Легесенький і трішки холодний осінній вітер панує на вулиці вже у вересні. А дерева, хитаючись, піддаються цьому сильному пану.

На вулиці панує справжня метушня, люди ніби забули про відпочинок і посиденьки у спокої, і через це навіть не помічають незвичне дзеркало, яке лежить туточки на асфальті. Всі його минають, минають і жоден не зупиниться подивитися. Аж ось із дзеркала почувся чоловічий хрипкуватий голос: «Ну ж бо! Підійди до мене». Але через тупотіння і галас ніхто цей голос не почув, окрім хлопчика одинадцяти років на ім’я Пет. Він сповільнив ходу і наблизився до дзеркала. Перехожі і досі нічого цього не бачили і не чули, бо дивилися в екрани гаджетів. «Ну ж бо! Не бійся, підійди до мене», промовив ще раз невідомий невидимий голос. Пет підійшов ще ближче.

– Хто ти? – зацікавлено спитав він.

– Поки що, тобі це знати непотрібно, – відповів голос.

– А чого це люди не помічають дзеркало? – Пет мав ще багато запитань.

– Бо дзеркала і того, хто зі мною розмовляє, не видно іншим, – пояснив голос.

– А чому я тебе побачив, якщо ти невидиме? – досі не розумів хлопець.

– Бо ти за своє життя не раз хотів дізнатися про своє майбутнє, чи не так? Дуже кортіло тобі там побувати. І я, дізнавшись про це, потрапив в потрібне місце і в потрібний час.

– А як ти … – почав питати ще Пет, але голос його перебив:

– Досі питань! – настановчо сказав голос. – Ти маєш два варіанти: або ти відправляєшся зі мною у своє майбутнє, або залишаєшся в теперішності. Вибирай… Часу в мене небагато: у світі чимало таких, які хочуть дізнатися майбутнє.

Пет оглянувся, почесав потилицю і подумав над вибором.

– Я вибираю відправитися в майбутнє, – озвався хлопець.

– Ну добре, а як ж твої батьки, вони, мабуть, будуть хвилюватися через твою відсутність? – спитав голос.

– Мої батьки вернуться пізно ввечері, а я до того часу встигну потрапити додому.

– Ну що, готовий? – на останок спитав голос.

– Як ніколи!  

З чарівного дзеркала почала вилазити рука, мабуть це була рука того чоловіка, якому належав голос. Це було дивовижне видовище!

– Тепер хапайся за мою руку, і, ну ж бо, до майбутнього! – наголосив невідомий голос.

Пет поволі і несміло протягнув свою руку і схопився за долоню «голосу».

– А тепер маєш промовити: «До майбутнього, до майбутнього, до майбутнього – вперед» – наказав голос.

– До майбутнього, до майбутнього, до майбутнього –вперед!

Дзеркало почало збільшуватися в декілька разів, а Пета дивом затягнуло у нього. Він летів в білісінькому тумані, Петові було так страшно, бо туман здавався безкінечним. Але потім він починав бачити розмиту землю.

– Ааауууч! – закричав він, впавши спиною на зелену траву.

Через падіння у нього дуже боліла голова, і важко було зосередитися і зрозуміти, де він знаходиться. Він трішки припіднявся і почав роззиратися по сторонах. Він побачив маленьке містечко з гарними і різнокольоровими будиночками, крихітним фонтаном, до якого тулилися дуже чисті лавочки. Це місце для Пета асоціювалося із затишним і гостинним селом. Як тільки Пет побачив це місце, йому здалося, що тут йому буде комфортно. Веселі пташки літали над їхніми головами. Їхні співи і цвірінькання були ніби терапією. 

«Мені це місце нагадало моє село, яке я відвідував багатенько разів. Не те щоб, я не любив село, просто тут було затишніше, ніж у великому місті. Тому я відчував себе в безпеці», – зміркував хлопчик.    

– Зовсім не схоже на портал в майбутнє, скоріш на село, – сказав уголос Пет.

– Хм… Не знаю, мені подобається, – промовив хтось чоловічим голосом.

Пет перелякався і різко обернувся назад. Він побачив високого молодого чоловіка з трішки довгою бородою, який тримав металеву палицю, схожу на чарівну паличку. Він мав на собі великий, чорний капелюх, через який майже не було видно його обличчя. Пет деякий час вдивлявся в чоловіка, навіть не моргаючи.

– Я бачу, ти досі не розумієш, хто я, – похитав головою чоловік.

Потім він подав руку Петові, той перелякано подав свою, а чоловік допоміг йому піднятися. Він обтер долонь гарним шовковим плащем, чорним, як ніч, поправив зачіску (волосся він мав бездоганне і добре розчесане) і гордо озвався:

– Мене звати Річард. І я найголовніший у цьому порталі. До речі місце, де ти знаходишся, – Портал Майбутності.

– Тобто ви – Король тут? – поцікавився Пет.

– Так – гаркнув Річард. – Я – наймогутніший маг в цьому світі і також його засновник.  

– Вітаю, ваша величносте Річарде! – сказала низенька жіночка, яка проходила повз них і поклонилася Річарду. Ця жінка була в похилому віці, і тому користувалася палицею для ходьби.

– Добрий день, мадам Флюоро –  ввічливо привітався Річард з жінкою.

Пані Флюора вже хотіла йти далі, але зупинилася, повернула голову в бік Річарда і Пета. Вона примружила очі і дуже дивно і зацікавлено подивилася на Пета.

– А хто це за молодий чоловік? – захриплим голосом запитала Річарда.      

– Це мій новий товариш – Пет, – познайомив пані Флюору з Петом, показавши на нього рукою.

– В-вітаю, – засоромився Пет. За такий невеликий час він уже встигнув познайомитися з двома мешканцями магічного світ! Дивина та й годі!

Ця жінка одразу здалася трішки дивною. Її поведінка, її налякані очі ніби застерігали хлопця бігти звідси. Але поки що Пет відчував себе у безпеці. Чи це зміниться пізніше? Він побачить. Мадам Флюора змінила свій напрямок, і підійшла ближче до хлопця. Її світло-блакитні очі ставали все ближче і ближче до переляканого хлопця, який тремтів від вигляду трішки страшної жінки. Кашлянувши на Пета, пані Флюора поклала руку йому на плече і загадково й дуже дивно сказала шепотом:

– Хлопчику, я знаю, як ти тут опинився, і для чого… Навіщо ти це зробив? Не варто було. Сам світ не безпечний, а тим паче – магічний.

Пет стояв нерухомо, наче його вдарили. Пані Флюора нахилилася ще ближче і на вушко прошепотіла:

– Благаю, остерігайся Річарда! Якщо що, вулиця Старша 22…

– Пані, Флюоро, ви, мабуть, поспішали кудись? – озвався Річард.

Флюора відійшла від Пета і направилася в іншу сторону.

– Так – гаркнула вона. – До побачення. – І пішла.

– Що казала, ця дивна жінка? – поцікавився Річард.

– Ем, що … мені тут сподобається і що ви добра людина, – розгубився Пет, але інтуїтивно зрозумів, що треба збрехати.

– Правда?

– Ттак, звісно… – впевнено відповів хлопець.  – А ці всі такі гарненькі будиночки, це чиї? – спитав, щоб відволікти увагу Річарда.

– В Порталі Майбутності також живуть люди, які оселилися тут, бо захотіли жити у своєму майбутньому, а не в теперішності. Ось наприклад, пані Флюора, вона була трішки старша за тебе, коли теж завітала до мене в гості, – почав розповідати Річард. – Я досі …

– А що вона хотіла дізнатися? В сенсі, з якою метою сюди потрапила, – перебив його Пет. Якщо Флюора сюди потрапила, бо сама цього хотіла, тоді чому вона сказала: «Навіщо ти це зробив? Не варто було. Сам світ не безпечний, а тим паче – магічний.»? Вже зав’язується якась заплутана і дивна історія. Пет на всяк випадок остерігатиметеся Річарда.    

 – А їм подобається там жити? – до того, як пані Флюора не попередила Пета про небезпеку, в яку Пет і досі ще повірити не міг, він відчував себе спокійніше.

 – Досі питань! – скрикнув нервово Річард.

 – Він точно схвильований цією темою, – подумав Пет. – Адже його очі бігали, як мурахи.               

Річард заспокоївся і легко видихнув з великим полегшенням. Ця тема про життя в Порталі Майбутньому його і справді хвилювала. Цікаво, чому? – часто міркував Пет подумки.

 – Щоб потрапити до твого майбутнього, маємо телепортуватися до потрібного нам місця, щоб подивитися ту або іншу подію в майбутності. Ося що ти маєш зробити: заплющ очі і уяви своє майбутнє. Все, що хотів, щоб сталося.

 – Добре, – кивнув головою Пет. – Я зрозумів…

 – І Пет Паттерсон забиває вже третій гол для своєї команди! 3: 1 на користь команди школи № 2! – закричав суддя на майбутньому матчі з футболу, звісно, в думках Пета.

 – Мо – ло – дець! – кричали вболівальники, сидячи на трибунах.

І щастя гріло душу і серце Пета в ту мить.

І він неохоче розплющив очі…

– Я дуже хотів би… – розпочав мрійливий Пет. 

– Тихо – тихо… Ти хотів би виграти футбольний матч зі своєю командою. Матч, який вирішить вашу долю: або ви переходите на вищій рівень у рейтингу, або ви залишаєтеся з тим самим тренером, і на тому самому рівні. Правильно?

– Ттак, – здивувався хлопець. – Можна одне-єдине питання задати?

– Прошу… – дозволив Річард.

– От як ви змогли вгадати моє бажання? – запитав Пет.

– По-перше, не забувай я –маг і чаклун, а по-друге, ти дуже щиро хотів цю перемогу, очі твої палали, коли думав про це.

Пет кивнув два рази головою і погодився, що він зустрів дуже талановитого чаклуна. Він подивився на небо, на птахів, які цвірінькали в ньому, на хмарки. Хлопець помітив, що хмари і саме небо взагалі не відрізняються від тих, що в реальності. І сонце гріло так само, як у його світі в теперішності.

 – І ще мені так допікає думка – що ж буде з нашим світом у далекому майбутньому? – сказав Пет. І справді не було і дня, щоб Пет не замислювався про далеке майбутнє.

 – Ого! Не думаєш про те, що це б було дуже складно? Ти впевнений, що хочеш побачити невидиме, поки воно не сталося, майбутнє? Бо, розумієш, жалкувати за чимось – це дуже тяжке відчуття…

 – Звісно, впевнений, всі б хотіли побувати в майбутньому, – необдумано ляпнув хлопчик.

Річард ніяк не відреагував. А Петові вже кортілося в подорож.   

 – Ну ж бо, вже до мого майбутнього! – закричав Пет.

 – Брате мій, Річарде! – загорлав чоловік позаду них.

Вони обидва різко повернули голови. Достатньо високий чоловік, молодший за Річарда, стояв неподалік. Він мав елегантний костюм, прегарні вуса і величне руде, кучеряве волосся. Його посмішка була життєрадісною повною енергії. 

 – Майкле, як я тебе давно не бачив, – промовив Річард. Пет вперше спостеріг на обличчі Річарда півусмішку – той явно був задоволеним. – Аж не віриться, що я бачу свого улюбленого брата!

Вони синхронно підійшли один до нього по-братерськи потиснули один одному долоні та навіть обнялися. Пет помітив, що у Майкла дуже гарні очі – зелені.

– А в наших братів усе добре. Олександр отримав підвищення – він заступник директора банку, а Джордж в минулому місяці нарешті одружився.

–  Вони так і не відмовилися від свого рішення? – вмить посуворішав Річард.

– Ні, – відповів Майкл і постукав паличкою по плечу.

– Гаразд, – помітив його жест. – Як там у Великій Британії?

 – Знаєш, було приголомшливо! Ти би тільки бачив, з яким могутнім «дідом» я вів усі ці розмови два останні місяці. І в результаті ми таки його створили!

– Та невже? Вітаю, брате! Ти точно впевнений, що він стирає всі погані спогади?

– Ще ніхто не жалівся, – засміявся Майкл. – Добре, брате, мені вже час. А з тобою, хлопчику, потім познайомимося. Буду радий новому другу.

Майкл зробив оберт довкола себе чарівною паличкою і зник…

– Ну добре, Пете, – Річард озирнувся до хлопця, – хапайся знову за мою паличку, і промов: «До майбутнього, до майбутнього, до майбутнього – вперед!»

Пет швидко, не думаючи, поклав долонь на паличку і промовив чарівні слова. Вони почали злітати, і земля ставала все далі і далі від них. Пет ніколи не відчував те, що відчував, коли він летів з чарівником у небі. Хоч вони були у повітрі, ні хмар, ні сонця не було видно. Один туман, туман і тільки туман.    

 – Якщо буде страшно, заплющ очі! – прокричав Річард, адже через сильний вітер його інакше було б погано чутно.

Саме ці слова налякали хлопця, і він заплющив очі. Вони злітали ще, ще, і ще вище. А потім їх стало закручувати, як дзиґу. Після злітань і закручувань вони почали приземлятися. Річард приземлився повільно і м’яко на ноги. А ось Пет знову приземлився на спину.

 – Друже, думаю, тобі потрібно буде навчитися приземлятися, – засміявся Річард, дивлячись на товариша по подорожах.

Друже? Пет дещо сумнівався в цих словах після розмови з пані Флюорою. Але Майкл сподобався йому, тож Пет сподівався і вірив, що все буде добре.

Хлопець піднявся, витрухнув пил з одягу і роззирнувся навсібіч. Вони знаходилися на стадіоні, і там було дуже гучну. Хоч Пет ніколи не бачив це місце, воно було йому знайомим. Пет думав, і думав про те, що це за місце. Іще б трохи – і його голова зірвалася б від перенапруження.

  – Ого! – закричав Пет. – Здається, ми і справді в моєму майбутньому! – з дивом і враженням в голосі промовив Пет. – А це, – направив руку на величезний стадіон, з трибунами, наповненими людьми. – Це той стадіон, на якому я буду грати.

Річард кивнув головою, бо це насправді був стадіон, на якому в майбутньому буде грати його підопічний. Пет трішки наблизився до Річарда і прошепотів на вухо чаклуна:

 – А нас бачать інші люди?

 – Ні, друже мій, – прошепотів у відповідь Річард. – Звісно ні, я б не хотів, щ б ти з майбутнього побачив точнісіньку копію Пета перед собою.

 – А що б сталося? – запитав Пет.

 – Ой, товарише мій… Це була б трагедія, – Річард поклав  руку на серце, і Пет прочитав у його очах… Невже переляк? – Мої б Портали Майбутнього викрили люди, і хто знає, що б зі мною зробили.

Знову ці «товарише»! Гммм, чи пані Флюора трішки не в собі, чи Річард і справді небезпечний? Але чим він може бути небезпечним? 

 – Всім добрий день! – гучно сказав ведучий матчу у мікрофон.

Люди, які проходили повз, і справді не помічали їх, Пет завжди озирався ліворуч, праворуч, він себе відчував хлопцем-невидимкою. Річард поклав долонь на плече Пета, Пет тільки зараз помітив його блакитні очі, як хвилі моря.  

 – Нам уже час. Ходімо!

І пішов він у бік стадіона, на якому починала западати тиша. Його плащ колихався над землею. А тим часом Пет і далі дивувався тому, що коїлося в той час. Побачивши, що Річард вже далеко від нього пішов, він нарешті прискорив свій крок.

 Стадіон був величезних розмірів, люди заповнювали майже всі трибуни. Річард вже був на сходах, і як зрозумів Пет, він зовсім не збирався чекати на нього. Тому Пет по сходах побіг до нього.

 Догнавши Річарда, Пет доволі змучився і почав важко дихати. Але він розслабився, коли сів на 123 місце, а Річард біля нього на 124.

 – Пані та панове, я рад вітати вас на футбольному матчі, на якому будуть змагатися дві школи – № 2 та № 5. – промовив у мікрофон чоловік. А люди почали піднімати і колихати плакатами, на яких було написано: «Школа № 2 – найкраща», або «Школа № 5 – найкраща із найкращий». – Щиро  бажаю всім гравцям  чесної, справедливої і приємної гри, – завершив чоловік.

Пет повернув голову до Річарда і щиро посміхнувся. Він був впевнений, що дізнатися про те, що його чекаю в майбутньому, – це дуже добра можливість, але чи справді вона приведе до чогось доброго, покаже майбутність…

 – Це так хвилююче і так цікаво! – промовив Пет.

 – Я тебе чудово розумію, Пете. О, дивися! – закричав Річард і показав пальцем на дві команди хлопців, які виходили з-під трибунів. Вони були вдягнуті в свої однакові форми. –  Чи розглядів уже себе?

 – Секунду… Так! – радісно промовив Пет. – Ось там я! – навів погляд на себе і свою команду. Пет з майбутнього посміхався й махав рукою своїм вболівальником. – Який я красень! Ну просто – найгарніший і найкращий. О як мені личить цей костюм. – Пет і Річард одночасно подивилися на себе і почали весело сміятися.

Трішки далі від них сиділи батьки Пета. Його батько з рівною поставою і з піднятим підборіддям поруч з тендітною мамою Пета вболівали і підтримували свого сина. А коли Пет забивав свої неймовірні голи, вони піднімали біл-борд. 

 Гра йшла добре, а Пет дуже уважно слідкував за грою. Річарду теж було цікаво слідкувати. І тут почалося найцікавіше:Пет з майбутнього атакує ворота суперників, адже він був саме нападаючим у своїй кар’єрі почтаківця. Вболівальники гучно вболівали і підтримували Пета і його команду. Три, два, один… І… Гоооол! Пет забиває у ворота м’яч!

 – І 1 : 0 на користь команди № 2! – сказав чоловік в мікрофон.

 – Неймовірно! Нереально! Супер! – радів Пет з минулого. – Я впевнений – ми виграємо, тааак!

 – Молодець! – привітав його Річард. Він витягнув руку для рукостискання, і Пет сильно, по-чоловічому стиснув його долонь.

 Коли вболівальники і всі інші на стадіоні заспокоїлися, гра продовжилась.

 – І Пет Паттерсон забиває вже третій гол для своєї команди! 3: 1 на користь команди школи № 2! – закричав суддя.

 Рахунок вже був – 3 : 1 на користь команди Пета. І ці 3 голи забив саме – Пет. Той Пет, що на трибуні, вірив, що гра буде і далі на їх користь.

 – А ти як думаєш, хто виграє? – запитав Річарда Пет. Але він відповів не одразу. Подумав, порахував на пальцях і сказав:

 – Я не знаю, дуже важко сказати, – обернув головою в бік стадіона, закінчивши дискусію.

 – Як це – важко сказати? – здивований і шокований відповіддю Пет. – Нуж бо, подивися! Гра іде чудово, вже 3 : 1 на нашу користь, – наголосив Пет.

 – Пете, ти маєш зрозуміти і прийняти той факт, що життя – не фільм, в ньому немає написаного раніше сценарію. Все може перевернутися до гори ногами і змінитися. Повір, у тебе і у твоєї команди сильні супротивники.  

Пет подивився на Річарда і опустив обличчя вниз, засмутившись, тому що зрозумів його  слова, для нього завжди було дуже важливим виграти матч. Він налаштував свій розум на те, що перемога – це добра робота, а поразка – це погана робота.

 – Агов, Пете! Ти слідкуєш за грою, чи ти забув, де ти знаходишся? – позитивним голосом промовив Річард, захотівши розвеселити і підбадьорити трішки Пета.

Пет підняв обличчя і побачив нарешті посмішку Річарда, це було важко назвати посмішкою, але він старався. Річард дуже рідко посміхався, саме це розвеселило Пета.

 – Слідкую, слідкую, – розправив плечі, і далі почав слідкувати за грою.

 – Пете, друже, ти все правильно робиш, що віриш в свою команду, і впевнений, що виграєте, але ті слова, що я тобі казав, не забувай…

Пет навіть не повернув голови до Річарда, але на його слова просто кивнув, двічі.

Емоційний, цікавий і вражаючий матч добіг кінця. Гравці вже попрощалися з вболівальниками і з дуже різними емоціями зникли з стадіону. Школі № 2 не вдалося перемогти. Кінцевий рахунок був 3 : 4 на користь школи № 5… Трибуни вже були майже пусті. Пет і Річард сиділи, не розмовляючи, не рухаючись, і Пет дивився в простір з печалюю в глибині себе. Річард подивився на Пета і поклав руку на його плече.

 – Час іти, Пете, – він мовчав. – Пете, все нормально?

Це питання було недоречним у цій ситуації, адже цей матч був таким важливим для хлопця! Він знову тільки холодно кивнув головою. І дивом промовив:

 – Ага. Пішли.

Вони встали, спустилися з трибун і пішки віддалилися від стадіону.

 – Як погано мені, коли я розумію, що це моє майбутнє, це станеться і треба на це очікувати… – промовив Пет.

 – Перемагають не тільки ті, хто сильніші, розумніші або швидші, а ще й ті, які не бояться програти.

 – Але це ж кінець! Ми не перейдемо на вищій рівень, це повна поразка! – нервово сказав Пет.

 – Але, «Кожен фініш, це по суті старт», так писала одна поетеса, знаєш, яка?

Пет трішки подумав і згадав урок української літератури, коли вони вчили цей вірш.

 – Так, знаю, це фраза із вірша Ліни Костенко.

 – Твоя рація,  – кивнув головою Пет. – Звідки ти знаєш такі вірші?

 – Я захоплююся красивою літературою, – відповів Річард.

Коли вони розмовляли, то все далі і далі віддалялися від стадіона. Тому вони вже мали повертатися.

 – Нам час відправлятися далі – наголосив Річард.

Він спокійно і поволі витягнув паличку і направив її в сторону Пета.

 – Ти вже знаєш, що робити – я впевнений у своєму другові.

Пет взявся за паличку і заплющив очі. В його голові постала фантазія про далеку майбутність…

 Надтехнологічний світ, багато можливостей і щасливе життя присутні на планеті Земля. Люди літають все далі у всесвіт, впокорюють майже всі планети, а літаки такі швидкі, що замінюють найшвидші потяги. Проблеми? Ні! В нашому світі не існують проблем, тому що багато технік вирішують щоденні проблеми.

 Пет розплющив очі.

  – До майбутнього, до майбутнього, до майбутнього – вперед!

Вони вдвох піднялися в повітря, їх закручувало все сильніше і сильніше. Пет так замерз, адже вони були на дуже високій висоті. Пізніше вони різко почали падати вниз. Скажена швидкість проходила через Пета і Річарда.

– Бух! – звук падіння Пета на землю.

Пет ледве міг отямитися після такого жахливого падіння. А Річард приземлився на ноги, зробив оберт навколо себе і встав, тим часом, як Пет підіймався дуже повільно, бідолаха він і його спина.

 Пет був шокований, побачивши місце, де він знаходився. Він не це хотів побачити… Його підборіддя «відпало2 від побаченого. Вони знаходилися в якомусь великому і дуже сірому місті, інших кольорів Пет не бачив. Було настільки гучно, що в Пета вже починала боліти голова.

 – Шух! Шух! – було чутно з автостради.

 – Пім! Пім! – з іншого боку чутно від машин, які стоять у кілометрових заторах.

І жодних людей… Не чутно дзвіночків на велосипедах, які мчиться по калюжах, не чутно, як люди розмовляють між собою.

 Пет підняв голову догори і побачив ніби нескінченні хмарочоси, які в буквальному сенсі зустрічалися з хмарами. «Людей, мабуть, тут можна побачити тільки в ліфтах», – подумав Пет.

 – Увага! Звільніть шлях! – сказало щось позаду Пета, голосом подібним до робота.

Відскочивши убік, він побачив щось нереальне! Робот-листоноша, який тримав пачку листів, мчав по тротуару. Він був настільки розумним, що навіть об’їжджав калюжі.

 – Вражає, правда?! – підійшов до Пета Річард.

 – Ні, розчаровує!

 – Чого? – не зрозумів Пета Річард. – Дивись, як змінився світ, скільки всього покращилося. – пояснював Річард.

 – Покращилося? Подивись, тут навіть немає людей… Звісно їх не буде, коли роботи розносять пошту.

Річард хотів посперечатися, але Пет ще не закінчив.

 – В цьому світі не вистачає простого життя… Звичайних листонош, які справді люблять свою роботу, гарних і приємних на вигляд будинки, – Пет тяжко видихнув.

Річард мовчав, він шукав аргументи, що могли довести його рацію. Але їх не було.

 – А може, ти в чомусь і прав.

 – Може?!

Холодний вітерець пролетів крізь Пета і Річарда. І тільки сонце в цьому місті, яке намагалося вийти і-за хмар, гріло їх останнім теплом. Вирішивши прогулятися у цьому місті з паралельної майбутності, вони пішли подивитися на архітектуру. Пет постановив не засмучуватися майбутністю, адже бібліотеки, театри і різні будівлі справді здивували його своєю незвичною формою та неоновими вивісками. Йшовши по якомусь парку, вони побачили іще одного робота. Підійшовши до нього, вони довідалися, що це був прибиральник у парку.

 – А нам вдасться з ним поговорити? – промовив Пет.

 – Ні, він нас не бачить, нас ніхто не бачить – нагадав Пету Річард.

«Але… – здивовано подумав Пет. – Робот-листоноша попрохав звільнити йому шлях…».

Робот перервав свою працю і повернув голову в їхню сторону. Він був збудований трішки, як людина, його очі моргали, а верхні кінцівки так само функціонували. Пересувався він на колесах.

 – Дивно, я вас бачу, – промовив робот. – І так, я можу говорити. Не такий я вже дурний, – прошепотів під носом робот-прибиральник.

 – Ого! Я можу з вами поговорити! – зрадів Пет.

 – Я вибачаюся, але дивно, що ви цьому радієте в 2124 році, – сказав робот.

Річард наступив на Петову стопу, даючи знак, що треба підіграти.

 – Ви не дивуйтеся! – махнув рукою Річард. – А які ще роботи є в цьому місті?

 – Ви, мабуть, приїжджі?! Є робот-листоноша, робот-кур’єр, робот-таксист… – Робот зробив перерву. – І ще безліч.

Річард і робот ще трішки подискутували, але Пет про щось задумався, не зосереджуюсь на їхній розмові. Але в певний момент…

 – Річарде! – заголосив Пет. – Я вибачаюся!

Він взяв за руку Річарда і потягнув подалі від робота.

 – Що коїться?

 – Ти не помітив нічого дивного? – на вухо прошепотів Пет.

 – Та ніби ні.

 – Яким дивом цей робот нас побачив, нас ніхто не мав бачити – промовив Пет.

Річард не мав, що сказати.  І тут звершилося диво: йшла перша людина! Чоловік, який йшов по їхній стороні, обійшов їх. Це означало, що тут їх всі бачили!

 – Нам треба швидко повертатися! – сказав Річард.

 – Я згоден! Але де нам можна безпечно телепортуватися?

 – Хороше питання, зараз щось придумаємо, – промовив Річард.

Він повертів головою і побачив вдалині напис «Туалет». Примружив брови і щось придумав.

 – У мене є план! – сказав Річард. Махнув рукою і пішов. – Ходімо за мною.

Річард рвонув, а Пет за ним.

 – Річарде, а обов’язково нам повертатися, може, ще залишитися тут? – запитав Пет.

 – Так, обов’язково! Краще не ризикувати тим, що нас всі бачитимуть. – тривожно заперечив Річард.

 Минувши серйозну відстань і перейшовши сучасний дорожній перехід, сучасний, бо коли з’являлося зелене світло, перед машинами піднімався, так би мовити, бар’єр. А коли червоний, то він опускався. І так було на всіх переходах в місті. Вони опинилися в міському туалеті. Вони не звертали уваги на те, чи він більш сучасний чи ні. Річард і Пет забігли в кабінку. Річард дістав з внутрішньої кишені плаща паличку.

 – Хапайся за паличку! – прошепотів Річард.

Пет виконав його наказ. Пет вже не дивувався нічому, що з ними коїлося. Чи вони злітали, телепортувалися чи навіть побували в майбутності. Для нього це була дивовижна пригода. Чи Пет задумувався над словами Флюори? Ні… Мабуть, тому, що він ще хлопчик, який не розумів, що таке небезпека.

 Вони злетіли і дуже сильно їх почало закручувати. Як вони змогли перелетіти стелю і вилетіти з туалети? Хоча, це не важливо! Вони не бачило ні чого, окрім сонця, яке намагалося пройти через густий туман. Пет і Річард досі кружилися і парували у повітрі. В певний момент вони почали опускатися все нижче і нижче. Побачивши десь знизу землю, Пет намагався в цей раз не впасти на спину. Вони були вже близько до землі. Річард приземлився на ноги, нічого дивовижного, звісно. А Пет… І Пет теж! Радість наповнила Пета від голови до п’ят. Річард і Пет поправили свій одяг, поправили себе до ладу. Вони опинилися в тому самому місці, коли Пет перший раз потрапив до порталу.

 – Це була неймовірна подорож!  – завищав Пет.

Річард посміхнувся.

 – Я думаю, що після всього цього мені треба повертатися додому.  

Річард мовчки стояв, загадково посміхався.

 – Я тобі сказав, що можу відправити в майбутнє – почав Річард. Пет починав хвилюватися. Щось тут почало коїтися не по плану.  – Але я не сказав, що відправлю тебе назад!

Пет не зрозумів нічого! Він мовчав і не знав, що сказати. І після такої неймовірної  подорожі в майбутність, після того, як Річард і Пет стали друзями, Річард знімає свою маску.

 – Я вже довгенько не зустрічав дурнів, які відправляються в «не знаю куди» і «не знаю з ким», – захихотів Річард своєю єхидною посмішкою, яка Пета вже дратувала.

 – Але як так? Я-як ти так можеш? – заскиглив він.

 – Мені огидн,о коли діти скиглять! – грубо промовив Річард. – Поживеш в мене трішки, а потім … якщо сподобається, я тебе з радістю прийму. Якщо ні…

 – Мені не сподобається! – перебив і заперечив Пет. – Нормальним людям не сподобається жити в неволі. – Пет зробив  впевнені кроки вперед і сказав з піднятим підборіддям. – Скажи мені тільки одне, з якою метою ти це робиш?

Пет не вагався, але пару секунд помовчав. Дивився йому в очі, прямо в очі.

 – Більшість цих домів пусті, а я хочу щоб мій Портал нарешті став багатонаселений і могутній! – сказав радісний Річард. – Чекай мене тут. Ввечері я поселлю тебе в одному з будинків та…А зараз я мушу іти.

Він пішов від Пета повільним кроком, поки не зупинився і не розвернувся в сторону Пета.

 – Мм, можливо ти хотів би поселитися в якомусь певному будинку? – запитав Річард. Пета на секунду подумав що він добрішає для нього, але він не хотів йому більше довіряти.

Пет невпевнено кивнув головою. Річард здивувався і був цікавий відповіді.

 – У пані Флюори, – тихо, але не шепотом сказав він.

 – Що?

 – У пані Флюори хочу.

 – Добре, я впевнений, вона добре попіклується про тебе. Вона також розповість про життя в моєму Порталі. 

Річард віддалився і в певний момент зник з обрію. Пет був уже засмучений тим, що з ним сталося. А ще більше тим, що його батьки будуть хвилюватися через нього. Він залишився один в Порталі Майбутності. Думки весь час турбували про те, як Річард міг так вчинити з ним. Він схопився за голову і промовив:

 – Що ж я накоїв?

І тут недалеко від нього з’являється Майкл. Помітивши Пета в розпачі, він вирішив підійти до нього.

Пет не одразу помітив його.

 – Пете, привіт! – промовив він.

Пет роззирнувся і впізнав Майкла.

 – Привіт, Майкле, – промовив він хоч і боязко, але чомусь з довірою.

 – Все добре? Ти якийсь розчарований… – зауважив Майкл.

 – Твій брат … шахрай! Він мене обманув, – сказав Пет.

Майкл запропонував сісти на лавочку, яка було біля них. І перепитав Пета. Він йому все розповів, розповів про іншу сторону Річарда.

 – Річарде, Річарде. Пете, чесне слово, я не знав, що він мав такі погані плани. Знаєш, я багато подорожував, будував своє життя і не слідкував за ним. – промовив Майкл. – Невже мене Річард обдурив? Він же казав, що всі ці люди добровільно згодилися жити в цьому місті….

Пет зморщив брови.

 – Я помічав, що у Річарда більше людей, дітей з’являлося. Я, звісно, поцікавився. Він мені сказав, що всі ці люди самі цього хотіли, самі хотіли жити тут, у Порталі Майбутності, бо для них світ магії набагато цікавіший, ніж звичайний. Він казав це так щиро, що я йому, звісно, вірив.

Пет взявся за голово і похитав нею. Річард обманював дітей, людей, не кажучи вже про свого рідного брата.

– А можеш, будь ласка, розповісти трошки про вашу сім’ю, – почав Пет. – Коли ти говорив з Річардом тоді, ви згадали про ваших братів. І мені стала цікаво…

 – Нас четверо, Річард найстарший. Наші батьки мали магічні здібності, і нам всім вони передалися. Олександр і Джордж зараз живуть звичайним життям в своїй теперішності, вже давненько вони відмовилися від всієї магії і не мають жодних відносин до неї. Але я з Річардом, як бачиш, не відмовилися… – розповів Майкл. А Петові було дуже цікаво слухати.

Річард завжди був схожий чимось на лева, він прагнув колись стати головним в своєму Порталі, мати владу над кимось. Щоб він мав підтвердження своєї могутності.  

– Тепер я розумію, але… Я не знаю, що мені робити! Як повернутись додому… – промовив Пет. А в очах Майкл було видно, як він хвилюється за нього. Він повернув голову Пета в свою сторону і сказав йому:

 – Я тобі допоможу вибратися звідси. Це, напевне, важко, опинитися такому юному хлопчику самому в іншому світі.Хоч я не знаю, як тебе відправити в теперішність, але я допоможу!

Майкл завжди допомагав тим, хто в біді. Він не допомагав для відчуття могутності, або для чогось іншого, просто йому подобалося відчувати  радість і щастя від допомоги іншим. 

– Чому ти не можеш це зробити? Ти теж маг, як і Річард.

– У мене інший дар. Я не володію часовою магією, я дуже добре вмію робити людей щасливими і працювати з думками і спогадами людей. Річард навчив мене особливому жесту, який відправляє мене сюди і відправляє звідси в інше місце, куди мені треба. А щоб відправити у певне місце і певний час когось іншого… Гм… Цьому він мене мене навчив… Але не сумуй, Пете, ми щось вигадаємо. А поки чекай Річарда та роби вигляд, що ти змирився зі своєю долею.

***

 Батьки Пета дуже хвилювалися за їхнього сина, вони не знаходили місця вдома через його відсутність. Звернувшись до поліції, вони сподівалися, що з ним все добре. Тим часом, як Пет був вже другий день у полоні. Річард його поселив до пані Флюори, як той і хотів. Вони жили в невисокому будинку, з гарними віконцями. З ними ж у будинку жили й інші люди. Розказавши все про Петову ситуацію, пані Флюора була дуже обурена на Річарда. Пет тільки зараз зрозумів що Флюора було тоді права.

 – Хлопчику, Річард так само зробив зі мною… Я теж колись була як ти, коли потрапила в цей портал, – почала згадувати пані Флюора. – Мені було так цікаво побачити своє далеке майбутнє, своїх дітей і внуків. Те, що я побачила, мене розчарувало, так іще залишилася я тут в полоні а багато років і вже стала бабусею.

Пані Флюора була жіночкою середнього зросту, в неї були добрі блакитні очі. Вона завжди ходила у в’язаних ковточках. Вона запропонувала провести Петові екскурсію по містечку. Флюора вела Пета по найкрасивішим вуличкам Портала. Пет побачив музикальну зону, там, де мешканці кожен день грали на гітарі і співали. Флюора розповіла Пету, що завжди відвідує їхні концерти. Більшість мешканців Порталу були молодими людьми, людьми старшого віку і дітьми. Частина із них знали одне одного, і були навіть найкращі друзями. З-за хмар вийшло привітне сонце, яке зробило екскурсію більш приємнішою.

 – Пані Флюоро, а де у вас якісь магазини з продуктами? – поцікавився Пет.

– Ходімо, покажу, а дорогою до нього покажу ще щось.

Пет побачив ще маленьку церкву, але вона була вражаюча за формою та оздобленням. Всередині неї був великий портрет Річарда і палали різнокольорові лампадки.

– А зараз ти точно здивуєшся! – сказала Флюора і Пет вже здивувався.

Вони завернули і побачили перед собою будівлю, схожу на якийсь навчальний заклад. Пет подумав, що це школа.

 – Це школа, правда?

 – Так. – відповіла Флюора. – Я тут викладаю мистецтво, – гордо вимовила вона. Прищеплюю дітям естетичний смак.

 – Я справді вражений!

 Потім вони пішли до магазинів. Вони пройшли через школу і через алейку дерев. І аж потім дійшли до магазинів. Вони не були великі, але продукти були різноманітні. Пані Флюора сказала, що у них є пекарня, там де кожного раннього ранку одна жіночка випікає найсмачніші в світі вироби!   

 Цього ж дня о 15 годині, Майкл і Пет мали зустрітися в тому самому місці, в якому вони зустрілися в той раз. Пет прийшов перший і почекав на Майкла. Коли він побачив, що Майкл наближається, помахав йому рукою.

 – Привіт, Майкле, – весело привітався Пет.

 – Привіт!

Майкл попросив, щоб вони себе поводили звичайно, і не подавали вигляди, ніби щось задумали.

 – Тобі щось вдалося дізнатися, як я можу повернутися? – запитав Пет. Він сподівався, що Майкл хоч щось дізнався.

 – Я знаю тільки те, що для того, щоб ти повернувся, треба знати якесь закляття. Якісь слова, які повернуть тебе, – тихо промовив, щоб ніхто зайвий не почув.

 – Наприклад, коли я відправлявся в цей Портал, я казав «До майбутнього, до майбутнього, до майбутнього – вперед», – зауважив Пет. Може, це допоможе?

 – А це вже щось! Можливо, щось подібне до цього?- завагався Майкл. – Точно! «До теперішності, до теперішності, до теперішності – вперед».

– Ти впевнений?

Майкл махнув головою.

 – Майкле, я пам’ятаю, що коли ти говорив з Річардом і я тебе побачив перший раз, ти сказав, що ти зміг винайти закляття, яке стирає пам’ять, – почав Пет. – Знаєш, я жив з пані Флюорою, і вона дуже засмучена своїм минулим. Її минуле – ніби тяжкий камінь на її плечах. Вона залишилася одинокою бабусею тут, в порталі…

Майкл був зворушений цими слова.

 – Я зрозумів, на що ти натякаєш. Я обіцяю допомогти.

Пет мило посміхнувся.   

 – Зустрічаємося о 20 годині вечора, там де ти перший раз опинився, – сказав Майкл. – Ми маємо зробити все таємно, щоб ніхто нас не побачив, а особливо, Річард. І до цього часу я маю роздобути дещо, – таємничо підморгнув він.

 Вже потемніло, небо було все в зорях. Пет з Майклом зустрілися рівно о 20. Майкл витягнув з кишені паличку Річарда і показав Петові.

 – Невже… це паличка Річард?! – шоковано спитав Пет.

 – Так, я її взяв, коли Річард спав. – засміявся Майкл, а Пет з ним. – Час повертатися тобі в теперішність…

 – Спочатку я хотів би тобі подякувати за те, що ти мені допоміг, – сказав Пет.

Майкл витягнув магічну паличку і весело моргнув оком.

 – Ну що, удачі нам! – бадьоро промовив Пет.

Він схопився за паличку і повільно видихнув.

 – Ти готовий промовляти слова? – спитав Майкл.

 – Угу. «До теперішності, до теперішності, до теперішності – вперед».

Нічого не відбувалося. Вони стояли і чекали, щоб щось сталося. Пет вже засмутився і хотів опустити паличку, але Майкл поклав свою долонь на руку Пета, не давши йому опустити її. І правильно. Адже вони почали злітати, зникло все, що було біля них, але з’явився дим і густий туман. Пет щиро посміхався, а його очі горіли від радості. Вони злітали ще вище, і ще сильніше їх закручувало. Під їхніми ногами вони не бачили нічого. Але потім вони почали приземлятися. Швидкість зменшувалася і вони бачили трішки землю. Пет приземлився приголомшливо, навіть краще ніж Майкл!

 Вони опинилися в тому ж самому місці, з якого колись Пет потрапив в Портал. Людей було багато, як і завжди, їхні погляди були в екранах гаджетів, і ніхто не помітив появу Пета і Майкла. Вони піднялися з землі й отряхнули пил з одягу.

 – Вийшло! – закричав щасливо Пет.

Він побіг до Майкла і сильно його обняв.

 – Дякую тобі велике! – промовив Пет.

 – Я дуже радий, що у нас все вийшло. До речі, у мене є гарна новина! За згодою пані Флюори, я зміг стерти її найгірші спогади. Вона мені перед цим дуже сильно дякувала за спокійну, щасливу старість. І я зрозумів, як для неї це було важливе. 

 – Це чудова новина, – зрадів Пет. Для нього це було справді важливо. – Тепер поганих спогадів буде менше! – засміявся він.

 – Це точно! Тобі вже час іти, Пете.  

 – Так, час. Бувай, Майкле. Дякую тобі за все.

Він підбіг до нього і обійняв Майкла на прощання.

Майкл граційно зробив оберт довкола себе магічною паличкою Річарда і зник.

                                                               ***

 Два тижні тому Пет знав, як закінчиться їхній матч. Коли він бачив, як його команда вірила, що вони переможуть, він сказав, що це нічого не дасть. Його команда була обурена і зла на нього, через те, що він сумнівався і взагалі не вірив в них. Перед виходом на поле він посварився з іншими в своїй команді.

Але це не завадило їм перемогти! Так, вони перемогли! Всі раділи цій перемозі, хлопці з команди Пета взялися за руки і кричали свій девіз перемоги. Для Пета цей матч був не тільки найкращим в житті, він багато чого змінив для всієї команди, а ще став чудовим уроком. Вони перемогли через те, що хлопці з команди робили все, для того, щоб виграти, вони знали, перемога завжди можлива!

 Пет зрозумів одну річ: Майбутнє залежить від нас! Він ані трішки не шкодував, що потрапив в Портал Майбутності. Ця подорож була цікавою і незвичною, але також повчальною.

 Поки ми будемо заглядати в майбутнє, ми загубимо теперішність. Мудреці кажуть: «Минуле забуте, майбутнє закрите, теперішність дарована!»