Перед ним на жовтій, висохлій траві розвалився мотель. Старий і похилий, але це був єдиний притулок у глушині, в яку він забрів. Грозові хмари нависли низько-низько, пронизливий вітер скрипів парканами, дверима й вікнами покинутих будинків, гнав пустельними вулицями перекотиполе. Побита дорога лежала в пилюці й непотребі: сигарах, скляних пляшках, клаптиках якихось папірців. Містечко здавалося вимерлим. Починався дощ.

Втомлено штовхнувши маленьку дерев’яну хвіртку — та пронизливо скрипнула — мандрівник попрямував до дверей мотелю. На даху яскравими великими літерами мерехтіло: “Friendly Bill”. Пара букв у слові “дружній” не працювала, і замість нормального напису на вивісці значилося: “Fried Bill”. Неоново-жовта “B” періодично гасла.

Бідний Білл, ким би він не був… 

Мандрівник пирхнув і увійшов усередину.

_________________

У залі було багато людей – здебільшого чоловіків із чорними мішками під очима та волоссям, до якого, здавалося, ніколи не торкалася гребінець. У барі грала музика — можливо, суміш джазу й чогось ще, ледве знайомого. Прокурену кімнату освітлювало тепло м’яких ламп, що лише глибше занурювало кутки в темряву. Дерев’яна підлога тихо рипіла під чоботами нового гостя, поки той неквапливо прямував до барної стійки. Йому потрібна була кімната й щось випити.

— Пане?.. — бармен не виглядав здивованим. Це був кремезний чоловік із довгою каштановою бородою та гривою волосся, у якій вже проглядалися сиві пасма. Чорні очі з цікавістю та навіть певним співчуттям вивчали фігуру відвідувача: мандрівник виглядав втомленим, сумним і побитим життям.

— Мені потрібна кімната на ніч і склянка. Скільки? — рука в шкіряній рукавичці потяглася до кишені по гроші.

— Десять за випивку. Кімнату на одну ніч віддам за дві.

Рука на секунду завмерла, і чоловік здивовано підняв погляд на бармена.

— Чому? У мене є гроші… 

— Думаю, вони тобі ще знадобляться. Мені вже соромно просити гроші за кімнату. Тут відвідувачам доплачувати треба, а не навпаки. — коротко й сумно реготнувши, чоловік представився: — Я Білл, бармен і за сумісництвом власник цього мотелю.

— Тео.

Гість сів на високий стілець біля барної стійки й зняв дорожній плащ, поки Білл наливав собі в запилений скляний стакан “Сапфіра”.

— Ром, джин, віскі?

— Те саме, що й тобі.

— Значить, джин.

З гучним стуком перед Тео з’явилася ще одна склянка. Бармен сів навпроти й поставив перед собою майже повну пляшку алкоголю. Деякий час обидва мовчки дивилися в порожнечу, зрідка роблячи ковтки. Першим заговорив Тео: 

— Чому тут так багато людей?

Білл похмуро хмикнув і відпив, відповідаючи запитанням на запитання:

— Бачив стан нашого містечка? Випивка – єдине хороше, що тут зосталось,  — він скривився.

Тео тим часом оглядав бар. За маленькими столиками сиділи самотні торговці й фермери у брудних сорочках. Усі сиділи, похмуро втупившись у свої кухлі; здавалося, ніхто навіть не помітив його присутності. Ні сліду від живого гулу пабу.

— Місто живих мерців… — наполовину жартівливо протягнув Тео, але Білл тільки посмутнів ще більше. Тео поспішив перепросити:

— Пробач, я не хотів.

— А ти сам чого сюди прийшов? Тут здалеку видно, що не фермер ти і не… — чоловік зам’явся, підбираючи слово, але потім махнув рукою. — Аристократ, коротше! Чому ти тут сидиш? Чого прийшов у це Богом забуте місце?

— Я… — Він мав рацію. Теодор Грейвіл теж мав, за ким і за чим сумувати.

Тео зробив великий ковток джина. Алкоголь обпалив горло й почав дурманити голову. Він покривився й знову обвів бар поглядом. Ті ж самі фермери, ті ж самі купці і… жінка?

Тео часто закліпав, намагаючись розвіяти міраж, точно навіяний алкоголем. Він бачив лише її спину, але не міг припустити, що це чоловік. Занадто жіночна фігура, занадто плавні рухи, просто… занадто.

Він широко розплющив очі, коли вона повернулася та їхні погляди зустрілися. Не міраж. Вона стояла в тіні, тож він бачив лише її пересохлі губи й очі, що не поступалися глибиною океанові. У їхній порожнечі теж можна було втопитися.

Жінка здавалася йому невиразно знайомою, як напівзабутий дитячий сон, але він був упевнений, що дивився на неї вперше. Тоді звідки?.. 

— Я… Я, мабуть, піду в кімнату… — однією рукою Тео уже наосліп шукав ремінець сумки, іншою — брав ключ і плащ. Бармен глянув на нього з подивом.

— Як скажеш, приятелю, як скажеш.

— Ага… 

Тео різко підвівся й швидко попрямував до жінки, не зводячи з неї погляду. Хто вона? Просто випадкова перехожа? Чи хтось, кого він колись знав?

— Пані… Пані, перепрошую, я Вас знаю?

— Хто? Я? — у відповідь — порожній погляд. Здавалося, вона не розуміла, що Тео звертався саме до неї.

— Так, Ви. Пробачте за мої нетактовні питання. Як Вас звати? Ви здаєтеся мені знайомою… 

Пустеля в її погляді змінилася здивуванням і якоюсь дивною радістю.

— Я… я… — почала затинатися вона. — Я б не хотіла… називати своє ім’я. Називайте мене, як забажаєте. Я не думаю, що ми зустрічалися раніше. Власне, — дівчина схилила голову вбік, — я впевнена, що бачу вас уперше.

Останню фразу вона вимовила напрочуд твердо.

— А-а-а… — Тео запнувся й замовк. Усі слова моментально вилетіли з голови, залишаючи лише нерозуміння та сум’яття. Він точно був упевнений, що знає цю дівчину.

— Ви виглядаєте здивованим. — несподівано прямолінійно сказала вона.  — А ще — пригніченим. Не хочете приєднатися до мого чаювання? Можливо, я зможу допомогти.

Раптово. Для нього й для неї.

Тео подумав: “До біса!.” 

Тео сказав: 

— Не відмовлюся.

_________________

Долаючи скрипучі сходинки, Грейвіл силкувався відгородити себе від смутку. Білл нагадав йому його власні скорботи: дружину, дім, батьків… Прокляття Хайвену залишило його ні з чим: він поневірявся світом із однією лише сумкою на плечах.

— Гей… Ти що? Засумував? — стривожений голос незнайомки вирвав його з полону горя лише одним своїм звучанням. Тео підняв голову.

Вона, у своїй довгій-довгій накидці, що закривала решту одягу, йшла спиною вперед, вдивляючись хлопцеві просто в очі. Безшумно ступаючи на сходинки і безпомилково знаходячи наступну, дівчина спохмурніла, тож Тео поспішив запевнити її, що все було добре. Він просто замислився.

— Гаразд, — похитала головою вона, — але ти виглядав…

Незнайомка не договорила, розвернулася і пішла вже нормально. Хризантема в її волоссі впустила кілька пелюсток.

На задвірках свідомості майнула блискавична думка, але тут же зникла. Тео кліпнув кілька разів.

— Обережно, тут невеликий поріг, — попередила дівчина Грейвіла через плече, різко звертаючи праворуч і залишаючи сходи позаду. Попри застереження, Тео усе одно перечепився і впав — зіткнення з підлогою відгукнулося неприємним болем у руках, подряпиною на щоці та синцем на коліні.

— Ой, ти як? — дівчина присіла поруч, стурбовано оглядаючи його на предмет можливих травм. Вона простягнула руку, і хлопець, вхопившись за неї, досить вправно підвівся.

— У нормі, — він швидко відпустив її долоню, помітивши, як та злегка скривилася від занадто сильного стискання. — Дякую. Нам далеко?

— Ні… — слабко усміхнулася вона і вказала на двері в самому кінці коридору. — За пів хвилини будемо.

Решту шляху дует пройшов мовчки.

Коли двері відчинилися з майже нечутним скрипом, незнайомка запросила Тео увійти першим. Він кивнув і переступив поріг невеликої, але затишної кімнати під номером сім.

Всередині було тепло і несподівано ясно. Безліч свічок стояли на столику, тумбочці, підвіконні, навіть по кутках на підлозі — всюди! Поміж них розташувалися пляшка вина, келихи та таріль з їжею.

— Ого… — видихнув Тео, із дедалі більшою ніяковістю оглядаючи все це. У відповідь на його здивований вираз дівчина лише вишкірилася:

— Заспокойся, нічого такого я не планую. Свічок багато, бо у нас завжди під час грози вимикають світло, а келихи й їжа взагалі були для мене особисто. Я звикла до самотності.

У її останній фразі прозвучала ледь вловима гіркота, і Тео ледве стримав бажання запитати: «Чому?». Якщо захоче, сама розповість.

— Присідай. Я зараз чай заварю, — кинула незнайомка, проходячи повз нього вглиб кімнати до журнального столика біля вікна.

— Ти ж казала, що електрики немає, — пирхнув хлопець у відповідь, мимоволі запитуючи себе, коли вони встигли перейти на «ти» і чому він взагалі так легко піддався чарами цієї дівчини.

— Так у нас комин є. Вода вже нагрілася, — спокійно відповіла вона, присівши в кутку кімнати й витягаючи звідкись дві глиняні чашки, з яких здіймалася пара. Зі свого місця Тео не бачив її, але чудово чув наступне прохання:

— Поруч із тобою є полиця, на ній стоїть коробочка з чаєм. Дістань її, будь ласка.

Тео швидко оглянув єдину полицю поруч і підійшов до неї. Коробочка — а точніше, жерстяна банка — виявилася захованою за кількома свічками, відблискуючи золотою фарбою. На її покришці була зображена гвоздика, оточена дрібними фіалками. Малюнок відзначався надзвичайною деталізацією — художник відтворив навіть дрібні крапельки роси на пелюстках.

Тео знову спробував вловити якусь невловиму думку, але вона знову миттєво вислизнула. В голову тільки приходили дурні дитячі приватні уроки від гувернантки.

— Поспіши, будь ласка, а то вода остигає, — засміялася незнайомка йому в вухо, і хлопцеві здалося, що це найкращий звук, який він коли-небудь чув. Це його злякало.

— Ось, — дівчина забрала в нього коробку й відійшла готувати чай. Тео тим часом намагався заспокоїтися.

Він обережно сів на ліжко, спостерігаючи за зосередженою незнайомкою. Вона весь цей час здавалася надто радісною. Це відображалося в куточках її губ, легкому прижмурі очей, ледь піднятих бровах. Дрібниці, здавалося б, але диявол ховався в деталях: вона була занадто рада випадковому знайомству. Ще одна дивина до її скарбнички.

Вона й справді була неймовірно самотньою.

Напрошувалося логічне питання: чому?

— На, — простягнула йому чашку з чаєм дівчина, і Тео, приймаючи напій із вдячністю, запитав:

— Як мені тебе називати?

— Називай мене Лілією, — прозвучала відповідь. — Це не моє справжнє ім’я, вибач.

— Чому ти не хочеш назвати своє ім’я? Ми ж все одно більше ніколи не побачимося…

— Я скажу тобі завтра. Вважай це забаганкою розбалуваної дівчини.

Тео здивувався такій відповіді, але лише знизав плечима. Він знову-знову-знову втратив нитку думки, що постійно блискотіла десь на межі свідомості. Це починало дратувати.

Лілія підняла свою чашку, мовчки пропонуючи цокнутися нею об його посудину. Хлопець здивовано вигнув брову. Хто взагалі цокався чашками з чаєм? Дівчина хитро підморгнула й ледь знизала плечима. Вона цокалася.

Звук зіткнення емальованої глини розчинився в гуркоті грому за вікном. Лілія щасливо засміялася. Одним ковтком випила гарячий чай, дістала звідкись дві цукерки й кинула одну Тео. Той, спантеличений, ледь устиг її зловити, але, відволікшись на частування, не помітив, як Лілія безшумно наблизилася до нього.

— Ходімо! — усміхнулася дівчина, простягаючи хлопцеві руку. Тео здригнувся й здивовано подивився на неї. Лілія ледь смикнула його за зап’ястя, змушуючи піднятися. — Ходімо танцювати.

Самотня чашка залишилася на столику.

Згодом ця ніч здавалася Тео суцільною тьмяно-теплою плямою.

Лілія ввімкнула аудіомагнітофон, і кімнату заповнили ліниві звуки гітари.

Вони сміялися, сміялися так, що Тео здавалося — ніхто більше не зможе так сміятися. Вони кружляли у швидкому танці, намагаючись навчити одне одного правильним рухам, і голосно реготали, коли хтось ненароком наступав партнеру на ногу. Не існувало занадто смішних, дитячих чи дивних рухів — усе було дозволено. Лукаві усмішки, хитрі погляди й теплі дотики рук у напівтемряві тріпотіли метеликами в куточках губ і на кінчиках пальців, мерехтіли між свічками, стареньким магнітофоном і завішеним вікном.

Коли мелодія змінилася на повільну, Лілія притулилася чолом до плеча Тео, тихо хихочучи й намагаючись підспівувати пісні, які, як зізналася згодом, навіть не пам’ятала. Їм було весело, їм було легко — дві самотності зійшлися в плавному танці.

— Скажи, — прошепотіла Лілія, наближаючись до його вуха, — ти боїшся вогню?

— Тільки пожежі, — відповів він таким самим шепотом. Підвищувати голос здавалося блюзнірством. — Він забрав у мене кохану і дім.

Лілія лише сумно-сумно усміхнулася і змінила платівку.

— Ти єдиний, хто зміг мене побачити, — лишень кинула вона, залишивши за собою шлейф недомовленості. Музика змінилася, і Тео запропонував станцювати танго.

— Під рок-н-рол?! — заливисто розсміялася Лілія, відкидаючи голову назад, але тут же з блиском в очах труснула кучерями по плечах. — Ну тоді тобі доведеться мене навчити, хлопче, бо я гадки не маю, як це робиться.

— Як скажеш, ученице.

І навчання почалося. Лілія тамувала регіт, намагаючись стати правильно й не впасти, Тео широко усміхався, приглушено сміявся, коли у неї щось не виходило, й підбадьорливо підморгував, коли все йшло як треба.

Вони зробили першу перерву на вино. Лілія десь загубила накидку й взуття — коли це сталося, Тео і гадки не мав — і залишилася в ніжній блакитній сукні-бюст’є, а він сам — у потертій майці та запилених штанах.

Він розповів їй про «прокляття Хайвену» й про те, як маленька одинадцятирічна дівчинка-маніячка підпалила його будинок і вбила його дружину. Тео не сумував, коли ділився своєю історією. Навпаки, з кожним словом йому ставало легше — він розділяв свої тривожні спогади з людиною, яка могла допомогти. Лілія ж, згорнувшись калачиком на його колінах, уважно-уважно слухала, тихо заспокоювала й підбадьорювала.

Мелодія змінилася, і навчання продовжилося. Зовні вив вітер і бушувала гроза, а всередині мерехтливе світло свічок і тепло кружляли у недосконалому танці сумного мандрівника й ніжної квітки.

Вони зробили другу перерву на їжу. Лілія зачаровано слухала стукіт дощу, а Тео, поїдаючи печиво, не менш зачаровано дивився на неї, час від часу кидаючи незручні, але смішні жарти. Лілія кумедно червоніла, докірливо поглядаючи на нього й прикушуючи щоку, щоб не засміятися. Магнітофон вимкнули, насолоджуючись тишею.

В якийсь момент дівчина рішуче підвелася й струснула головою:

— А казав, що навчиш танцювати! — і магнітофон знову заспівав.

Вони продовжили. Лілія танцювала несміливо, незграбно, але від того її рухи не ставали менш прекрасними. Вона трохи освоїлася, але все ще помилялася. Тео жартома грозив їй пальцем, поки вона щиро сміялася й підморгувала йому. Гримів грім, блискала блискавка, а в кімнаті, захоплено кружляючи, танцювала Лілія — під руку з хлопцем, в очах якого вперше за довгий час сяяли вогники радості. Лід у його серці непомітно розтанув, поступаючись місцем теплу чаю, ніжним словам і дівочій усмішці.

Вони зробили третю перерву — на вино і битву подушками. На той момент їхні витончені силуети освітлювала лише блискавка: свічки згасли, дим від них давно розвіявся.

Торкаючись одне одного кінчиками пальців і розчиняючись у тихому сміхові, вони не знали, хто першим розпочав цю гру. І щоразу, коли їхні обличчя опинялися надто близько, Тео — або щось вустами Тео — розповідав ще один шматочок своєї трагедії.

Попри те, що хлопцеві ще не було й двадцяти трьох, він уклав фіктивний шлюб. Вони з дружиною були друзями, але ніколи не кохали одне одного. Обоє були заможними, обоє закуті в золоті кайдани, обоє жадали свободи. За свою свободу Тео довелося заплатити сповна: ціною стали всі його гроші, життя дружини й рубці від вогню на все життя. Кровожерне полум’я, роздмухане одинадцятирічною Бетті, залишило його з дорожньою сумкою, картою й пусткою в душі на довгі роки.

Він цілий рік добивався смерті дівчинки, яка вбила понад двадцять людей. Ще рік блукав світом.

І вперше за два роки він відчув спокій.

— Все буде гаразд… — прошепотіла Лілія.

Магнітофон змовк. Гроза стихала.

Ніч добігала кінця.

— Давай станцюємо, — з тужливим проханням сказала дівчина, і Тео не зміг їй відмовити. Під шум зливи вони повільно кружляли у танці. Останнє, що відчув Тео перед тим, як провалитися в сон, — легкий поцілунок у куточок губ.

Його огорнула темрява.

_________________

Тео прокинувся від того, що сонце світило просто в очі. Він невдоволено перевернувся на бік і ледь розплющив повіки. Прямо під носом опинилася м’яка сіра тканина. Він ліниво подумав, що не пам’ятає такої постелі у своїй кімнаті.

У своїй кімнаті?

А він взагалі був у своїй кімнаті?

Тео підскочив, ніби ошпарений, намагаючись зібрати докупи уривки спогадів про вчорашню ніч. Його миттєво охопив сором. Це алкоголь так на нього подіяв чи що? Чому він розповів усе про себе абсолютно незнайомій жінці? Чому взагалі до неї підійшов?

Тео опустив очі на ліжко поруч. Там акуратною стопкою лежали всі його речі: накидка, жилетка, гаманець. Поруч із ними лежала чорна троянда, чиясь носова хустинка та записка. Він поспішно схопив клаптик паперу й пробігся очима по рядках, написаних витонченим, але трохи недбалим почерком. Писали явно поспіхом.

“Вибач, що пішла. Сумніваюся, що ми ще зустрінемось. Я б хотіла побачити тебе знову, але, думаю, це неможливо.
 Твоя,
 Лілія.”

Парубок приголомшено видихнув. Що це означає? Чому неможливо?

Він засмучено взяв хустинку до рук і помітив вигаптувані ініціали: “Ж. Е. М.” Перше та друге ім’я, прізвище. Справжнє.

Тео одягнувся зі швидкістю блискавки, схопив троянду й хустинку, запхав записку до кишені й вилетів із кімнати номер сім. Він мчав униз сходами, перестрибуючи через дві сходинки за раз. Спустившись у зал, відзначив, що людей було значно менше, ніж учора. Бармен — Білл — стояв на тому ж місці, протираючи стакан. Тео підлетів до нього.

— Білле, ти її не бачив?

— Кого? — розгублено запитав бармен, дивлячись на розхвильованого гостя.

— Ну… її! — хлопець запнувся, усвідомлюючи, що навіть імені дівчини не знає. — Вона була тут учора ввечері. Хвилясте темне волосся, очі сині-сині, трохи нижча за мене, маленький шрам на скроні біля лівого ока… — він говорив уривчасто, помічаючи насмішкуватий погляд бармена.

— Вибач, хлопче, але вчора в залі дівчат не було. Чи не перепив ти випадково?

— Та ні ж бо… ось! — Тео кинув хустинку на стійку, доводячи, що це не його вигадка. — Ось її ініціали. Ми були в номері сім!

Він замовк, помітивши, як зблідло обличчя Білла. В голові Тео почав бамкати тривожний дзвін, коли він помітив, з якою обережністю чоловік взяв хустинку. Руки посивілого бармена трусились. У напівтемряві золотом зблиснули вишиті букви.

В очах Білла з’явилися сльози. Він ніжно провів великим пальцем по ініціалах і віддав річ Тео, хапаючись за натільний хрестик.

— Помилуй мене, Господи…

Тяжко опустившись на стілець, Білл дозволив тихим, розпачливим, гірким сльозам котитися по щоках.

На німе питання в очах Тео Білл відповів слабким шепотом:

— Це хустинка моєї доньки, Жюлі. Вона дуже схожа на ту дівчину, яку ти описав. Вона… загинула в номері сім. — Білл тяжко сапав, ніби кожен вдих завдавав йому болю. — Заколота. Кухонним ножем. Минулої ночі виповнився рівно рік…

Закриваючи обвітреними руками обличчя, Білл спробував опанувати себе, але рвучкі вдихи не зупинялись.

Тео невіряче похитав головою й кинувся назад, до кімнати. Його зустріли гори пилу та павутиння, запустіння та засохлі плями крові на підвіконні. Усе виглядало зовсім не так, як уночі. Ні сліду свічок, магнітофон зламаний, тканина простирадла поїдена міллю.

Тео не вірив власним очам. Хто ж була Лілія, з якою він танцював? Вона не могла бути мертва… Він її бачив, торкався… Вони ж тільки познайомилися…

“Ти єдиний, хто зміг мене побачити.”

Раптом він згадав слова Лілії — Жюлі. Вона прошепотіла їх, але так і не пояснила.

Невже трагедія Тео відкрила їй двері до нього?..

Хризантема у волоссі, фіалки та гвоздика на коробці з чаєм, ім’я Лілія, чорна троянда.

У різні часи усі ці квіти були символами смерті. Ось яка думка крутилася у нього в голові, дратуючи і щоразу вислизаючи. Абсолютно марна інформація, яку йому в голову колись вбивала гувернантка, одна з тих абсолютно даремних скалок знань, які він був змушений вивчити, щоб увійти до вищого суспільства.

На кілька секунд Тео забув, як дихати. Як мислити. Як жити.

Він бачив привида. Він танцював із нею. Вона його слухала. Усвідомлення накочувалося знову і знову, аж поки не з’явилися сльози — пекучі, сліпі сльози. Тео не знав, скільки часу просидів у кімнаті, ридаючи від безвиході, смутку, туги за людиною, яку знав усього одну ніч. Людиною, яка виявилася навіть не живою.

— Її могила — на найближчому пагорбі. Вона любила висоту, — прошепотів голос за його спиною. Тео навіть пальцем не поворухнув у відповідь. — На могилі завжди росте багато квітів, навіть узимку. Ніхто їх не поливає, ніхто за ними не доглядає. Як вони живуть — я не знаю. Я жодного разу не приходив до могили. Це понад мої сили.

Тео підвівся, трохи похитуючись, і вийшов із кімнати. Він не знав, навіщо йому йти на могилу Жюлі.

Він не помітив, як подолав шлях до пагорба, вершина якого яскравою плямою виділялася серед загальної сірості. Здавалося, він узяв свій плащ, але зовсім не пам’ятав, як це зробив. І ось, він стояв перед розмаїтою клумбою, де цвіли й фіалки, і лілії, і гвоздики, хоча вони не мали б рости разом.

Хлопець задумався: це Жюлі Емілі Міллер, чиє ім’я було вирізане на хресті, надсилала йому знаки? Чи все це було лише одним великим збігом?

Тео сів біля квітів і втупився в одну точку. Навіщо рухатися? Навіщо думати?

Навіщо жити?

— Після моєї загибелі справи в селі пішли все гірше й гірше, — прошепотіли йому на вухо. Хлопець завмер, боячись сполохати мить, розвіяти примару. — Я приходила сюди щодня рівно рік, під кінець уже навіть не сподіваючись, що мене почують, побачать, помітять. Мій батько був убитий горем.

Тео обережно обернувся, розглядаючи Лілію-Жюлі, яка м’яко йому всміхалася. Вона говорила все це рівним буденним тоном, але він бачив, наскільки самотньою вона була. За рік трепіт вій та пустий погляд стали їй німим криком.

Він повільно підніс руку до її обличчя, майже очікуючи, що вона пройде наскрізь, але пальці м’яко торкнулися теплої шкіри. Жюлі притиснулася до його долоні, задоволено усміхаючись і шепочучи:

— Я не думала, що ти мене знову знайдеш…

І Тео образився.

Образився за те, що вона сказала, що вони більше ніколи не зустрінуться. За те, що змусила його згадати суть сліз. За те, що змусила його до неї прив’язатися.

Раптово він почав її лоскотати, поки Лілія, голосно сміючись, не впала на землю. Тео з хитрою усмішкою навис над нею і, витримавши довгу паузу, залишив незграбний цілунок на кінчику її носа. Із величезним задоволенням чоловік спостерігав, як обличчя дівчини спочатку здивовано напружилося, а потім швидко розчервонілося, доки вона намагалася зробити серйозний вигляд.

— Тобі не пасує, — засміявся Тео і підвівся, струшуючи пісок і землю зі штанів.

Вона піднялася слідом, обурено пирхаючи.

— У покарання за це, — вона вказала на свій ніс, — я піду з тобою! Куди б тебе не завела дорога, я буду біля тебе.

Її слова бриніли ледве тамованою радістю, неначе струни налаштованої скрипки.

— Я не заперечую, — підморгнув їй Тео, відчуваючи справжнє, щире щастя.

Вона йде з ним. Вона йде з ним. Вона йде з ним.

Тео обійшов хрест і помахав маленькій фігурці біля мотелю. Білл помахав у відповідь, не підозрюючи, що поруч із гостем стоїть його мертва донька. Жюлі легко вклонилася на прощання. Маленька фігурка внизу розвернулася й побрела у мотель, згорблена і згорьована.

 —  Думаєш, він помітить, коли квіти зів’януть? — трохи сумовито прошепотіла Жюлі, востаннє проводячи поглядом свого батька. Тео нічого не сказав у відповідь, але дещо стиснув її руку в знак підтримки.

Через хвильку вони розвернулися і пішли в протилежну сторону.

Прощавай, Білле.