– Люди, які вірять у теорії змов, або дурні, або ліняться знайти нормальні логічні відповіді, – запихано промовила Наталі, перекидуючи наплічник через напівзіржавілий паркан.

– Я – не всі. Я не сліпо вірю, а шукаю неспростовні докази!

– Я раджу подумати ще раз, чи ти не дурень, – Наталі була не в гуморі, оскільки Джейк змусив її відірватися від улюблених робо-тваринок та вилізти з кімнати.

– Якщо тобі не подобається шукати відповіді на загадки, навіщо пішла?

– З нудьги. От і все, – вона перелізла через паркан і взялася порпатися у замку.

– Тоді слухай, – сказав Джейк по іншу сторону брами. – Колишній власник  цього будинку Альберт Тіто був відлюдником – він не тримав навіть покоївки, щоб слідкувати за таким гігантським будинком.

– Як я його розумію… – промимрила під ніс Наталі та відчинила браму.

– Ніхто у місті Брошта не знає, що сталося з його сім’єю, – продовжив Джейк. – Дружину та сина ніхто ніколи не бачив… П’ять років тому і сам Альберт безслідно зник.

Перестрибуючи через дві сходинки, хлопець опинився на ґанку. Двері були забиті дошками, і поки Наталі торсала дерев’яні перекладини, Джейк дістав маркер із поясної сумки та намалював кепкуючий смайлик на зітлілій табличці, яка попереджала: «Під охороною держави. Вторгнення карається законом».

***

– Якщо ми знайдемо щось страшне – я тебе приб’ю, – Наталі посвітила ліхтариком в коридорі. – Прочинені двері. Глянемо?

Двері зарипіли від Джейкового поштовху.

– Це кабелі? – Наталі схопила поглядом дивне плетиво на підлозі. – Що за штуковину він тут будував?

– Це найцікавіше. Як гадаєш, що мала побудувати людина, щоб щезнути?  – Джейк роздивлявся дивні конструкції у формі кубів. Деякі були зібрані у маленькі групки та пошкрябані, ніби хтось намагався їх перемістити.

– Зброю? Щось небезпечне? – Наталі пошукала поглядом – куди ведуть сплетені дроти?  Зітхнула, зрозумівши, що в нікуди – обірвані краї кабелів були хаотично розкидані біля підніжжя кубів.

– Саме так! Щось таке, що змусило уряд вчепитися у підлокітники нагрітих стільців та затруситися від страху!

Дівчина закотила очі, сідаючи перепочити біля стіни, її пальці несвідомо обводили запилюжені дірки в підлозі. Обабіч здіймалися комірки стелажів із величезною кількістю книг – справжнісінька особиста бібліотека!

– Нічого собі… Таке зараз нечасто побачиш у Діджитал Ері. Гей, Еллі…

Поки Джейк воркував із особистою помічницею на ім’я Еллі, Наталі відвернулася і посвітила ліхтариком на дивний бугор під пальцями. Ще один дріт. Він був підозрілим не тільки через те, що стирчав з підлоги і зливався зі стіною. Він мав рівний край і, на доторк, невидиме продовження…

– Не розумію, нащо читати величезні тексти, якщо можна послухати з них вижимку, плюс, у Еллі просто солоденький голос, – Джейк посвітив ліхтариком по полиці та потягнув одну із книг.

У той самий момент структури та механізми за їхніми спинами – ті самі «куби» – поспалахували один за одним люмінесцентною блакиттю: підлогою розповзалися тьмяні смуги, які проходили крізь сяючі механізми, та здіймалися по стінах аж до стелі… Наталі з переполоху потягнула  дріт – над їхніми головами почала вищати сигналізація, а приємні блакитні кольори змінилися на волаючий червоний.

Джейк пискляво закричав та врізався спиною у книжкові полиці: декілька книг захиталися і впали на підлогу.

– Що ти зробив?! – заволала Наталі.

– Що я зробив? Що ти зробила?! – прокричав у відповідь Джейк.

Ці двоє продовжували б налякано верещати, але позаду них повільно від’їхала стіна, відкриваючи прихований простір, наповнений заспокійливим сяйвом.

– Поліція чи смерть? – пробурмотів Джейк і заозирався.

– Мені набридло опинятися у поліцейському відділку через тебе! – Наталі підхопила друга під руку. – Пересидимо там, поки паніка не вщухне.

Джейк не пручався – і вже за мить обидва зникли у проході.

***

Звикаючи до яскравого світла, Наталі озирнулася. На столах поміж моніторів і серверів були хаотично розкидані колби, інструменти і баночки з хімікатами. Лабораторія?

Її увагу привернула скляна ємність у кутку кімнати розміром з людський зріст, до якої тяглися дроти від вимкнутих моніторів і чорного велетенського куба. Але найжахливіше було всередині: у наповненій в’язкою рідиною капсулі гойдався хлопчик, років дванадцяти.

Наталі поторсала свого друга за руку:

– Він… мертвий?

– Я думаю він… спить, – Джейк підійшов до капсули. – Дивись, як здіймаються груди, – він дихає… Отже, маска постачає кисень, а куб, певно, працює як генератор…

– Досить бурмотіти! Нам потрібно дістати його звідти! – метушилася довкола колби Наталі. – Або покликати поліцію. Вони все одно от-от приїдуть!

– Ні! Ти здуріла?! – Джейк панічно похитав головою. – Що, як те, що ми бачимо, зробить нас співучасниками? Нас зітруть, як Тіто!

На мить запала тиша.

– Ми маємо йому допомогти. Він – дитина… – Нат оглянула капсулу у пошуках кнопки, яка б її відчинила, а Джейк заклацав клавіатурою.

– Джейку, нічого зайвого не натискай.

– А як я інакше дізнаюся функцію кожної кнопки?

Спершу по кімнаті рознеслося легке гудіння, а за лічені секунди комп’ютери та екрани увімкнулися одночасно – яскраво-біле світло засліпило очі сталкерам. Наталі відчула, як її голова стає важкою. Наступне, що вона пам’ятала, – холод плитки на підлозі.

***

Наталі отямилася у таємній лабораторії й заозиралася: вона наче… змінилася. На місці капсули із хлопчиком у кутку височів стелаж із незрозумілим приладдям. Дівчина глянула на Джейка і злякано позадкувала: над її другом навпочіпки сидів чоловік, зацікавлено розглядаючи хлопця. Нарешті він обережно, але настирливо, похлопав його по щоках.

Нарешті опритомнівши і побачивши над собою незнайомця, Джейк поплазував до Наталі.

– Та це ж! Та це ж! – забурмотів пошепки.

Наталі не відводила погляду від незнайомого чоловіка, а той весело покрутив вуса та випрямився у весь зріст.

– Вітаю! Я – Альберт Тіто, господар дому. Ви вже пробачте за безлад, я дуже давно не мав гостей! Грегоре, привітайся з новими друзями.

У дверях, які ще кілька хвилин тому були відсувною стіною, з’явилася істота. Вона була вищою та крупнішою за просту людину, і її голова нагадувала голову пса.

– Я проведу їм екскурсію, а потім ми вип’ємо чаю за настільними іграми.

Створіння похмуро кивнуло, після чого ввічливо зачинило задньою лапою за собою двері.

– Що це за чортівня?! – Джейк поторсав Наталі за рукав, але дівчина заклякла, не в змозі дібрати слів.

 – Це Грегор. Мій помічник, – відповів замість неї Альберт. – Він був зі мною ще з часів… – чоловік зробив паузу, пригадуючи,  – …скільки я себе пам’ятаю!

Альберт подав руки Наталі та Джейку, допомагаючи їм встати.

– Якщо не хочете екскурсії, можемо перейти до ігор та чаю… – Помітивши збентежені обличчя друзів, чоловік помітно захвилювався.

– Як ми сюди потрапили? – підозріла зміна обстановки змушувала Наталі очікувати найгіршого, хоча вона і намагалася тримати себе в руках.

Обличчя чоловіка враз змінилося на порожнє і беземоційне. Жаску тишу перервав Джейк найдурнішим запитанням:

– То ви справді Альберт Тіто?

***

Все, що Наталі бачила до цього в «заброшці», – щезло. Покинутий дім божевільного вченого перетворився на звичайний будинок.

Ця ситуація все більше і більше нагадувала нічний кошмар. Це відчуття підтвердилося і тоді, коли тріо піднялось на третій поверх. Наталі та Джейка зустріли десятки усміхнених людей із келихами в руках. Щось у їхніх обличчях та рухах насторожувало Наталі і змушувало шукати очима вихід.

Альберт неуважно слухав Джейка, на всі дурнуваті питання хлопця відповідав коротко, перебираючи коробки із раритетними паперовими іграми. Джейк же не зупинявся:

– Пане Тіто, всі в нашому місті хочуть дізнатися, про те, що сталося з вашою дружиною?

Джейк ніколи не відрізнявся вмінням читати людей і ситуації, а от Наталі помітила, як Тіто весь час уникав питань про сім’ю. Його обличчя знову набуло пустий, відчужений вираз. Наталі відчула тяжкість у шлунку: настирливість Джейка ні до чого доброго не призведе, тож вона спробувала натякнути хлопцю про це маленьким стусаном коліну. Мабуть, це забрало багато енергії – в очах попливло…

Голос Тіто повернув її до реальності, дівчина потрусила головою, щоб прийти до тями:

– Я очікував таких питань, Джейку, – він покивав. – Розумієш, я багато працював, фактично знехтував нею… Тож одного дня вона зібрала речі та поїхала…

Він взяв келих зі столика та промочив горло.

– По дорозі у щасливе майбутнє вона потрапила в автокатастрофу…

Все довкола знову закрутилося, пітьма невідступно насувала зі стелі на стіни, від чого гидотна паніка починала заповнювати живіт та груди. Наталі обернулася, щоб сказати про це Джейку і помітила, що друг так само блідо виглядав.

– Тож… якою була ваша робота? – кашлянув він.

– Я працював над вживленням людського мозку у штучний інтелект, – відповів чоловік. – Уявіть собі миттєвий доступ до всесвітньої мережі, уся можлива інформація, найновіші відкриття науки та особисті дані. Людина, що володіє цими знаннями здатна підкорити Землю…

Здавалося, Джейк починав розуміти, що вони потрапили у серйозну халепу. Обидва знали: якщо у них і була можливість вибратися з цього маєтку живими, то просто зараз.

Хлопець спробував змінити тему, поки Наталі повільно встала та почала обходити залу, роблячи вигляд, що зацікавлена обстановкою та малюнком шпалер:

– А де ваш син? Я чув на ф…орумах, що у вас є син…

Коли Джейк ще раз згадав сім’ю Альберта, підлога під ногами здалася Наталі м’якою,  а групи людей злилися в одну велику страшну пляму.

Чоловік спробував їх відволікти:

– Будь ласка, сідай, Наталі. Навіщо вам знати про мого бідолашного хлопчика? Це особисте. Краще я розповім вам про свою роботу. Це цікаво дорослим, так? Уявляєте, мої проєкти, зібрана власноруч техніка, роки і роки роботи дали результат: я тепер одноосібно можу контролювати весь штучний інтелект у цілому світі. Підглядати за людьми, підштовхувати їх до певних рішень…

Він так захопився розповіддю, що не помітив, як перезираються між собою підлітки.

– Джейку, дай мені свій планшет – я покажу дещо, щоб ти повірив. До речі, Наталі, твої Лимон та Крендель – такі милі друзі-тваринки! Не те що мій Грегор.

Джейк підскочив з крісла і простягнув руку Наталі, дівчина стиснула її та ввічливо, якомога спокійніше, промовила:

– Дякуємо за прекрасну екскурсію і чай, пане Тіто. На жаль, нам уже час іти. Мені якраз потрібно зарядити акумулятори Лимона та Кренделя… Ми ще завітаємо до вас на наступному тижні. Так, Джейку?

Хлопець не встиг відповісти, як підлога під їхніми ногами затряслася, гості знову почали перетворюватися на розпливчасту пляму, яка десятками рук тягнулася до двох переляканих підлітків.

Тіто тим часом піднявся на ноги та сльозливо закричав:

– Ні! Не йдіть!  Лимону та Кренделю нічого не потрібно – вони весело гасають по твоїй кімнаті! Ми ще не пограли у гру! У Монополію! Всі люблять Монополію!

Від його крику вся кімната затрусилася та почала миготіти і зникати. Зовсім скоро друзів та Тіто, який за мить дещо схуд і зменшився у розмірі, оточила пітьма. Виходу не було, єдині двері – зникли. Лише вікна залишалися незмінними, вони висіли серед чорної пустки, а крізь них сяяло неприроднє біле світло. Наталі картала себе, що не помітила цього раніше.

Вона не вагалася – її руки вхопилися за спинку дерев’яного стільця, який, як і інші меблі, вже почав танути. Вона розмахнулася та вдарила по вікну, Джейк кинувся допомагати.

– Зупиніться! Не руйнуйте мій ді-і-ім!!! – голос, що благав їх припинити, не належав дорослому Альберту Тіто.

Наталі та Джейк зупинилися і поглянули у бік чоловіка. Альберт Тіто зник. На його місці стояв той самий хлопчик… Хлопчик із прозорої капсули…

У чорному просторі, на неіснуючій підлозі, стояли троє. По обидва боки від них висіли, просто в повітрі, тріснуті вікна. Порятунок для Джейка і Наталі – руйнація цілого світу для маленького хлопчика.

Несподівано біля малого з’явилося те саме створіння із собачою головою. Воно загрозливо дивилося на двох друзів.

Наталі поглянула на Джейка – той з готовністю кивнув.

Почулося биття скла. Щільна імла змінилася білим світлом…

***

Джейк та Наталі прокинулися у знайомій лабораторії. Вони лежали на підлозі, міцно вчепившись один у одного. Чотири екрани комп’ютерів були розбиті: вони тріскотіли, іскри відлітали в різні боки. Техніка їдко диміла. Єдиний плюс – припинила вищати сирена.

Джейк почав підніматися на ноги, Наталі – за ним. Будинок міг спалахнути у будь-який момент…

Дівчина перевела погляд на капсулу із хлопчиком. Його спокійний вираз обличчя змінився гримасою болю.

Наталі знайшла на полиці гайковий ключ, Джейк підхопив стілець – й обоє синхронно та з усієї сили поцілили у скляну капсулу – удар, удар і ще один.

Вогонь почав здійматися по розтрощених комп’ютерах – екрани блякнули і вимикалися. Капсула нарешті надривно тріснула і почала розпадатися під тиском рідини.

Джейк обережно підхопив непритомного хлопчика, який притискав до грудей іграшкового бульдога. Наталі поспішно промацувала стіну долонею і поглядом у пошуках важіля. Коли стіна від’їхала, створюючи вихід із палаючого приміщення, друзі злетіли по сходах, полишаючи «скляний дім» на поталу вогню…