я, не забуваючи про своє вище становище над нею, розпочинаю:

— Вам геть не годиться тут бути. Ви — відьма, а ваше місце на кострі, ми двоє це знаємо. Тож, говоріть, що хочете від моєї матінки, я їй передам, — на хвилинку я завагалась, але продовжила, — Проте, якщо ви погрожуєте їй силою, що дана у ваших руках, то я не поважатиму і не плакатиму, коли ваше тіло перетвориться на порох. Багато наших земляків поклало голови через дурні витівки вашого народу, для яких вбивство невинних чи інші привілеї, котрих ми не маємо, дякуючи Всевишньому, дають вам владу.

Усмішка одразу зникла з обличчя жінки.

— Якщо горітимемо, то разом, — промовила відьма, — Бо й ти нечистиве поріддя, що має неабияку силу, про яку навіть не здогадується. Добряче Рут провела науку. Ти вважаєш, що чиниш милосердя наді мною, не посилаючи звістку, що я відьма, проте, коли моє тіло перетвориться на попіл, Кальмо, то маю віру, усе дізнавшись, ти б оплакувала порох своєї сестри.

«Сестри» луною промайнуло у моїх вухах. Я почала торкатися свого тіла, уявивши, як воно палає, а за цим споглядає тисяча людей. Плюють на мене, а потім регочуть. Одежу рвуть на клапті, і насолоджуються тим, що моя шкіра незабаром перетвориться на сажу, а мої крики солодші за музику, бо спалюють ту, що вб’є. Я раптово перетворилася з доньки королівської прислуги на ту, у кого на руках кров. Отямившись, я почала усе заперечувати:

— Мабуть, вірити відьмі було б геть не розумно, тож йди. Покинь мій дім.

Вона лише кивнула, а потім додала:

— Ще зустрінемося, Кальмо.

Пішовши, жінка залишила по собі холодний вітер, що геть скував моє тіло. І розуму легше не приходилося. Його не покидала думка, що відьмі не було вигоди брехати, вони ж бо не багаті. Що ж могло її спонукати до цих дій? Особистісний мотив, можливо, якась ворожнеча з матір’ю, або ж вона насправді відьма, щоб чинити зло? Чомусь людей, які були злочинцями, йшовши на це свідомо, наше королівство не карало. Проте відьом палили й без жодних доказів злочину. Либонь, хтось колись ненавидів їх, бо вони мали перевагу над простим людом, у їх руках була влада та вищість — сила. І на одну хвилину я дійсно задумалась, як це — мати дар. Коли тебе переслідують лише за те, що ти не такий, а навіть кращий. Бути гнобленим, усвідомлюючи, що вміння простолюду — мізер з тим, що можуть чинити відьми. Я б не хотіла погоджуватися з клеймом вбивці, усвідомлюючи свою винятковість. 

Було пізно, уже вечір пришкандибав, а сонце нарешті змогло відпочити. Усе навіювало спокій і тишу, втім щось мене непокоїло, воно наче з’їдало усе живе, що залишилось. Чую стукіт.

— Матінко, — крикнула я і підбігла.

Вона зайшла в дім геть стривожена. Неохайне волосся, обличчя бліде, очі метушливі, дихання важке, а груди швидко піднімаються та опускаються. Вона не дивиться на мене, а з неабияким непокоєм біжить до речей. Схопивши конопляний мішок, що ми зазвичай використовуємо для зерна чи сухих трав, з невиправданим поспіхом у моїх очах матінка жбурляє геть неохайно мою одежу туди. Я й досі не можу второпати, що відбувається, проте нам обом перериває подих, коли двері відчиняє посланець. Він зодягнений у чорний плащ, що був характерним для таємничих осіб, які за легендами виконували особисті доручення королівської родини. Як я знала, такі особи старанно приховували своє походження, або будь-яку інформацію, що могла викрити їхню сутність. Тому й впливові люди у королівстві часто наймали їх, адже вони були найкращими у таких справах. На грудях ці особи носили чорний хрест, що символізував кровну клятву та присягу королю, плащі ж були оздоблені срібними нитками, а лице завжди було приховане під металевою маскою, що спонукало до багатьох питань. Та втім, зараз мене бентежило лиш те, що цей посланець робить у скромній обителі матінки Рут? Невже я ненароком піддала наші життя небезпеці, запросивши до дому цю таємничу жінку раніше? Наважившись усе спростувати, я ступила крок вперед, але матінка, немов навипередки, припала до ніг цього незнайомця. Сказати, що я була геть не втямки, означає нічого не сказати. О, і повірте, вона знала, що тут відбувається. Та він безжалісно обійшов її і схопив мене за рукав. Без жодних пояснень, жоднісіньких! Спогади залишили лише тьмяний відбиток, та в моїй пам’яті назавжди закарбувався мамин погляд, наче вона прощалася зі мною.

На очах одразу опиняється пов’язка, а я вже прямую туди, куди вирішили вищі. Холод рук незнайомця залишив по собі неприємний осад. Я боюсь. І це не востаннє. Серце гучно б’ється, а по лиці мимоволі пройшлася сльоза, яку я так прагнула стримати. Не вдалося.

Отож, потрапляю я туди, куди й здогадувалася. Замок. Пов’язку зняли. Мої руки зв’язані, а погляд спрямований на золотоволосого юнака. Він має багато питань, проте чи матиму відповіді на них я? Юнак підходить, і я впізнаю в ньому принца, що дозволяв собі неприкаяно вештатись темними коридорами. Втім, я ж тоді теж далеко не бачили сни.

— На вигляд таке невинне створіння, — розпочала його світлість, — та зовнішність оманлива. Проте чи не спалюють на кострі найпрекрасніших жінок нашого королівства?

Усередині все спалахнуло. Невже він підозрює мене у магії?

— Спалюють, та не наша вина, втім, пане, — відповіла я.

Він усміхнувся.

— А чи твоя вина в тому, що охоронець, який стеріг тронну залу, від учора мертвий?

Я ненавмисне глянула на нього, а погляд той був сповнений переляку. «Засни», — луною пройшлось в голові. Чи це я вбила його лише одним словом, не маючи навіть крихти ненависті до цього чоловіка. Серце стиснулося і порвалось на маленькі клаптики. Жінка, що приходила! Чи дійсно вона була моєю сестрою? Матінка знала і брехала мені. Рут не мати… Мій голос думок був хитким. Усе це впало тягарем на тендітні плечі. 

— Ваша світлість, не вважайте за гордовитість, але те, що я порушувала одне правило, і ви мене захистили від охоронця, дякую вам, не дорівнює відьомству, і тим більше — вбивству, — промовила я, але голос був далеко не впевнений.

Принц хотів засміятися знову, та стримав свої емоції, щоб не затягувати цей процес.

— Відьма була у твоєму домі. Посланці чули «Кальмо». Тож ми дізналися з уст очевидців тих часів, коли спалювали Гільду Іглхарт, що у неї була однорічна донька з таким самим ім’ям. У відьом не повторюються імена, адже їх дають згідно з даром, тож поріддя чорнокнижників було так близько, під носом. Спитавшись у наших вчених, ми виявили, що «Кальма» означає «сморід трупів». Тож ти і є відьмою смерті. Вчора охоронець заснув вічним сном, а чомусь саме Анна, донька прислуги Рут, що схожа на свого іноземного батька, який дивним чином загинув, була в центрі цих подій.

Я застигла, а імення «Кальма» жорстоко вразило моє єство. Вбивця. Чи варто погоджуватися з цим клеймом?

— Пане, у такому разі, якщо ви впевнені, що я відьма, то чому завдавали собі клопоту з посланцем? Одразу б вчинили суд, чи радше самосуд, і перетворили ще одну вродливу жінку на сажу, — сказала я, намагаючись втримати спокій.

Він нахилив голову і торкнувся мого підборіддя, я ж у свою чергу намагалася віддалитися, куди далі.

— Дивись мені у вічі. Я вірю, що ти вчинила це ненароком, бо тієї ночі я споглядав за тобою. Люблю роздумувати над тишею, та того дня ти її порушила своєю невблаганною щодо мене душевною красою, з таким трепетом споглядала нічну пору з маленьких віконниць замку, що я одразу здогадався, навіщо ти блукала коло тронної зали, та прагнув захистити. Та все трагічно закінчилося, і якби я знав, хто ця чарівна дівчина переді мною, я б не вагаючись покликав вартових. Та в не змозі нічого зробити з собою, прагну помилувати тебе за однісіньку послугу. Не чаклуватимеш і житимеш, як проста селянка, але ти повинна розповісти мені, де ховаються відьми. Я не спалюватиму їх, а прагну лиш позбавити від недуги неконтрольованої сили. Наші лікарі працюють над цим.

Я вагалася, палко вагалася. Та моє серце прагнуло вірити, вірити в те, що я й сама позбудусь від цього недугу.

— Згода.

Тож, я стою перед людом. Либонь, для вас це не дивно, навіть очікувано, що моє тіло скоро спалахне на кострі, так само, як і тіло Сибілли та мого брата. Крім них, тут ще безліч незнайомих мені людей, тих, кого не встигла попередити моя сестра.

Повірте, все відбувалося, немов у казці. Я знайшла свою сестру і нарешті воз’єдналась з нею. Це були найкращі миті життя. Вона розповідала про Гільду, її очі, її мову, її стан. Про те, як вона вміла любити. І як востаннє прощалася зі мною, коли дізналась про неминучість загибелі.

Сибілла твердила, що наша мати не могла мною налюбуватися, завжди казала, незважаючи на те, що твій дар — смерть, Кальмо, в тобі є те, чого не має жоден з нас: уміння любити так віддано і до кінця. На жаль, я була змушена це пізнати і тепер зрозуміла твердження Гільди Іглхарт “до кінця”. Я готова померти, та не вбити його. Наче була на двох берегах: один поряд з сім’єю, а інший — з ним. Та ці береги не сумісні, згодом я усвідомила, що Сибілла і мій брат жадають помсти, і все це було сплановано давно. Я була лише знаряддям у вбивстві, яке вони підкинули Рут, щоб убити сина короля. Мій дар був цінним для них, а я? На жаль, не пам’ятаю Гільди, тож, либонь, не можу повністю збагнути їх стимул вбити, проте чи хотіла б вона цього? Мені ж здалося це геть неправильним, незважаючи на свій дар, я не могла… Принц прагнув врятувати нас, дати нам шанс бути людьми, а мені — бути з ним. І коли я збагнула, що була їх знаряддям, я хотіла вірити, що в його руках була лише любов’ю. Так, серцем у вогні. Вислухавши пропозицію сестри, розуміла, що повинна піти. Він любив мене з недугою-силою, якої я не хотіла. Він не вважав мене знаряддям.

— Кальмо, поглянь! — крикнула Сибілла, а її чорна сітка не покривала обличчя. Мабуть, тоді я пізнала весь біль Гільди. Знати, як ти помреш і знати, хто це вчинить, було ще болючішим. Втім, я не намагалася йти проти фатуму, тим більше не промовила закляття смерті для золотоволосого принца. Не змогла б, бо моє серце у вогні.  Його спалять, як і материнське, та воно давно згоріло, бо я народжена бути любов’ю, примушена стати знаряддям.