У вітчизняну фольклористику термін “легенда” увійшов з церковно-монастирського вжитку, як і в практику багатьох інших європейських країн. Але оскільки у нас протягом тривалого часу було намагання провести чітку грань між сюжетами релігійного і світського характеру, то тематичний підхід гарантував надійні критерії такої диференціації. Втім, в історії української літератури легендами прийнято вважати малосюжетні фантастичні оповідання історико-героїчного, міфологічного та апокрифічного змісту з обов'язковою установкоюна вірогідність.У переважній більшості легендам притаманні драматизм, стійкість сюжету, чітко виражена структура образів, точно визначена завершеність сюжетних ліній.

У легендах Дніпрової Чайки немає нічого зайвого, все підпорядковане сюжету, провідній ідеї. Для достовірності тієї чи іншої легенди посилання на очевидців не обов'язкове, воно передається як щось загальновідоме, а отже, гідне уваги. Переважаючі художньоінформативні запити читача до її сприймання прощають авторові упущення деяких конкретизуючих даних. Але якою б великою не була в легенді роль біозооморфних образів, варто визнати, що чільне місце в ній посідає людина. Незалежно від того, провідну чи другорядну роль відіграє вона в сюжеті, головною темою легенд є її немічність або протистояння невідомим силам природи, вміння знайти з ними спільну мову і змусити інколи служити своїм інтересам. А спільним для всіх легенд є те, що незважаючи на фантастичну могутність міфологічних сил, людина не пасивна в протистоянні з ними, а іноді й перемагає їх. З особливим драматизмом боротьба людини з природою виявляється в сюжетах з образами людей, нібито наділених надприродними фантастичними якостями.

Так, у легенді "Дівчина-чайка" головна героїня розуміє мову риб, тварин і птахів, навіть самого моря, з яким пізніше вступає в двобій за життя козаків. Але у подальших авторських легендах Дніпрова Чайка порушує давню фольклорну традицію і акцентує увагу на фізичній безпорадності і духовній силі (як-от у легенді "Тополі"), або навпаки - на контрасті фізичної сили і духовної немочі (як-от у легенді "Морське серце").

Мотиви про походження окремих видів флори і фауни шляхом метаморфози інших природних форм відомі багатьом народам. Особливо популярні серед них оповідання про перевтілення людей у тварин, дерева, квіти, скелі, які виходять за жанрові рамки легенди.

В легенді "Тополі" причиною метаморфози чотирьох бранок турецької неволі послужило небажання втратити дівочу честь у полоні, на чужині. Опис татарської атмосфери (річки Альми, верблюдів і отар, кривавої січі на базарі, високіх гір тощо) служить історичним тлом для викладу Дніпровою Чайкою основного сюжету. З болем і співчуттям письменниця розповідає про перевтілення бідних дівчат (легенда "Дівчина-чайка" і "Тополі"). В їхньому перетворенні на інші природні форми так багато прихованого трагізму, а характери позначені чималою добротою, чистотою і щирістю почуттів, в них повністю втілене народне розуміння порядності й честі, любові і вірності, інших понять народної етики. Саме цим Дніпрова Чайка близька у своїх легендах до фольклорного першоджерела.

Ці легенди мають також дидактичний характер і своїм моралізаторським ставленням до дійсності близькі до притч. Дидактичні елементи введені авторкою не спонтанно, бо легенди були розраховані не тільки на дорослу, а й на дитячу читацьку аудиторію, тож основні функції цих творів були пізнавально-етіологічні та інформативно-мнемонічні, приведені у суголосність з українським легендарно-фольклорним матеріалом. Потужним є дидактичний струмінь в легенді "Дівчина-чайка", де на тлі убогого побуту чоловіка та його доньки авторка висвітлює багатство та щирість їхніх душ. Тому старий чоловік щоночі розкладає велике вогнище, "щоб ті кораблі та суденця, що бігли по хвилях зелених, минали безпечно каміння та банки лихі, потаємні, коли ж розбивалося судно, він сам на маленькому човні сміливо кидавсь у море нещасних пливців рятувати". Тож і не дивно, що донька перейняла щирість і милосердність батькового серця, тому й кидається вона на допомогу сміливим козакам-мореплавцям, які борються з розлюченим морем.

З етикою в поетичних легендах Дніпрової Чайки нерозривно пов'язана естетика, яка містить у собі великий потенціал краси. Письменниця концентрує увагу на зовнішній звабливості своїх персонажів. "І виросла дивно хороша дочка у старого: біла, мов піна морська, як кушір, кучерявії коси вкривали її по коліна, а очі блакитні світились, як море у ранішній час, а зуби блищали, мов перли з-під вуст коралових". Дівчині, котра в кінці стане чайкою, й самій не чуже прагнення до прекрасного, бо сама нібито є символом краси: "...і тільки кого не торкнеться вона, - того не займає розлючене море". Слід зазначити, що білий і блакитний кольори, які домінують у змалюванні портрета дівчини, говорять не лише про її вроду, а й про внутрішню красу, постають символами духовної чистоти. В оточенні фальшивих цінностей прекрасного жили і хлопці-царевичі, допоки не вирушили на пошуки справжньої краси ("Скеля").

З почуттям прекрасного нероздільні й образи-символи, що грунтуються на метаморфозі. Молода дівчина стає морською чайкою і цим уособлює дівочу печаль і водночас незламність духу, мужньої непокори. Чотири бранки перетворюються на чотири тополі і цим увічнюють свою молодість, граціозність, цноту і недоторканість.

Далеко не пасивну роль відіграють у поетичних легендах Дніпрової Чайки пейзажі. Природні об'єкти тут здебільшого персоніфіковані і виступають повноправними героями нарівні з іншими персонажами, з якими взаємодіють. Ось чому "скеля завиває, як хижа звірюка, побачивши ласую здобич" ("Дівчина-чайка"), а "чотири тополі зелені балакають з вітром, вітаються з сонцем, без вітру ж шепочуться поміж собою, а темної, тихої ночі співучеє море гукає до їх приязненько" ("Тополі"), а море виступає в образі морської цариці ("Морське серце").

У легенді природа ніколи не служить тлом, вона живе своїм життям, хоч і в такт із життям людським. Через це навіть художній паралелізм не сприймається у легендах як винятково художній прийом, він органічно входить до структури образу. Так, чайки кигичуть, "лиш тільки зачують хижую бурю, звіщають пливців-мореходці в" ("Дівчина-чайка"), а тополі "жалібно просять", щоб хтось "вислухав оповідь їх, їх мову німу зрозумів би і скрізь розказав би по світі" ("Тополі"), а "море гидує" морським серцем старшого полохливого брата, "на берег його викидає, а там воно гине без сліду" ("Морське серце"), а скеля-цариця і сини-морські хвилі й подосі "чекають обоє: сини, коли матір зм'ягчить своє серце", а "мати - коли її діти під ноги їй викинуть утоплену долю та волю".

Зміщнення часових орієнтирів і наближення просторових служить у легендах засобом актуалізації сюжету, але, окрім цього, сприяє підсиленню емоційно-оціночних функцій. У даному прийомі реалізується значимість багатьох дій, вартих наслідування поза всякими часовими межами. Тому актуальними залишаються для нас легенди Дніпрової Чайки, як і сама її постать, яка воістину стала легендою в українській літературі.

У безмежному морі української народної прози на чільному місці стоїть казка. Казкова фантазія грунтується на вищих поняттях народу про людину, як істоту переважно моральну, і від будь-якої казки один тільки крок до художнього зображення дійсності. Фактично казка і є своєрідною формою зображення дійсності, бо, за висловом В.Кичина, "фантастика - це зовсім не можливість видумувати, це спосіб думати". І цей "спосіб думання" досить-таки своєрідний в казках Дніпрової Чайки. Власне казковість сюжету - лише тло для більш об'ємного викладу основних ідей реального життя. Казка для письменниці - це дивовижна можливість змалювати своїх персонажів у часі й просторі, здатність захопити увагу читача, викликати переживання, мимоволі "втягти" в активну гру розум і почуття. Реалістичність того, ідо відбувається, поетичність і психологічна наснаженість персонажів, естетичний потенціал опису довкілля, дидактичне і морально-етичне навантаження - найголовніші риси усіх казок Дніпрової Чайки для дітей.

У казці "Краплі-мандрівниці" авторка робить спробу змалювати головним героєм не тільки краплі, а й усю природу. Протягом тривалої оповіді ми спостерігаємо за дивозмінами тієї чи іншої пори року, які так майстерно виписує письменниця. Послуговуючись прийомами повторення, вона дуже вдало передає довготривалість похмурої осені, що викликає у читача певний настрій суму і безпорадності будь-що змінити: "хмарно восени, сумно восени", "одно тобі - дощ, дощ, дощ, дрібний, густий, холодний", "сумно! нудно!" Оцій марудній нескінченності протиставляються качки та гуси, яким "не сумно й не страшно ні дощу, ні холоду", "весело їм: хлюпочуться, бігають кружка, витріпують крила". Аж ось з мережива оповіді випливає образ хлопчика Павлуся, котрий змушений з-за дощу сидіти вдома і спостерігати крізь вікно за тим, що діється надворі. У хлопчини надзвичайно багата уява, тож його не влаштовує те, що він бачить, тому-то він підключає власну фантазію. "Уже він І не дивиться, тільки слухає: крап... крап... крап... кап-кап... дзінь... плюсь... крап... дзюрр! Невесела пісня, але все ж вона про щось співає, щось оповідає". Ось тут, власне, Дніпрова Чайка долає бар'єр реальності і в площині цього ж самого часу і простору розгортає фантастичність сюжету. Але реальність не зникає, а як би нашаровується на нереальність, утворюючи унікальний дуалістичний прийом. Те, що відбувається з краплинами-мандрівницями (перетворення на сніжинки, на ручай, на пару тощо) - реальне явище в природі колообігу, але фантастичність полягає в тому, що краплини є живими істотами, розмовляють і співають, взаємодіють з вітром, морозом, морем, землею, хмарою. Ось чому подорож краплин у сні хлопчика зупиняється на весні - порі пробудження усього живого, розквіту і буяння природи. Павлусь не тільки бачить усю ту красу, але й відчуває її ("як пахне земля!"). І то вже не так важливо, що в реальності за вікном хлюпавиця, бо хлопчик вже живе передчуттям оновлення, і на зауваження матері "дощ, грязюка - нема ще весни, синку!" - заявляє твердо: "Буде, мамо, буде, мені крапельки сказали". Оптимістичний кінець повністю відповідає жанрові казки.

Подібна до попередньої і "Казка про сонце та його сина". Вона ніби переймає естафету попереднього твору, бо починається дія з фінальної точки фантастичності "Крапель-мандрівниць", тобто з весни: "Минула коротенька весняна ніч". А якщо минула ніч, то повинно з'явитися сонечко, а отже - розпочатися казка. Саме таким нетрадиційно-казковим прийомом початку розпочинає свою оповідь Дніпрова Чайка. В цьому є певна інтрига-передумова наступності подій. Та авторка не поспішає розгортати саму дію, протиставляючи старечосонний характер батька Сонця "бравим хлопцям-синам", яким одне ім'я: проміння. Беручись до своєї повсякденної роботи, хлопчики-промінчики гасять останні зірки на небі, золотять хмарки, чепурять усе небо, сріблять річки та море, "пестять траву на луках, дерева по садках, збіжжя на нивах". Лукавить найменший сонцевич, що не знайшлося йому роботи, бо не хоче він прикрашати й без того прекрасну дійсність довкілля, він прагне зазирнути "у кожну щілинку: "А може, думає, там є ще що нового? А може, я комусь та допоможу". Однак добрі його наміри і поривання насправді обертаються темною стороною: висвітливши темний куточок річки під вербами, юрбу рибенят з самого дна, тим самим розбурхав стару щуку, яка й розправилася з бідолахами. Як не картав свого неслухняного сина батько, а й той мусив зізнатися: "Ти в мене, - каже - добра дитина, хоч і не дуже ще розумна й обережна, але гаряче в тебе серце, як і в мене". Промінчик шукає своє призначення у житті, здобуваючи свої перші перемоги (розтопив черстве серце паничеві і той помінявся одежею з голодранцем) і перші невдачі, інколи поразки (доводить до відчаю в'язня, до смерті хвору дівчину). Він здобуває досвід на гірких життєвих уроках, і врешті-решт знаходить своє призначення: "Розсипавсь промінь увесь на дрібнесенькі іскри і запав у людські серця... щоб усім скривдженим, усім бідним та нещасним робити добро". Ця казка, як ніяка інша, пройнята ідеєю добра, милосердя, любові й гарячого співчуття до людських скорбот і страждань, вірою в торжество справедливості.

Коротенька "Грецька казка" має яскраво виражений притчевий характер і, наперекір самій назві, насичена українським колоритом. Традиційний для народних казок початок ("був собі один чоловік") наснажений потужним струменем соціальності, яка досягається завдяки повторенням з підсиленням ("працював він гірко, тяжко робив") і вживанню частки не, що фатально відокремлює його від усіх радощів життя: "горя не меншало, щастя не більшало, злидні не переводились, навіть і молода дружина й та не тішила його". Головний герой казки -людина діяльна, тож і шукає виходу із скрутного становища, подавшись у мандри до чужої сторони. За 18 років гіркої праці, він зібрав-таки 300 червінців, прагнучи якнайшвидше потрапити додому. Але, як це часто трапляється в українських народних казках, зустрічається з якимось дідом. Дід пропонує збільшити капітал у десять разів завдяки двом порадам, за які просить винагороду в 300 червінців. Авторка наголошує на тому, що досвід життєвий і мудрість народна коштують надзвичайно дорого, а той, хто не жаліє на це будь-яких грошей, врешті-решт здобуває перемогу. Так і трапилося: завдяки двом порадам, а ще вродженій чесності головний герой не тільки залишається в живих, але й стає багатим. Тут і можна було б поставити крапку, проте Дніпрова Чайка цього не робить, бо знаходить слушний момент в кінці своєї оповіді наголосити ще й на морально-етичному моменті. Повернувшись додому, чоловік бачить, як його жінка сидить поруч з молодим парубком, і обоє весело так сміються. Вгамувавши перший порив засліплення ревністю, головний герой рушає до шинкаря, щоб з'ясувати все. Виявилося, що тим хлопцем був його син, якому виповнилося 18 років. Ось так віддані за дідову мудрість гроші (порада "сім раз прикинь, а один раз відріж") окупилася родинним щастям і затишком: "Всі вони стали жити-проживати у добрі та в щасті".

Казка "Новик" логічно продовжує попередню, бо змальовує ситуацію повчання дідом Старим Роком свого сина Новика - Року Нового. Новик не дуже й прислухається до порад старого, проте залишившись наодинці прагне не тільки пригадати мудрі поради, але й набратися власного досвіду. Означена казка носить відвертий дидактичний характер і спонукає до роздумів дитини над сенсом свого існування засобами фантастики.

У казці "Буряк", які в "Краплі-мандрівці", письменниця в цікавій казковій формі подає пізнавальну інформацію (розповідає про процес перетворення цукрових буряків на цукор), заохочує дітей до знань, будить їхню фантазію.

Незважаючи на гостре соціальне спрямування окремих казок, вони несуть у собі великий потенціал шанобливого ставлення дітей до своїх батьків і старших людей, до праці та її результатів, до дивовижного світу довкілля, яке таке ж живе, як і люди. Отож, за формою своїх творів Дніпрова Чайка казкар, а за змістом - реаліст.

П'ять драматичних творів Дніпрової Чайки - це справжня скарбниця української дитячої літератури, яка й до сьогодні не так багата на драматургію для дітей.

Звертання письменниці до невичерпної фольклорної криниці під час роботи над драматичними творами для дітей невипадково. По-перше, саме у фольклорі якнайповніше відбилися елементи драматизації (згадаймо хоча б одну з найдавніших пісень "А ми просо сіяли", яка побудована на діалогічній основі). По-друге, синкретичний характер фольклору передбачав поєднання в одному творі музики, співу, сценічного руху, міміки й жестів тощо. Ось чому деякі твори можна трактувати і як пісні, і як танок, і як гру (яркий зразок цього - "Подоляночка"). По-третє, дитячий фольклор - це завжди грайливий фольклор, бо точно відбиває у своїх творах психологічну установку дітей на перевтілення в інші ролі, власне на гру рольову, що базується на грі уяви.

Драматична замальовка "Проводи Сніговика-Снігуровича" майже уся зіткана з наслідування найбільш відомих фольклорних зразків: веснянок, закличок, примовлянок, звуконаслідувань. Так, наприклад, квіти промовляють: "Дзінь, дзінь, дзіньї Зимо, згинь!", "Дзінь, дзінь, дзінь! Весно, прилинь!", "Весно, Весно, Весняночко, ми тебе вітаєм!" і т.п.

Образи хлопця Тимка, який виліпив Сніговика-Снігуровича, і дуже вбогої дівчини Галі обрамляють драматичний твір, з'являючись на початку і в кінці дії. Таким чином, головною діючою силою у своєму творі авторка вважає стихійну силу природи: зиму, вітер, круків, весну, легота, сонце, променя, та й самого Сніговика. Відштовхуючись від реалістичної соціально-побутової картинки (Галя не має в що взутися і вдягнутися, тому не має змоги вийти на вулицю, спостерігаючи за Тимком з вікна), Дніпрова Чайка переключається на фантастичний виклад матеріалу. У лаконічних діалогах дійових осіб чітко проглядаються лапідарні характеристики кожного образу. Так, наприклад, зима надзвичайно зухвала і самовпевнена ("я тут всюди господиня!"), північний вітер хвалькуватий і невихований ("гетьте, пронози, всіх заморозю, гу-у-у-у!.."), хоч і тендітні, проте мужні і стійкі весняні квіти ("Зимо, згинь! Сонце встане, сонце гляне, сила й злість твоя розтане..."), добрий і ласкавий, готовий прийти на допомогу у будь-який час сонячний промінь ("я сонця синок, друг діток, і квіток, і дрібних пташок"). Головний же герой - Снігур-Снігурович - переживає цілий ряд психологічно-характеристичних метаморфоз від ображеної і безвольної істоти ("Світ за очі іду!", "Так звелів Тимко, бабусю") до щедрого душею образу, що прагне чимось прислужитися і природі, і людям:

Цей твір має багато спільного з казками у прозі "Краплі-мандрівниці" (перетворення сніговика на воду, хмарку, дощ і сніг), "Казкою про сонце та його сина" (образ променя сонячного, самого сонця, квітів тощо), але подає ці образи у русі, у взаємодії одне з одним, що і робить драматичний образок письменниці таким живим і сценічним.

Зупинивши дію в "Проводах Сніговика-Снігуровича" на очікуванні приходу весни, Дніпрова Чайка у наступній своїй п'єсі -"Весна-красна" - розвиває дію, знайомлячи нас із зразками календарно-обрядового фольклору не тільки весняного, але й літнього циклу, досягаючи навіть початку осені (веснянки, гаївки, купальські та петрівчані пісні, заклички "іди, іди, дощику", дитячі ігри "А ми просо сіяли", "Зайчик", "Женчичок-бренчичок" тощо). Фольклор тут виступає не стільки основним драматургічним матеріалом твору, скільки сам є однією з головних дійових осіб. Власне увесь цей твір складається з фольклору і авторського тексту, які дуже вдало доповнюються, переплітаються, взаємодіють. Таким чином, досягається повна драматургічна гармонія усього матеріалу, з-за чого інколи дуже важко відрізнити стилізований під фольклор авторський текст від автентичного фольклорного матеріалу. Така потужна насиченість п'єси фольклорними зразками не тільки не принижує художньої вартості самого твору, але й вивищує його з-поміж інших драматичних варіацій письменниці.

Якщо в попередній п'єсі авторка відокремила людей (Тимка й Галю) від стихійних природних сил, то тут вона тісно переплітає їхню взаємодію від початку до самого кінця твору. Так, маленькі дівчатка закликають піснями весну, яка завдяки їм і з'являється на світ в оточенні рослинного і тваринного супроводу. Переплітаючи в подальшій дії пісні, ігри і танки, авторка, таким чином, знайомить нас з багатим дитячим календарно-обрядовим фольклором.

Залицяння Літа до Весни є творчою знахідкою письменниці, яка дозволяє не тільки зв'язати в одне ціле свята весняного і літнього циклів, але й відтворити інтимний настрій драматичного твору, що не так часто можна зустріти в дитячій літературі. Дует Літа з Весною має стилізоване фольклорне підложжя і є чудовим зразком інтимної лірики, особливу вишуканість якому надають часто вживані пестливі форми, як-от "серденько", "рученька", а також повтори ("вийди, кохана, вийди у гай, вийди не бійся"). І, незважаючи на те, що в кінці дії гинуть і Весна, і Літо, проте п'єса сповнена світлих тонів, оптимістичних інтонацій, бо в кожній порі року є своя краса і привабливість, хоча вона й проминуща. Тож авторка і наголошує на найкращих сторонах, які мають і Весна, і Літо, і Осінь, вчить дітей поціновувати кожну прекрасну мить життя, що таке тривке і не вічне.

В драматичному етюді "Зима й Весна, або Снігова краля" Дніпрова Чайка знову підхоплює кінцівку "Весни-красної" і починає дію з того, що Мороз проганяє Осінь геть, а отже - ось-ось має наступити Зима. Таким чином, письменниця замикає коло драматичного місяцеліку і усі три п'єси можуть розглядатися як своєрідна драматургічна трилогія.

В цьому творі читачі мають змогу познайомитися практично з усіма святами зимового циклу, для чого драматург виводить на сцену цілу галерею несподіваних образів: бабу-казку, діда-ворожбита, хлопця-веретена й хлопця-гребіня, дівку-прядку, колядників і щедрівників. На відміну від "Проводів Сніговика-Снігуровича", в цьому творі письменниця неоднозначне трактує так звані зимові образи. Зима в п'єсі виступає не старою й сердитою бабою, а молодою й вправною дівчиною ("чи ти мене, молодую, в гості не чекав"), якій властивий оптимістичний погляд на життя ("заспокойся ти, мій друже, буде все гаразд"; "сором, сором, орле дужий, плакать, сумувать") і здатність на милосердя і любов ("я ж люблю тебе сердешно, вір же ти мені"). Ось, мабуть, чому діти закликають до себе Зиму такими словами:

Мороз же, навпаки, змальований авторкою таким собі песимістом і невдоволеним бурчаком ("заспокоїтись не можу: все тут не гаразд"), дещо самовпевненим ("я хазяїн справний"), проте працьовитим ("щоб було у мене всюди, всюди чисто"). Цікаві також персонажі Вітру-розбишаки, який до Морозу каже: "Тьху ти, як він розходився! Дума, що він цар!", а до Зими: "Плюнь на нього: я твій милий брат і проводарі"; Діда-Сніговика - доброго і готового прийти надопомогу, втішити будь-кого ("не журися, Морозеньку, не великий гріх: маю повен лантух снігу, стане ще на всіх"); мудрого Сича, який віщує прихід того чи іншого народного свята; веселої і сміливої Метелиці ("налякаю воріженьків превеликим страхом"). Діти ж знову виступають у цій п'єсі лише як невід'ємна частка природи і природних стихій, з якими людина або взаємодіє, або вступає у двобій.

У дитячих комічних операх за мотивами відомих українських казок "Пан Коцький" і "Коза-дереза" Дніпрова Чайка виявляє себе чудовим інтерпретатором фольклорного матеріалу. Взявши за основу фабулу кожної казки, письменниця надала сюжетові народнопоетичної пісенної форми, максимально наближеної до автентичності. Роль авторського коментаря усіх подій, що розгортаються в п'єсі, виконує хор. В ньому сконцентрований перебіг сюжетних ліній, навіть основна психологічна характеристика персонажів. Втім, Дніпрова Чайка інколи переносить внутрішній стан казкових образів у вуста хору, як-от, приміром, на початку другої дії "Пана Коцького": у барлозі сидять напідпитку Ведмідь, Вовк і Кабан, а хор співає: "А хто п'є, той кривиться, хто не п'є, той дивиться, а я буду пити та бога хвалити і за вас, і за нас, і за неньку стареньку, що навчила нас горілочку пить помаленьку".

Прямих візуальних метаморфоз жоден казковий герой комічних опер не переживає, як це було, скажімо, у легендах, проте відбуваються внутрішні перевтілення головних персонажів: переляканий і жалібно нявкаючий кіт на початку дії перетворюється на злого і самовдоволеного пана Коцького, а несамовита, нажахана дідовим ножем Коза-дереза, захопивши чужу нірку, постає грізною і також безжальною істотою.

Обидва лібретто схожі між собою і фабульне і кількістю головних дійових осіб (їх в обох п'єсках шестеро, до того ж повторюються лисиця, вовк, ведмідь, заєць), навіть психологічною характеристикою самих героїв. Одначе Дніпрова Чайка вміє при зовнішній тотожності обох сюжетів витворити цілком незалежні і не схожі між собою мистецькі твори. Основна відмінність полягає в оцінці пана Коцького чи Кози-дерези іншими персонажами. В "Панові Коцькому" ця оцінка колективна (заєць сповіщає ведмедя, вовка й кабана про страшного звіра одночасно), а в "Козі-дерезі" ця оцінка індивідуальна. Ось чому така неадекватна реакція образів в обох п'єсах. Колективна оцінка аргументовано войовнича, бо, по-перше, герої напідпитку, тож і перебільшують свої сили; по-друге, в гурті бояться видатися один одному боягузами, тому-то й гоноряться; а по-третє, як говорить народна мудрість, "гуртом і бать'ка легше бити". Індивідуальна ж оцінка, навпаки, стримана, виважена, обережна, бо, з одного боку, нібито хочеться і бідній лисичці допомогти, а з іншого - й самому не постраждати.

Мова обох творів запашна, барвиста, пересипана фольклорними перлинами, стійкими порівняннями, метафорами. Оздоблені геніальною музикою незабутнього Орфея українського олімпу Миколи Лисенка, дитячі комічні опери Дніпрової Чайки й справді є маленькими шедеврами національної культури.

Явивши себе світові неперевершеною дитячою письменницею, Дніпрова Чайка сконцентрувала в собі найкращі риси дитячої класичної літератури другої половини минулого століття. Тому-то в оповіданнях і легендах вона близька до Михайла Коцюбинського й Бориса Грінченка, в драматургії подібна до дитячих драматичних творів Олени Пчілки, а в поезії для дітей - до Лесі Українки.

Улюблені теми віршів Дніпрової Чайки - пори року і діти, неосяжний світ природи, птахів і звірів. Авторка неодноразово наголошує на неприпустимості порушення гармонії між людиною і світом тварин (вірші "Вільна пташка" і "Любо нам весною"), яка неминуче призведе до всеосяжної загибелі. Ось чому у вірші "Бажання" поетеса хоче бути квіткою, "щоб виссавши сік із землі, весь бруд земляний повернути у пахощі й барви ясні", або соловейком, або піснею своєю виганяти з людських сердець "сум, і скорботу, і страх", або ж хмаркою, "щоб звисока бачить, де треба доконче дощем помогти".

Письменниця прекрасно розуміє психологію дитини, що сповнена рожевих мрій і казкових фантазій, проте у поезії "Тішиться дитина" вона не ідеалізує дитинний світ, а швидше навпаки - змальовує в образній формі те, що чекатиме дитину після того, як полопаються мильні бульбашки її уяви:

У віршах "Зима" і "Весна" авторка персоніфікує образи природних стихій за допомогою чого показує принади кожної пори року. В обох поезіях діти безпосередньо спілкуються із зимою і весною, пізнають довколишній світ, усю його багатогранність і неповторність. Стилізуючи вірші під народні пісні, зокрема й веснянки, авторка щедро використовує властиві народнопоетичній пісенній традиції пестливі форми і закінчення: "весняночко", "паняночко", "крижанії", "шовковії", "запашненькі", "голосненькі", "летючії", "пекучії" тощо, а також неточні і внутрішні рими як в кінці рядка, так і в середині ("крашаночку"-"писаночку", "полинув"-"країну", "моря"-"роздоллі").

Протистояння людини демонічним силам відбито у поезії "Під самого Купала". Зачувши з народних переказів про диво-папороть, діти ходять лісами у пошуках чарівної рослини в ніч на Івана Купала, не боячись ні відьом, ані чортів, ані вовкулаків. Папороть їм потрібна не для того, щоб віднайти золото заради власного збагачення, а щоби відімкнути "нею наші душі":

А "живая дума, слово" українське пророкують авторці, що вона може "мертвих живити" і "чудо творить" ("вірш "Хай хмари по небові ходять").

Чудовий вербальний етюд "Сховалося сонце за сивую хмару" малює перехід від літа до осені на тлі широкого таврійського степу. В цій пейзажній замальовці поетеса контрасно висвітлює образи старого степу ("І степ вже постарів, посивів просторий", "І, зиму ждучи, захолов, занімів") і молодого вітру- гульвіси, що "ганя, мов отару, по небові хмари, в степу кураї", а також "хижо з старого кепкує, то тирсу-чуприну з могили скубне, то ветхую одіж - бур'ян - розшматує, то дощиком зимним зненацька лине". У цьому одвічному двобон старості і молодості неминучість плинності людського життя, одвічна філософія мудрості і нескінченності усього сущого.

Вірш "На лимані" своєю ідейною спрямованістю дуже нагадує поезію "Тішиться дитина", власне є продовженням роздумів письменниці над подальшою долею дітей України перехідної доби (на межі XIX і XX століть). Самей цей факт і актуалізує даний твір для сучасного читача. За зовнішнім спокоєм викладу основного сюжету -дитина плине у човні і милується красою лиману - Дніпрова Чайка вбачає і оманливість самого лиману ("може, швидко лиман стане горами, заголосить, як звір за запорами"), і оманливість сяючого дня ("сонце в хмарі схова ясне личенько, замість світлого дня стане ніченька"). Проте не тільки зовнішні природні ознаки хвилюють авторку, але й глибокі внутрішні потенції, що таяться в дитині ("може, й серце на лід переміниться, кришталева душа геть розіб'ється"). Тож і вкладає усі свої переживання і роздуми письменниця у невеличку молитву, якою завершується цей твір:

Переключення останньої строфи з одного віршованого розміру на інший нібито акцентує увагу читача на важливості зберегти долю дитини чистою і щедрою.

ЕПІЛОГ З ПРОДОВЖЕННЯМ

В поезії у прозі "Самоцвіти" Дніпрова Чайка наголосила: "Будуєм-бо ми... не тільки оселю гостинну - будуємо храм віковічний, храм величі, щастя й краси. Пильнуймо ж оздоб дорогих! Шануймо свої самоцвіти".

155 років минуло від дня народження класика дитячої літератури, яка обрала для себе такий влучний і промовистий псевдонім-образ, і ми горді того, що хоч і поволі, а таки повертаємося до першоджерел нашої літератури, відновлюємо свавільно порушений зв'язок між поколіннями, відшуковуємо і вчимося шанувати ті коштовні оздоби, ті самоцвіти нашого народу, оберігати які закликала свого часу Дніпрова Чайка. А отже - житиме її поетичне ім'я в історії літератури, в численних книжках, в дитячих театрах, а головне - в серцях наших дітей, які понесуть слово талановитої письменниці в XXI століття.