Перший власний прозовий твір - етнографічний нарис "Знахарка" (1884) - сама письменниця визначила у жанрово-тематичному відношенні як "етюд українознавства". Нарис написаний у відповідності до вимог жанру народного оповідання й імітує запис з уст реального свідка подій, що досягається за рахунок характерних усномовних зворотів, побудованих часто за допомогою слів: "був", "ото", "от". Розповідь пересипана цікавими примовками-небилицями, "вивернутою" мовою, фразеологізмами, як-от: "Панас та Улас, та той парубок, що в нас та у вас, що він нашому сватові Яким", "Сестрий вечір, добричко, чи не телятили мого бачатка?" та ін.

Дніпрова Чайка вже нарисом ''Знахарка" засвідчила цілком вільне почування в рамках мовного світу степової України, яке ще яскравіше виявиться в її пізніших оповіданнях.

Хоча про наступний свій прозовий твір "Хрестонос" (1886) літераторка відізвалась як про "такий же етюд, як "Знахарка", це вже був не етнографічно-побутовий малюнок, а своєрідна соціально-психологічна студія, втім не без фольклорної орнаментики. Оповідання виділяється подеякими вдалими кроками щодо переосмислення мотивів, що прийшли з народної творчості: про моральну вищість злидаря над багатієм, про здатність деградованої особи духовно відродитись завдяки здійсненню благородного вчинку задля інших.

Експозиція "Хрестоноса" - власне картина блукання підпилого громадського покидька Гаврила вранішнім селом - видається нам дотепно розгорнутою і деталізованою на основі поширеної в народі прозивалки: "П'яниця-буяниця Собак дратує – Під тином ночує". Пісні фольклорного походження "Забіяка та не ночує вдома" й "Гай зелененький" ("Очеретом качки гнала..."), грубо наспівувані персонажем і явно дисонуючі на фоні ніжної замальовки тихого сільського ранку, виконують сюжетно-подієву функцію, висвічуючи характери Гаврила та його дружини-гультяйки та їх спосіб життя. Письменниця дотримується вірності народному, світобаченню та життєвій правді як у відтворенні духовного спустошення Гаврила, так і в зображенні його відродження під впливом громадсько-корисної праці.

Герой Дніпрової Чайки у процесі внутрішніх терзань і постійного копирсання в своїй упослідженій душі видобуває з глибини своє принижене людське "я". Спочатку це відчуття своєї вагомості як неабиякого працівника-маляра: "Що ж, хіба я не майстер?(...) А мене вже, слава богу, люди знають; я як візьмусь, то в мене діло горить!" Затим до Гаврила приходить усвідомлення його потрібності громаді:

"Тепер я можу дивитися в вічі добрим людям: не для себе, не для прибутку того нещасного потрудюся я, жертва моя щира…" І як вершина героєвого щастя й утіхи сприймається любий Гаврилові зачудований погляд селян, що теплився шаною до подвижника: "...Вони бачили не п'яничку-маляра, дурного чоловіка розпутньої жінки, а зовсім нову людину, що виросла понад усіх, як та дзвіниця - його підніжжя. Гаврила тяг цей погляд, як світ сонця тягне до себе все живуще, - дух йому забило, хотілося з сміхом і плачем кинутись в обійми цього народу, що за хвилину став йому рідним". Щоб передати всю складність і багатоманітність духовного світу свого героя, Дніпрова Чайка широко звертається як до відтворення "зовнішньої мови почуттів" Гаврила - різних жестів, дій і вчинків,- так і до внутрішнього мовлення: монологів, самоаналізу, марень, віддаючи тим самим данину здобуткам своїх учителів у галузі психологізації прози Л.Толстого, Ф.Достоєвського, І.Франка.

Певним антиподом героя-попихача Гаврила, котрий жертвує своїм здоров'ям заради загального добробуту, в оповіданні "Хрестонос" виступає крутій-крамар, який кожну свою справу здійснює з думкою про власний пожиток. Тому такий гіркий іронічний підтекст криється в ходячій народній істині, вкладеній в уста маляра: "Куди вже нам, грішним, з праведниками огірки їсти!"

Потужний струмінь ліризму в оповіданні "Хрестонос" пов'язується з образом Гаврилового сина Івася, полишеного материнської ласки, занедбаного та безпритульного: "У розбиту шибку видно тільки, що хлопчик спить, поклавши голову на стіл, а з його сонної руки рябий кіт обережно витягає шматочок хліба. Ніхто не боронить котові, ніхто не піклується коло хлопця, тільки сонечко прокралося нишком у пустку й щиро голубить русяву голівку". Для підсилення ідейно-смислового навантаження епізодів "Хрестоноса", де змальовується драматична доля Івася, Дніпрова Чайка вдається до характерних деталей ("заплакане личко", "маленьке бліде личко", "як те кошеня", "неначе дике звірятко"), вплітає в тканину твору дражнилку, написану нею в стилістичному руслі дитячого фольклору: "Малярику-бідарику! Краска, замазка - Вся твоя ласка..." Ці рядки по-особливому доповнюють картину безрадісного існування "маляренка-п'яниченка" Івася, що був "гірш од сироти" при живих батьках-пияках. Цим образом письменниця стверджує народне бачення гіркого становища дітей у родинах, уражених цією суспільною болячкою.

Ідея людяності лежить в основі оповідання "Чудний" (1896), поштовхом до написання якого було негативне ставлення письменниці до солдатчини. Задум подібного твору виношувався нею ще в молодості, про що свідчить начерк "Молодиця провожає чоловіка в москалі...", вміщений в записній книжці. За тією ранньою схемою родину солдата чекає недоля: "...Чоловік омоскалиться, жінка вимучиться або розпаскудиться, а син осоружиться проти батька й матері". У творі "Чудний" Дніпрова Чайка розвиває один з вказаних мотивів " зраду жінки-солдатки та ставлення до неї чоловіка, що повернувся після служби додому. Нестандартний підхід авторки до вирішення даної проблематики сприяв тому, що її оповідання додало новий своєрідний штрих до широко розробленої в українській літературі ХІХ-поч.ХХ століття теми солдатчини (Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Д. Мордовець, В. Стефаник, О. Кобилянськата ін.).

Дніпрова Чайка занурюється в душевні глибини своїх персонажів Карпа та Мотрі й прагне видобути з них пригнічені лихою долею зернята найкращих людських якостей. "Чудний" Карпо дивує своїх односельчан відмовою від усталених жорстоких звичаїв, за якими чоловік має обов'язково покарати дружину за перелюбство. Авторка вмотивовує таку його поведінку не тільки природною добротою та чулістю, здатністю співпереживати і співчувати, а й розумінням героєм того безпорадного становища, в якому перебуває жінка-солдатка. Тому благородний вчинок Карпа є викликом і застарілим законам співжиття у громаді, і нелюдяним умовам тогочасної соціальної дійсності. Дніпрова Чайка намагалась показати у творі "нову в селянськім побуті людину, пройняту великою людяною ідеологією (М.Івченко), а тому не могла не вдатись до помітної ідеалізації образу Карпа, розуміючи нетиповість подібного явища на селі.

В описах народних звичаїв та обрядів у творі "Чудний" Дніпрова Чайка лишається вірною ідилічній традиції в українській літературі. Це відчутно в епізоді похорону позашлюбної дитини Мотрі - Вівді, відтвореному рельєфно, мальовничо, поетично, навіть із сентиментальним замилуванням. Дніпрова Чайка прагне не відійти від живописно-почуттєвого сприймання старовинної погребальної церемонії як своєрідного вінця краси і печалі. Значуща деталь - "Карпо не боронив жодному з тих діткливих звичаїв" - підкреслює, що і в новітні часи не применшується роль, важливість і доцільність обрядів, котрі прийшли з давнини. Водночас цей штрих і подальший опис прихованих Карпом страждань з приводу смерті байстряти, що стало його улюбленим дитям, висвічують душевну чистоту і благородство героя.

Картини народного побуту на зламі століть та оригінальну постать селянина-правдошукача змалювала письменниця в оповіданні "Вольтер'янець" (1896), в основі якого - характерний для багатьох українських казок, анекдотів, переказів конфлікт між простим чоловіком-трудівником і служителем релігійного культу. Фурман Степан - роботяща людина, що зовні здається непоказною і слабовитою: "...Не мужик, а курка, або й чорт його розбере що", - але в душі героя вирують пристрасті, вона вся переповнена "дикими думками", "зухвалими питаннями". Передати безнадійно невеселий настрій візника, майже розпач, на фоні святкового недільного ранку допомагає авторці контрасне зіставлення, пор акцентування уваги читача на особливо гнітючих тонах: "Одна тільки похмура Степанова постать у сірому лихенькому сіряку псувала ту веселу картину і не тільки тим, що вона мляво коливалася передо мною сірою плямою, а й тим, що поза її зверхністю я відчувала ще нуднішу, ще темнішу його душевну пляму". Лейтмотивна портретна деталь "худе-худе гостре личко", літота "звівся на скіпочку" та ін. покликані підсилити контраст між пересічними фізичними даними героя і його могуттю.

Логічним продовженням образу Степана став образ діда-пасічника Охріма з оповідання "Уночі" (1896-1909). Цей герой Дніпрової Чайки, спостерігаючи в довколишності кричущі контрасти, приходить до радикальних висновків: "Доля, доля! І долю переробити б можна, якби оцих ледарів (панів - І.Н.) позбутись! (...) Усі вони одним миром мазані, усіх давно пора викоренити геть дощенту, до душі! Щоб і краю не паскудили, землі святої не псували!" Така непримиренність у ставленні до поневолювачів, гостре відчуття кривди і приниження власної гідності, прагнення здобути громадську рівноправність єднає Охріма-протестанта з його літературними побратимами: Шевченковим Варнаком і Миколою Джерею І.Нечуя-Левицького (з однойменних повістей). Чіпкою ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика) та Хомою Ґудзем ("Fata morgana" М. Коцюбинського), Федором з новели В.Стефаника "Палій" і Василем з оповідання І. Діброви "За землю". Гнівний осуд-прокляття, що зривається з вуст героя Дніпрової Чайки, це не тільки застереження, а й одвертий заклик до боротьби за людські права.

Бунтарський максималізм селянина Охріма різко виявляється у спі вставленні з добротворчими намірами-мріями репетитора Оркадія з оповідання "Уночі". Цей інтелігент-демократ "тяжко себе картав за свою нікчемність, городянське виховання, що зробило його безгрунтовним, вутлим, нездатним, як звернутися у всякому становищі". У ході болючих роздумів про суспільне влаштування, пошуків свого місця в ньому Оркадій так і не знаходить певного виходу з складної ситуації, в якій перебував народ, не може дати відповіді на питання:

"…Як же бути? Чим засипати цю прірву між людьми? Коли дійдуть люде до згоди, до братнього життя?"

Шляхи і долі української інтелігенції 80-90-х рр. XIX ст. є предметом уваги Дніпрової Чайки в оповіданні "Тень несозданных созданий" (1898). Твір сприймається як своєрідна літературно-мистецька декларація письменниці демократичного прямування, оскільки зачіпає актуальні питання громадськості позицій художника, його вірність народним інтересам, подає, поряд з критикою зразків поезії та живопису декадентів, досить слушні міркування щодо права кожного напряму в мистецтві на існування і вільний розвиток. Суперечки героїв оповідання - інтелігентів-естетів поступово переростають рамки даної проблематики, насичуються соціальним змістом відповідно до найболючіших потреб життя, зосібна, віддзеркалюють історію народницького руху в Україні на прикладі діяльності конкретних революційно-просвітницьких гуртків.

Розмірковуючи над наслідками "ходіння в народ", один з персонажів твору - вчитель Голосов змушений константувати повну кризу руху: "...Тих позасаджувано, тих позасилано на Сибір, тих так розвіяно(...) Останні або ж зледащіли у достатках, або розпливлися у родинному теплі, або, скалічені нуждою, перевелись на недолюдків". Як на незначний виняток, вказує він на "славного педагога" Антоніну Павлівну як на людину, "чесно додержавшу святий обов'язок", "не зборену життям", а проте сама героїня перебуває в полоні розчарування і зневіри.

Оповідання Дніпрової Чайки проте вільне від нальоту фатальності; вустами Антоніни Павлівни письменниця висловлює свою надію на молоде покоління, яке перехопить естафету від старших товаришів у справі перебудови суспільства, користуючись при цьому їх гірким досвідом втрат і поразок. Уже той факт, що молодь із захопленням і ентузіазмом зустрічає її палкий заклик: "Не йдіть битими шляхами, перетоптуйте краще свої стежки, хоча й би через каміння, колючки, болота.

Трудно буде, тяжко - хай! Але й покрепшить вас праця. А загинете - краще загинути на своєму власному шляху (...), ніж перенести через усе життя оберемок непочатих сил і під старість почувати холод і жах обступивших тебе "теней несозданных созданий", вселяє віру в можливість здійснення найсвітліших сподівань, наповнює твір життєрадісним струменем.

Дослідженням взаємовідносин між демократично настроєною інтелігенцією і ліберальним панством, з одного боку, і народними масами, з іншого, є оповідання "Чи сквиталася?" (1899), "Вона його любила" (1909), "На Солоному" (1912). Їх герої не носяться зі своїм "робленим демократизмом" та "модними" забаганками, а прагнуть реальними вчинками допомогти народові, хоча ці акції мають і спорадничний характер. Цілком очевидна щирість пані Леговської, котра в хвилину власної жалоби співчуває безмежному горю селянської родини і дарує нещасним людям корову-годувальницю ("Чи сквиталася?"), чулість пані Лександри, що з неприхованою теплотою і доброзичливістю ставиться до селян, спілкується з ними, як з рівнею ("Вона його любила"), і врешті, небайдужість вчителя Гаврила Петровича, його стурбованість з приводу забуття селянством рідної мови, національних святощів ("На Солоному").

В оповіданні "У школі" (1909) Дніпрова Чайка відтворила яскраві картини з життя однієї з таврійських шкіл у момент інспекторської перевірки, подібно до твору Б.Грінченка "Екзамен". Автори обох оповідань вдаються до одного джерела комізму ситуацій - нерозуміння дітьми, що в побуті говорять рідною мовою, а в школі навчаються іншою, ряду слів і виразів з нав'язаної їм російської. Дніпрова Чайка, разом з дотепними героями свого твору, одверто глузує з віджилої системи навчання й виховання в дореволюційній школі, обстоює передові педагогічні ідеї, зокрема, думку К.Ушинського про плідність викладання в освітніх закладах предметів рідною мовою.

Карикатурний образ обмеженого й самовдоволеного "бюрократа від освіти" в оповіданні Дніпрової Чайки сприймається як уособлення всієї потворності й нелюдяності методів управління народною освітою в царській Росії.

В оповіданні "У школі", як і в творі "На Солоному" (розмови про бунтарські пісні, згадка про мітинг, про перспективу потрапити "на Сибіряку" тощо), Дніпрова Чайка прямо не говорить про суспільно-політичні події 900-х рр. в Україні, обмежуючись подеякими натяками (хизування школяра значком чорносотенної організації, багатозначне передбачення: "всякого сподіватися можна" та ін.), що прояснюють позиції авторки стосовно тих змін, що відбувалися в житті народу. "Той, нишком прокидаючийся, революційних рух, чи то на селі, чи в маленькому місті", учасницею якого була й сама письменниця, змальовано в її оповіданнях "Месниця" та "Революціонер".

Герої першого твору - революціонер-агітатор Петро Гнибіда і його мати Векла змальовані як самовіддані борці за справу трудящих людей. Значущою в оповіданні є постать старої Гнибідихи - звичайної жінки-селянки, яка після ув'язнення сина продовжує його боротьбу. Цей образ, сповнений оптимізму, упевненості в перемозі нового життя, своєрідно продовжує галерею жіночих образів, створених Т.Шевченком (мати Алкіда з "Неофітів"). М.Горьким (Нилівна з роману "Мати") і є прямим попередником образу Чайчихи з твору С.Васильченка "Чайка" ("Мати").

Різнопланові реалістичні оповідання Дніпрової Чайки суттєво доповнюють загальну картину такої суперечливої епохи в житті українського народу як злам XIX та XX століть, відзначаються актуальністю морально-етичної проблематики, настійним прагненням освоїти нові художні прийоми та засоби з метою передати все розмаїття довколишнього світу, проникнути в таємниці людської душі.

Поезіям у прозі Дніпрова Чайка надавала особливої ваги як своїм мистецьким експериментам, а тому й не дивно, що вони були "втіхою, художньою насолодою" письменниці. Ці ліричні мініатюри мають композиційну спорідненість з народними думами, зокрема тричленну структуру (зачин, фабулу та кінцівку), подібне мелодійне оформлення та поетичну мову, носять імпровізаційний характер, адже й сама їх авторка була чудовим імпровізатором - творцем і виконавцем.

Вже одна з перших перлин ліричної прози Дніпрової Чайки -"Морське серце" (1887), - що має ознаки притчі, досконала за формою, багатопланова за змістом. Перебіг подій у мініатюрі зведений до мінімуму: відважного брата, що тоне в морі, з остраху за власне життя відмовляється врятувати старший брат, за що його серце перетворилось на гидку слизьку медузу. Зрозуміло, що відтворена ситуація моделює певні взаємовідносини осіб у суспільстві, а не лише стосунки на рівні окремої родини. Поезія в прозі "Морське серце", витоки якої сягають ще до прадавніх біблійних легенд (наприклад, про Авеля Каїна) та фольклору, містить в собі цілком визначені положення концепції людини, запропонованої літераторкою у відповідності до системи поглядів народу. Зрадлива особа-страхополох, що не здатна на почуття милосердя і самопожертви, не має права знаходитись у середовищі людей - до такого висновку веде розв'язка твору - промовиста метаморфоза. Мініатюра стала містком до створення письменницею на межі століть вірша "Казка", в якому подібний мотив - зрада брата (побратима) - вирішується в іншому масштабі (конкретно-історичному).

Антиподом брата-негідника з твору "Морське серце" бачилась людина, звільнена від егоїстичних, корисливих прагнень, здатна на благородний вчинок, і саме такою змальовано безіменну героїню поезії в прозі "Дівчина-чайка" (1887) - сміливу рятівницю приречених на загибель у розбурханому морі козаків-мореплавців.

Від образу вічної дівчини-чайки як символу України, що й оплакує драматичну долю козацтва, й водночас утверджує живучість лицарського духу в рідному поспільстві, письменниця переходить до більш конкретних малюнків із легендарної історії свого краю.

У поезії в прозі "Буревісник" (1887), своєю проблематикою, безперечно, пов'язаній з сучасністю, Дніпрова Чайка успішно вдається до ретроспекції і у відповідності з витворами українського думного епосу ("Невольники на каторзі", "Про Олексія Поповича і бурю на Чорному морі") відтворює картини бідувань полонених козаків, їх одчайдушну спробу втекти з рабства на батьківщину і загибель під час шторму. Саме ця зовнішня сюжетна площина і дає змогу авторці висловити усе своє захоплення мужністю і витривалістю запорожців у татарській неволі, їх оптимізмом і незнищенним патріотизмом. Проте авторка, певно, зрадила б собі, коли б обмежилась і в цій мініатюрі лише талановитою імпровізацією на теми дум та легенд, а якихось прихованих ідей не втілила в підтексті. За гострим конфліктом, що виникає між персонажами твору - старим-мудрим отаманом Трохимом і легковажним та зарозумілим осавулою-зухвальцем Гордієм, що зітнулися на терені впливу на козацькі маси, - криється занепокоєння Дніпрової Чайки тривожним станом у визвольному русі в Україні 80-х рр. XIX століття. Твір свідчить про те, що вона не була прихильницею конфронтації різних політичних сил у країні і виступала за їх консолідацію з метою робити цілком зважені реальні кроки на шляху перебудови суспільства.

Вірш у прозі “Буревісник” епізодично зачіпає ще одну болючу струну, виплекану в піснях українського народу: “Он там на торзі під гіллястим чинаром купка дівчаток заплаканих туляться, наче ягнята, забачивши вовка, а осьде і вовк: татарин пузатий, багатий їх оглядає поглядом хижим і скверним”. Цей побіжний штрих розгорнуто в самостійну мініатюру письменниці “Тополі” (1887), написану під впливом фольклорних перлин про долю українських дівчат-бранок – “За річкою вогні горять”, “Зажурилась Україна”, “Славно було в Побережжі”, “Втеча з турецької неволі” та інших пісень про плюндрування Дніпрової сторони кримськими ординцями та турецькими зайдами.

Дніпрова Чайка не акцентує своєї уваги на приналежності юних полонянок до певного народу, а мовить про мешканців “стародавнього города” та їх ворога, що “кров’ю упився”. Виносячи суворий присуд будь-якому проявові антигуманізму, насильства, письменниця розмірковує, чи можуть берегтися і шануватися високі моральні норми там, де “люди ще гірші од звіра: ганяються хижо за людьми, і люди біжать од людей з плачем та прокльоном”. Її відповідь позитивна. Щоб не дати себе на поталу ворогам задля “лакомства нещасного”, героїні твору “Тополі” свідомо йдуть на смерть, і тендітні дерева-красуні, що виросли у місці їх загибелі, сприймаються як символ неминущності усього насвітлішого і найчистішого в людині.

Проблема людини і війни, зіткнення запитів розкріпаченого людського духу і необмеженої сваволі хвилює письменницю і в поезії в прозі “Мара” (1887). У цьому творі, як і в ряді інших, Дніпрова Чайка звертається до езопівської мови, продовжуючи кращі традиції попередньої вітчизняної політичної літератури, зокрема використовуючи досвід поеми Т. Шевченка “Неофіти”.

Відтворюючи в поезії у прозі “Мара” колоритне живе обличчя античного міста Херсонеса, побут його мешканців, їх почуття та пристрасті, Дніпрова Чайка не губить ниток зв’язку з сучасністю, говорить про абсурдність війн, засуджує політику колоніалізму. Її алегорія прозора й зрозуміла: письменниця на прикладі стосунків між Римом і Херсонесом розкрила історичну долю рідного краю: “…Порішили правителі мудрі: ніж битись та свари чинити на глум та втіху варварам хижим, одаймося краще під дужую руку славетного Риму. І Рим не одмовив, дяка йому! Прислав своє військо, уряд встановив, потроху-помалу приборкали крила сваволі, потроху забрали усе, чим був дужий, багатий до того часу Херсонес, забрали міцними руками, сказали: “Се наше по праву”. І став Херсонес замирати не в полі, не в чеснім бою, не в неволі ворожій, а в дужих обіймах римлян, од їхнього догляду й ласки”.

Біль і гнів уярмленого народу, котрі вчуваються в кожній клітинці твору “Мара”, авторка сконцентрувала в серці скульптора-патріота Менандра. Гадаємо, що Дніпрова Чайка так назвала свого героя – іменем легендарного старогрецького драматурга – з визначеною метою: підкреслити його любов до батьківщини; адже існує переказ про те, що реальний Менандр, комедіограф із Афін (IV-III ст. до н.е.), після несподіваного зміщення з престолу і наступної втечі його покровителя Деметрія Фалерського, залишився в рідних місцях, хоча це могло коштувати йому життя. Образом свого літературного героя Менандра, херсонеського митця, письменниця прагне відгукнутися на актуальну проблему “художник і суспільство”, визначає місце справжнього мистецтва в долі народу. Авторка не ідеалізує героя, відтворює суперечності в його характері, як і в оточуючій Менандра дійсності. Символічною деталлю, що підкреслює кончу потребу для художника постійно відчувати свою відповідальність за напрям власної творчості і за все, що коїться в світі, є сам зміст виконаних героєм Дніпрової Чайки мистецьких витворів: скульптури богині краси і кохання Афродіти, бога сонця Геліоса і поруч бога…війни Арея, у процесі роботи над якими Менандр зазнав і найвищої насолоди і незмірного горя (загибель дітей, а раніше смерть дружини), мусять щезнути разом з їх автором і не тільки з тим, щоб не слугувати своєю красою і довершеністю ворогам, а й щоб не освячувати недосконалість і антилюдяність суспільства.

За своїм волелюбним пафосом до твору “Мара” близька поезія в прозі “Скеля” (1887), подієвий малюнок якої виконанний з помітною ознакою легендарності: благородні та людяні сини давньокримської цариці – жорстокої і свавільної володарки – витрачають своє життя на пошуки жаданої волі, якою щедро діляться з усіма зустрічними рабами. Деспотична правителька Криму проклинає дітей “за волю, за добреє серце” й одрікається від них. За цей вияв кам’яної бездушності вона перевтілюється в скелю і навіть у такому стані спонукає непокірних синів “під ноги їй викинуть утоплену долю та волю”. Алегоричний образ дівчини-волі, чий “дірявий убогий” човник припав більше до душі царевичам, аніж “воля царська і одежа розкішна”, за задумом авторки мав пробудити її співвітчизників од рабського сну-напівсметрі до боротьби за свої соціальні й національні права. Образ всевладної цариці, як на наш погляд, міг бути викликаний в уяві Дніпрової Чайки під впливом реальної історичної особи – російської імператриці Катерини II, яка доклала рішучих зусиль для ліквідації розсадника демократизму та вольниці в державі – Запорізької Січі, а відтак нейтралізації непередбачених дій з боку її вірнопідданих “дітей” – українського козацтва.

Прямою протилежністю героям – поборникам волі з мініатюри "Скеля" стали два персонажі поезії в прозі "Дві птиці" (1887), лукавий сирота без роду і племені Найда, що зрадив тих, що йому "стали за батька, за матір", - допоміг ворогам поневолити цілий народ його нової батьківщини, а також легковажний та необачний вартівник, який потурав цьому злочинові своєю безжурністю та відсутністю пильності. За негідні вчинки обидва герої твору тяжко покарані - перетворились на заклятих нічних птахів сича та сплюху. Детальніше виписаний Дніпровою Чайкою образ індивідуаліста Найди, що зарозуміло ставить себе вище громади, відкидає моральні норми, сповідувані народом. Ці риси його вдачі споріднені з особливостями характеру горьківського Ларри.

Переважна більшість ранніх поезій у прозі письменниці, що відтворюють дисонанси в душі людини і в її поведінці, в міжлюдських стосунках, і водночас авторські пошуки гармонії в них, рідняться між собою спільним прийомом перевтілення, відомим з найдавніших міфів, фольклору, творів багатьох античних літераторів - Гомера і Каллімаха, Парфенія і Никандра, Овідія та Апулея. У героїко-романтичному світі, витвореному уявою Дніпрової Чайки, як бачимо, людина може вільно перекинутись у птаха ("Буревісник", "Дівчина-чайка", "Дві птиці"), в медузу ("Морське серце"), в рослину ("Тополя"), в камінь і хвилі ("Скеля") тощо.

Як і інші письменники нової української літератури від романтиків і Т.Шевченка до Лесі Українки, Дніпрова Чайка зверталась до ідеї перетворень істот і речей з метою утвердити віру в одвічність потреб людського духу.

Дещо окремо від розглянутих творів перебувають поезії в прозі "Хвиля" і "Суперечка", написані того ж 1887 року. В них авторка вдається до протилежного: олюднює неживу природу, наділяє різні явища і довколишні предмети почуттями радощів і гніву, кохання і зненависті, довіри й доброти. Ідея панеротизму, що лежить в основі цих мініатюр (кохання хвилі та місяця, в першому разі, і любовна пригода, що сталась із землею та морем, у другому випадку), дає можливість письменниці стверджувати своє гуманістичне бачення єдиної картини світовлаштування. Дніпрова Чайка широко послуговується для досягнення даної мети світовими фольклорними традиціями, зокрема, мотивами численних обрядових пісень і казок, космогонічних міфів про шлюб сонця і місяця, єднання неба і землі та ін.

Свої перші поезії в прозі Дніпрова Чайка написала в період знайомства і започаткування дружби з Б.Грінченком, котрий саме в цей час (1886-1887 рр.) створив низку т.зв. "дрібничок": "Верби", "Вітер", "Ліс". Тож не дивно, що твори обох літераторів перейняті однаковим пієтетом у ставленні до матері-природи, сповнені цілком об'єктивних оцінок діяльності людини. Грінченків гнітючий сум од споглядання ганебних діянь людей, що свідчать про більш глибинні процеси, що відбуваються в рідному краї - деморалізацію, винародовлення, проривається і в мініатюрах Дніпрової Чайки.

Поезія в прозі письменниці "Кобза" (1893, "Зоря") присвячена проблемі збереження національного коріння народу, його культурних традицій як неодмінного підґрунтя духовного здоров'я майбутніх поколінь. Цю величну місію, на думку Дніпрової Чайки, передовсім виконує достеменно народний митець. Почерпнутий Із героїчної стихії дум та історико-романтичних творів Т.Шевченка, М.Костомарова, А.Метлицького, Я.Щоголіва, а також із самої дійсності образ лірника, кобзаря, котрий виступає з народом заодно і в "щастя хвилини гискрявії", і в "грізнії січі", уміє щиро передати усі його болі й радощі і як мирного трудівника, і як борця, став для письменниці зразком співця-патріота. Таким їй бачився М.Лисенко, якому адресовано мініатюру "Кобза", - зірка першої величини на небі не тільки вітчизняної, а й світової музики. Для Дніпрової Чайки композитор М.Лисенко - "наш славний кобзар", що гідно продовжив справу носіїв української музичної культури попередніх епох.

У дусі народної думи "Смерть козака-бандуриста" авторка змальовує в "Кобзі" безіменного співця-характерника, який, умираючи, дбає про те, щоб його волелюбна пісня не завмерла і була успадкована нащадками. Героя зображено з помітною міркою оптимізму: старий кобзар певний того, що його вогненне слово лишиться у віках, а кобза оживе в руках талановитого спадкоємця. І ця віра. як стверджує письменниця, незглибима, як незнищимий творчий геній народу.

Дніпровій Чайці імпонували своїм пафосом героїко-романтичні твори М.Горького, в яких він високо підносив образ людини, здатної на подвиг та самопожертву, 3 творчим піднесенням працювала українська письменниця над перекладами творів пролетарського співця Росії, з котрим листувалась,але до нас дійшла тільки одна з цих її робіт - "Пісня про Буревісника" (1909), Цей шедевр громадянської поезії на початку XX століття зазвучав також в інтерпретації Інших українських авторів - В.Різниченка, П. Капел ьгородського, М.Полтавки, М.Садовського та інших, але переклад, запропонований Дніпровою Чайкою, не тільки не поступався перед ними своїми художніми якостями, але й свідчив про її тонке розуміння особистості Горького, проникнення в його духовний світ.

Горьківський мотив "Хай сильніше вдарить буряґ відчутний у багатьох творах Дніпрової Чайки і чи не найбільшою мірою в мініатюрі "Плавні горять" ( 1902). Цей твір, надихнутий реальними подіями -революційними заворушеннями серед таврійського селянства в перші роки нового століття, передає усю велич грізної стихії палаючих плавнів, що сприймається як символ боротьби, на яку вже піднімався народ у різних куточках країни. Авторка пристрасно кличе сучасників "до саможертви, до величної звитяги", активного протесту проти "мороку" й "темряви" - втілення чорних сил царату. Ідейно перегукуючись із М.Горьким (алегорія "Фарфоровая свинья"), Дніпрова Чайка не шкодує сатиричних мазків для змалювання філістерів і ретроградів, що бояться усього нового, пов'язаного із світлом духовного визволення.

Прагнучи відповісти на питання, звідки ж беруться люди такого кшалту, байдужі до потреб визвольного руху народу, Дніпрова Чайка знову вдається до зіставлення явищ у житті суспільства і природи - в поезії в прозі "Струмок" (1901), де створила алегоричний образ "жвавого струмка", що зміняв свою "долю гірку нещасливу", сповнену "клопоту-праці", на спокійне животіння в замуленому ставку і не усвідомлює своєї приреченості: "Щасливий? Чи й справді щасливий? Чого ж се щасливий той вид заснітило весь цвіллю? Чого він поріс куширами? Чого-бо повітря так дихає смертю?" На думку Дніпрової Чайки, людина втрачає свою громадську сутність, духовну велич, коли відмовляється від боротьби, від співпереживання за долю інших і замикається у власному міщанському закуті.

З думою про тисячі людей іншого типу - тих безіменних предтеч нової доби, агітаторів із середовища демократичної інтелігенції, що будили народну свідомість, вселяли віру в прихід "весни"-революції у "в кайдани закуту країну", письменниця творить одну з кращих своїх алегорично-символічних мініатюр "Шпаки" (1901). Цей невеличкий твір набув чималої популярності, бо цілком відповідав вимогам часу: тільки за період з 1901 по 1908 рік його було перевидано п'ять разів, зосібна, двічі російською мовою від назвою "Скворцы". Зауважимо, що царська цензура чинила всілякі перепони на шляху публікації "Шпаків" у Росії, виявивши у творі "вредную тенденцию".

Аналізові запитів людського духу, дослідженню парадоксальних вчинків особи і їх психологічної мотивації присвятила Дніпрова Чайка свої "життєві аналогії" - "Миша" (1901) та "Собака" (1905). Драматичні історії двох тварин, запропоновані авторкою, підводять до тривалих розміркувань над долею людською, витоками звеличення чи падіння особистості, змушують задуматись над діалектикою взаємин у суспільстві, що визначають і позитивний, і негативний вплив загалу на конкретну особу, і навпаки. Високою трагедійністю обидві мініатюри близькі до циклу "Життєвих аналогій" Г.Хоткевича, в них відчутний ідейний перегук з "Холстомером" Л.Толстого, "Двумя сказками из собачьей жизни" А.Чехова.

На початковому етапі першої російської демократичної революції Дніпрова Чайка опублікувала свої політичні алегорії "За душу", "Таємниця" та "Білий чорт" (усі - 1905 р.). В останньому творі - сатиричній притчі, відповідно трасформувавши значення поширеного виразу "біла ворона", що прийшов до нас із 7-ї сатири Ювенала, письменниця засудила ту частину інтелігенції України і Росії, котра в часи тимчасового спаду революційних битв розгубилась і відвернулась від народу. "Герой" цієї поезії в прозі - білий чорт - тремтить, не може зважитись на вчинок і через свою невпевненість "повис(...) між небом і землею", "від своїх одстав на вічні віки, до других же на віки не пристав".

У мініатюрах "Задушу" і "Таємниця", як і в ранній поезії в прозі "Мара", Дніпрова Чайка умовно зміщує події в часі, переносячи їх до античної доби. Твір "Задушу" цікавий епізодом арешту героїні (штрих із власної біографії письменниці) за відстоювання нею права на любов до коханої людини: у світі, де панує корисливість і крутійство, заздрість і марнославство, - не можуть бути в шані природні почуття. Мініатюра завершується промовистою молитвою, яку, немов закличне слово, проголошує "невільниця нова": "О, рідний люде! О питимий краю! Коли ж, коли засяє й тобі сей світ ясний? Коли для тебе той, хто любить душу і її одну пильнує, а не тіло з усіма його цяцьками,- не викличе лиш глум, не буде для усіх смішною новиною?!"

Гостро викривальний зміст вкладає Дніпрова Чайка у мініатюру "Таємниця", де підкреслює, що ніякими катуваннями цар і його посіпаки не змусять народ мовчати, жити за тими мірками, які встановлює тиран. На підґрунті давньогрецького міфу про царя з вухами віслюка Мідаса, а також літературного варіанту, запропонованого Овідієм у XI книзі його "Метаморфоз", письменниця написала цілком самобутній твір про непоборність народної правди: "Там, де попадали каплі криваві - червоні маки процвіли і розмовляють з вітрами, а там, де розвіялась сажа з димом, настрій небезпечний, немовби зараза, полинув по цілому царству".

"Дійсність ще важча од сну" постає в ряді поезій у прозі, видрукованих Дніпровою Чайкою в роки реакції: "Снище", "Усякому своє", "Певний притулок", "Дивний ткач" (всі -1909). Проте, сумуючи з приводу настання "Підлих часів" (М. Коцюбинський), письменниця не зневірюється, не впадають у відчай її герої: "Мій путь важкий усіється кривавими слідами, - передбачає один із них ("Певний притулок"), - і як загину я, - по тих слідах хоч, може, другі, знайдуть його, знайдуть спасенний шлях! Не може буть того, щоб на кривавий подвиг не глянула нова зоря, не вивела і сонце за собою". Герой Дніпрової Чайки - романтична постать,- але і йому не чужі сумніви, вагання, як і персонажеві Олесевого твору "По дорозі в Казку".

Вирішенню проблеми героя і маси присвятила письменниця й одну з найкращих своїх мініатюр "Дивний ткач", яка подібно до інших її віршів у прозі, є різноплановим, багатошаровим за змістом твором. Це своєрідна притча, у якій на одному рівні досліджуються питання моральності, співвідношення особистого і громадського, на іншому - розглядається, за словами самої авторки, проблема "втрати національності" народом, і, насамкінець, обстоюється думка про те, що боротьба за соціальне і національне визволення "краю питимого", тобто України, на часі, хоча й притлумлено реакцією здобутки першої демократичної революції.

Давши цілковиту волю своїй фантазії, Дніпрова Чайка звела до купи в цьому творі героїв різних народних казок і легенд (диво-майстер, спляча царівна, старий дід-віщун), а також змальовує традиційні чудодійні речі: клубочок, чарівну голочку, килим тощо. Символічним є образ “дивного ткача”, який з “прадіда ще, з діда” успадкував невсипуще прагнення “виробить такую дивную тканину, щоб покрила край свій од біди та злиднів, випрясти такую міцную мотузку, щоб зо дна неволі витягти свій народ”, але не зміг здійснити своєї високої місії, ба занадто відірвався від “темного люду”, забув його найпалкіші заповіти. Як уже зазначалось, дещо відмінну – сатирично загострену трактовку подібного героя, який у слушну хвилину теж не зміг реалізуватись як борець, подала Дніпрова Чайка у поезії в прозі “Білий чорт”, скориставшись для цього атрибутикою народної демонології, переказами про нечисту силу, рай та пекло. Уособленням народної мудрості у мініатюрі “Дивний ткач” авторка робить діда-чарівника, такого “сивого-старого, що аж мохом вкрився, у дугу зігнувся”; саме він і благословляє молодого майстра на подвиг, застерігаючи від можливих помилок і зривів. Слова-напучування старого (“сказав ткачеві, наче в око встрелив”) – то віщий голос самого народу, гостра думка якого викристалізувалась і відшліфувалась за століття рабства і наруги: “Вік свій плазувати та землі держатись – не твоя то доля, не талан твій, сину: хто розкрив обійми людові цілому, той на власне щастя квапитись не сміє…”

Поезія в прозі “Дивний ткач” може служити прикладом вдалого підпорядкування форми твору, зокрема, його ритмічної організації змістовій стороні, до чого часто вдавалась Дніпрова Чайка у власній письменницькій практиці. Мініатюра ніби зіткана з цілих разків добірних і відточених фраз, об’єднаних однією мелодикою, і поряд цілком імпровізованих мовленнєвих ланок, їй не підвладних. Це зумовлено змістом твору, характером ситуацій та подій, внутрішнім станом героїв. Так, некваплива мова діда, який детально зупиняється на описі прикмет чарівної пряжі, зафіксована у широкій розлогій фразі, збагаченій численними синонімичними сполученнями і колоритними порівняннями, що додають щоразу новіший штрих до означуваного предмета і водночас засвідчують емоційний стан мовця: “Пряжа ж та повинна бути незвичайна: не льняна, вовняна, навіть не шовкова, а тонка-легенька, наче павутинка, а міцна-пружиста, як дроти стальові, а блискуча-біла, як сніги на горах, а незмінна-щира, як те щире злото, коштовна над всякі перли-самоцвіти”. Подібна спокійна словесна течія притаманна й описові портрета “сплячої загадки-царівни”, що пересипаний вишуканими епітетами і порівняннями фольклорно-літературного походження: “А в горі на троні, мов лілея біла, у дрімоті панна голову схилила. Чорні, начі північ, кучері шовкові облягають личко біломармурове, спущені додолу очі не моргають, лиш чуття часами заворушить вії, у бровах шовкових скупчилися думи, а вуста рожеві мовчки розмовляють”. Наочно можемо постерегти, як у даний ритмічний малюнок органічно вписані інверсії (“кучері шовкові”, “вуста рожеві”, “скупчилися думи”), оксюморон (“мовчки розмовляють”) тощо, які разом з тим виконують і свою експресивно-емоційну функцію.

Навпаки, для відтворення мінливих настроїв, переживань героя-майстра Дніпрова Чайка додає частішої ритмічної пульсації, усікає мовні ланки, насичує фразу дієслівною тавтологією (“Зажурився майстер,тяжко зажурився…”), антонімічно-синонімічними парами (“То надія-віра, то одчай-зневір’я в серці чергу держать, душу роздирають”). Такі ж короткі авторські вислови властиві і для драматичного фіналу “Дивного ткача”, де передаються найбільш напружені хвилі у долі персонажів і їх раптова загибель:

“Спопеліла, зникла, розпливлася димом молодая пара і не знать, де ділась. Розсотався килим, падає шматками, ніжним павутинням носиться по світу, грає, мов веселка, міниться, зникає.”

Виділені нами дієслова-присудки, а їх ціла злива, - допомагають Дніпровой Чайці, як і безіменним імпровізаторам-авторам народних дум, досягти співучості тексту, піднесеного звучання.

У поезіях у прозі Дніпрової Чайки 900-х рр. постійно присутнє прагнення віднайти шляхи до гармонізації людських стосунків у суспільстві, звільнення особистості від пут безцільного, позбавленого високих запитів життя. Її героїня з мініатюри “Снище” – крилата душею і дужа снагою – “в небо високе збиралась летіти, силу свою попитати, вільної волі зазнати, з розуму і волі вінець утворити – найкращого людського щастя вінець”, але тяжка довколишність, привиди “снища земного життя” змушують її повернутись обличчям до тривіальних щоденних турбот і проблем, без осягнення яких аніяка мрія не здійсниться, якою б величною та манливою вона не була.

Людьми-подвижниками, що турбувались “земними” проблемами аби реально поліпшити становище народу були на думку Дніпрової Чайки кращі українські митці-демократи, зосібна, Ганна Барвінок (О.Куліш) та Б. Грінченко, яким вона присвятила відповідно поезії в прозі “Вінки” (1901) та “Дисонанси” (1910). У назві першого твору відчувається звернення авторки до загальновідомого ще з часів античності образу-символу “тернового вінця”: письменниця подумки переноситься в глибину давноминулих днів, коли народилась традиція віншувати найвеличніших вояків, звитяжців олімпіад та літературних турнірів.

Своїй героїні на чоло письменниця одягає не вінець з колючого терну, а з ніжного зеленого барвінку. За її задумом, це ознака світлої надії, віри в творчі сили народу. Таке ж оптимістичне звучання притаманне і рядкам “Десонансів”, де авторка оспівує Грінченка-митця, що зумів “вивести мелодію співучу, симфонію величну утворити на славу й честь питимої Вкраїни". Цим образом Дніпрова Чайка закликала демократичні сили краю до праці і єднання в боротьбі з реакцією за втілення в життя високих Грінченкових ідеалів.

Невипадково письменниця звертається до промовистого образу бунтівливого, незборимого моря ("Образ великого", 1909), що символізує енергію мас: "Не стерпіло море наруги: здулося горами, як звір, заревло, побіліло і, дике, нестримне та дуже,- кинулось в бійку смертельну". Як писала сама авторка, "образ великого - то образ народу, розколиханого революцією".

Свою прихильність до Лютневої демократичної революції 1917 року та відродження Української держави - "воскреслої Владарки" -Дніпрова Чайка виявила в поезії в прозі "Самоцвіти"(1918), яку присвятила М. Вороному (до 30-річчя його літературної діяльності).

Мініатюри письменниці, перейняті теплим ліричним чуттям, свідчать про неабиякий художній смак їх авторки. Ці поезії в прозі можна поставити поряд з шедеврами ліричної прози Лесі Ураїнки, О. Кобилянської, С. Васильченка, Марка Черемшини, Панаса Мирного.

Ритмізована проза Дніпрової Чайки була високо оцінена видатними діячами науки і культури: П. Житецьким, М. Коцюбинським, М. Старицьким, М. Горьким як самобутнє явище в мистецькому житті України на зламі століть.

Прикмети творчого почерку письменниці, а надто риси технічної майстерності в царині алегорично-символічної мініатюри формувались не тільки у ході студіювання новітніх зразків світової літератури, ознайомлення з мистецькими новаціями в доробку вітчизняних художників, а й завдяки осягненню особливостей культурного буття українського народу в давні часи. Образний світ поезій у прозі Дніпрової Чайки містить чимало ремінісценцій, почерпнутих із фольклору, літератури й живопису У країни періоду середньовіччя, коли алегорично-символічна образність була дуже поширеною і цілком зрозумілою.

Подтверджуючи своє дзвінке імення співачки Дніпрового краю, у багатьох віршах першої половини восьмидесятих років письменниця маніфестувала безмежну любов до рідної землі та її поневоленого народу. В часи переслідувань української мови, письменства, культури, коли реальною була загроза самому існуванню нашого етносу, Дніпрова Чайка сміливо й пристрасно заявила про права українців на гідне життя, славну історію, щасливу долю. Її ранні поезії "Україно моя мила, краю пам'ятливий", "Знову чайкою літаю...", "Пізно!", "Молитва", "Сестрицям-українкам" були цілком суголосні патріотичним віршам М. Старицького ("До молоді", "До України"), Б. Грінченка("Доки?", "Могила", "Утемряві"), М. Грушевського ("Не весело на Вкраїні", "Україна") та ін.

Свій обов'язок як письменниця Дніпрова Чайка вбачає в тім, "щоб повідать людям Українську славу" ("Молитва", 1883), щоб пробудити у серцях співвітчизників замулені джерела добра, шляхетності, вірності волелюбним прагненням своїх пращурів. У вірші "Знову чайкою літаю…" (1881) вона вдається до історичної ретроспекції - оспівує козацьку звитягу та звеличує Запорозьку Січ як колиску визвольного руху в Україні. Минуле і теперішнє становище краю оцінюється з точки зору сучасної України-чайки, що охоплює своїм зором рідні простори і з сумом припадає до дніпровських хвиль та степів, до тієї плавні, "що голоту Крила-зодягала, Де козацька вільна воля Буйно процвітала (...), Де стояла грізна Січа - Вільная орлиця".

У ліриці біблійної проблематики Дніпрова Чайка теж проводить чіткі паралелі між давнім і теперішнім. У вірші "Христос воскрес!" (1885) поетеса вдається до традиційного образу Іісуса Христа як символу рятунку й захисту для безправних та нещасних, тих, що колись "шляхами Палестини Скалічені, голодні, вбогі йшли" з надією позбутись горя, і тих, хто йшов подібними стежками в часи, знані самою авторкою. Біблійно-християнська символіка допомагає письменниці висловити свої наболілі думки - помисли літератора-демократа, що уболіває за майбутність народу, визволення якого з-під одвічного гніту бачиться митцеві довгожданним "раєм". Риторичне питання, винесене в фінал поезії, що стосується подальшого існування "нашого засмученого краю", його перспектив, покликане було спонукати сучасника одверто оцінити реалії й дійти радикальних висновків.

Поетичною інтерпретацією відомих рядків з Давидових псалмів про поневіряння іудеїв у вавілонському полоні є вірш Дніпрової Чайки "Над річкою під вербами сиділи..." (1896-1897). Героїня твору - жінка, яка заводить "великий голос-плач" за втраченою волею та зруйнованою батьківщиною. Вона вірить у торжество справедливості, у відродження сплюндрованої рідної землі, але для цього закликає своїх співвітчизників очистити свою душу "од гріхів нових", пов'язаних із адаптацією до рабського існування, і вибудувати в серці прообраз нового світу - світу духовності й волі: "І лиш тоді, коли засяє він у серці, Простуйте сміливо в руйновану країну, І камні мертві тим духом оживіть". Вдало підібрана для твору форма білого вірша та доречне використання авторкою лексики церковнослов'янського походження ("храм, "камні", "благодать", "святий", "клятьба") надають поезії Дніпрової Чайки урочистості, піднесеності мови, мажорного ладу, за якими - глибока переконаність у здійсненні визвольних мрій українського народу.

Заслуговує на увагу створений нею образ Мойсея з однойменного вірша, написаного 1884 року. У зображенні української поетеси Мойсей ступає за межу життя з таким же відчуттям:

"Благословен мой труд тяжелый, Не даром я на свете жил: Ведь мой народ несчастный, голый Теперь спасенье получил". Твір цікавий як одна з перших спроб Дніпрової Чайки в осмисленні проблеми стосунків особи й маси, проводиря й народу, як певний крок на шляху освоєння новою українською літературою "мойсеївської" теми. Тут же, чи не вперше в своїй творчості, поетеса торкається відомого в світовім письменстві мотиву дороги.

Ця ж тема дороги, якою прямує народ з минулого в прийдешнє, звучить і в поезії "Чайчина праця" (1884-1885), де біблійні образи повністю поступились народнопісенній атрибутиці. Символом поспільства рідного краю, що прагне осягти визначений долею шлях, виступає у вірші український козак, перед яким традиційно "тройчаста прикмета кладеться": "Орел сизокрилий В блакиті ширяє; Вовки попід яром Хижко завивають; А над головою Чайнятко кигиче". Це герой, що одвіку "мина шляхи биті, Вільного шукає", а тому така нелегка його дорога через "недоленьку" до "широкої слави". Відтак важлива роль - як провидця добробутом осяяного майбутнього свого народу - мала би належати співцеві (символічний образ чайки).

Поетеса стверджує: співцем може бути далеко не кожна, а лише бездоганно чесна людина-громадянин, яка присвятить усе своє життя боротьбі ("Пеняли мне - зачем в водовороте жизни...").

Проте непевність, розгубленість, відчай митця ("Пусть, что будет - так и будет!"), схиляння перед гіркою долею ("Я бороться не желаю", "И к чему борьба?") підводять героїню іншої поезії - "Неожиданная встреча..." - до усвідомлення, що "покой благоразумный - То для чайки летаргия". Звідси - потреба життя як діяння, творчості, пошуку, боротьби. Саме такий погляд сповідує лірична героїня поезій Дніпрової Чайки "Питаєш ти, як тобі жить...", "Прокотився бурун наді мною...", "Жить хочется - хочется жить!", "Нехай я не вмію так щиро кохать...". Останній вірш особливо вражає своїм життєлюбством, поривом до активної громадської діяльності, до виконання високих обов'язків народного співця -будителя ("Я хочу життя ще, я хочу борні!").

Життєствердний характер має поезія Дніпрової Чайки "Як темно знов, як сумно знов!.." (1890). Поетеса майстерно використовує прийом градації для передачі цілого оберемку найрізноманітніших почуттів, що охоплюють змучене серце людини: від усвідомлення гіркої самоти, гнітючості, розпачу, повної безнадії ("Одна...в темряві... без мети... І світло гасне, не палає"), до проблиску внутрішньої сили і рішучості ("Одне лиш треба: йти та йти) та розуміння власної вартісності, що опалює радістю відкриття ("Ще трошки світла є на дні"), а далі - до несподівано звитяжного: "Ще рано гаснути мені, Іще не хочу я спокою!". Жити творчим вогнем, а не животіти-тліти подібно до тих, котрі, "як каганець забутий, Тріщать, не світять і смердять" - ось висновок, який можна почерпнути з вірша Дніпрової Чайки "А ті, кому світлом бути…". Вважаючи, що "душа горить, (...) крилатіє в борні та ще й чуда творить" ("Не грім, не блискавка, не злая хуртовина..."), поетеса оспівує волелюбні настрої людей, готовність боронити всенародну справу. У багатьох її віршах переважають мажорні барви, світлі образи "вільної волі", "вільного моря", "вільного серця", що домінують над "кайданами крижаними", "густим туманом", "пустинею мловою" та ін.

Якщо ранні поетичні маніфести письменниці носили досить абстрактний характер: "Краще (...) воленьки зазнати. Ніж в болоті вік увесь сконати" ("Чайка", 1883), лише пунктирне окреслювали можливий шлях самовідданого служіння народові словом з тим, щоб відчути достеменну необхідність власних витворів людям, а відтак і справжню насолоду митця: "І скажеш: пан я над панами, Не дарма довелося жить" ("Доля", 1884"), несміливо простежувати специфіку діяльності художника як особистості з небуденним складом розуму і чуттів, котра "втопилася в чорнильне море" не від пустощів або гри в оригінальність, а від причетності до страждань співвітчизників ("Нудьга мене сушить...", 1883; "Боже літо: співи, квіти...", 1883;"Виє вітер серед ночі...", 1884; "Море", 1889), то вірші 1890-1900-х рр, потверджували вже чіткі погляди письменниці на роль і місце співця, значення його пісень у доленосні для батьківщини часи.

Але Дніпрова Чайка зовсім не ігнорує свій попередній художній досвід в розробці теми поета. Її вірші "Ти, зшиточку чорний, не зрадиш мене…", "Пора б вже кинути нікчемне віршування...", "Думки мої бідні...", "Як помру - то не ховайте..." та ряд інших - це подальші роздуми авторки над витоками гуманізму й демократизму - тих чинників, що визначають громадську посутність людини, доцільність її життя та діяльності. Як гадає письменниця, найвищою чеснотою особистості, особливо ж народного співця, є людяність і її треба не тільки сповідувати на словах, а й реалізувати у кожному своєму вчинку, незважаючи на власні болі й не очікуючи винагороди за добру справу. Доля справжньої людини - в подвижництві, борні зі злом, самопожертві заради інших: "І знову тече кров гарячая з рани, Учетверо хочеться жить, Та, кров'ю заливши пригоди погані, Учетверо світ весь любить!" ("Малою була я...", 1904).

Аби висловити найпотаємніші, найсокровенніші з помислів своїх, поети нерідко вдавались до написання віршів-тестаментів (знаменитий "Заповіт" Т. Шевченка, "Гей, прощай, мій рідний край…" М. Грушевського, "Мій заповіт" М.Чернявського й ін.). Взялась до цієї форми і Дніпрова Чайка, назвавши свою поезію традиційно: "Як помру - то не ховайте..." Авторка вважає, що не слід митцеві обирати місцем свого довічного притулку звичайний цвинтар, "де за гріш величну справу Піп недбало одправляє І поважно "вічну пам'ять" Вітер з димом розмахає". А тому поетеса бажає скінчити свій шлях подалі від штучності й фальшивості, у єднанні з вічно прекрасною природою як символом гармонійного: "Де білявая берізка Прихилилася до дуба, Де од світу аж до ночі Не вгава розмова люба", побіля бунтівливого моря, аби “крізь сон смертельний чулась Пісня волі, пісня сили”.

Митець-демократ не може бути щасливим у хвилі всенародного лиха, розміри якого величезні (“Тяжка моя пісня – я знаю й сама…”, 1902), оскільки він є невід’ємною часткою зневаженої та принобленої маси.

Наростання революційної хвилі в Росії та в Україні письменниця відчула ще з кінця XIX ст., завдяки чому значно зміцнилися її демократичні позиції, а в творчості з’явилося передчуття майбутніх соціальних потрясінь. Але тут же авторка не забуває нагадати, що прямий обов’язок співця – не допустити замулення гуманістичних основ світовлаштування на користь жостокості й свавільності, щоби кожен борець чув у “пісні волі” передовсім “людськеє серце своє”, а не заклики до потурання кровожерливим інстинктам.

Палко стверджуючи, що саме “воля для щастя закон” (у вірші “Як холодно, темно надворі…”, 1887), Дніпрова Чайка запевняє, що і в борні з національним і соціальним злом не слід втрачати людяності, притлумляти природне почуття любові до інших.

У вірші “Що ви? Ви тільки шум на версі хвиль народних!..”(1902), авторка творить величезний образ народу напередодні революційного вибуху. Поезія побудована у формі діалогу між представниками передової інтелігенції, що піднімають на боротьбу проти рабства трудові маси, та різноманітних ретроградів і провокаторів як уособлення сил реакції, що намагаються зірвати плани подвижників, убити клин недовір’я поміж ними та народом. Проте ніякі образи і кпини з боку контрреволюціонерів на адресу народних агітаторів (“…Шумуєте, бульками встаєте, про волю, про розвій, добробут мас свободних Дурнісінько, безглуздо кричите; Він – отой плин густий – глухий та нерухомий Як споконвіку спав, отак і досі спить…”), не можуть зіштовхнути борців з обраного шляху, похітнути їх віру в те, що “незабаром план зогрітий закипить!”. Їдким сарказмом сповнює Дніпрова Чайка заключну частину монологу революційних діячів: “А ви морози злії, що любите кувати На той коштовний плин кайдани крижані, Куди подінетесь? Де мусите втікати, Як закиплять ураз події ті страшні?”

Поетеса шукала нових шляхів для вираження тих багатств, якими характеризується внутрішній світ особистості, бажала знайти свіжіших засобів для звеличення краси в людині і в природі. “Я вірую в красу, одній їй поклоняюсь: одвіку в мирові вона керує всім” – заявила вона на перехресті століть у вірші “Віра, Надія, Любов” (1897) і цю ж засаду ствердила в 1900 році поезією “Красі я уклоняюсь”.

Переважно співачкою природи вважав Дніпрову Чайку С. Єфремов, тим самим виділяючи одну з її найулюбленіших тем і підтверджуючи прагнення авторки осягти сутність споконвічної і непорушної гармонії всесвіту як незбагненного зразка. Культ природи супроводить Дніпрову Чайку од самих її поетичних витоків: ще в ранньому вірші “Степ” (1882) ліричний герой замальовки сприймає рідний простір за велетенський храм з блакитним куполом (“небо кругле, наче баня, Синє та глубоке”).

Миттєве зачудування красою і загадковістю здавалось би звичайного куточка в гаю (“Липи старезні сплелися верхами…”) – спонукає до роздумів над плинністю життя, безповоротністю назавжди втраченого: “Написів безліч на давній корі… Хто ж тії написи всі прочитає? Хто ту билицю тепер повідає?” Відповіді на питання тонуть у безмежжі часу й простору: людина видається такою мізерною перед колосальним механізмом світобудови, безсилою проникнути у всі таїнства природи, хоча і є її невід’ємною часткою. Проте навіть невелика розгадка таких таємниць звільняє людську душу від журливого серпанку (“Летняя ночь”). Єднання з природою, на думку Дніпрової Чайки повинне бути органічним, ненав’язливим, позбавленим прагматичних розрахунків. Досить прозоро такий погляд на співіснування людини й середовища втілений у рядках поезії “Вчора тихо було, вчора вітер дрімав…” (1898): “…Там, де зайде об користь, Де почнуть пильнувать та карать, там не царство моє”. Поетеса палко виступає проти грубого втручання у справи природи, схиляється перед її величчю і мудрістю, на фоні якої так помітна недосканалість суспільства: “Все, что есть прекрасно, У нас доступно не для всех! Природе не знаком тот грех!” (“Празднество”). Цим пояснюється пієтет Дніпрової Чайки у ставленні до моря, до сонця, до зоряного безмежжя, з якими стрічаємось і в неалегоричних її віршах, пейзажних малюнках.

Разом із Лесею Українкою, М. Вороним, О. Олесем, Х. Алчевською, М. Чернявським, В. Пачоським, Г. Комаровою Дніпрова Чайка виявила неабиякий хист у змалюванні моря, з яким часто порівнює різні стани жіночої душі (“Хвиля”, “Гралася в морі…”, “Бурун” та ін.).

Астральний відбиток носять поетичні ноктюрни письменниці “Смерком”, “Ніч”, “Зорі” та ін. Сяйво зірок пробуджує в ліричного героя світлі спомини (“Зорі”), вияснює його душу: вишуканий поетичний образ народження любові – “впала в серце зірка щастя” передає усю небуденність, урочистість цього миттєвого спалаху почуттів.

Любовна лірика поетеси відзначається делікатним проникненням у світ людських стосунків: тут і журливі спогади про втрачене кохання (“Минуле”, “Ми всі в самотині…”), найтонші переливи почуттів закоханого (“Як прощаються двоє навіки”, “Що мені з того, що ти мене не любиш”), романтична інтерпретація звичних історій про зраду (“Чорява дівчино…”). Поетеса вважає, що життя людини абсолютно позбавлене будь-якого сенсу, коли воно не осяяне вогнем любові, сила якої воістину чудотворна: “І пустиня обернеться в рай, і в заметах розів’ється май” (“Що для мене краса молодечих зіниць?”). Сповнені експресії, несподіваних перепадів приязні і гніву, кохання і ненависті вірші Дніпрової Чайки, в яких відбився увесь драматизм її власної долі: "Ти розтяв мені серце...", "Зневажив ти мене...", "Я не люблю тебе, о ні!", "Люба-згуба", "Так, друже, так, ти розгадав..." та ін.

Поетеса закликає цінувати й оберігати кохання як цвіт душі, як чудову мить, що не терпить сваволі, примусу. Любов нагадує їй чарівного метелика ("Ми всі в самотині...", 1903), який одразу втрачає усю принаду, переливи барв, як тільки потрапляє до чіпких рук: "Як той мотиль літа і вабить очі нам хварбами крил ясних, поки його впіймати Не вспіли ми, - а в руки попаде, Облуда пишная злиняє і загине, Поплямить лиш пучки і засоромить зір".

Коштовний дар любові оспівує Дніпрова Чайка і в поезії "Під самого Купала…", де своєрідно інтерпретує міфологічно-фольклорну символіку, пов'язану з одним з найкрасивіших язичницьких свят.

Своєю поетичною творчістю письменниця органічно ввійшла в літературний контекст доби, піднявши актуальні питання часу, знаходячи нові засоби і прийоми відображення найскладніших переживань і станів людської душі. В доробку Дніпрової Чайки є зразки найрізноманітніших жанрових модифікацій лірики: елегія ("Осінній плач") і романс ("Єрихонська рожа"), маніфест ("Молитва") і послання ("Славному нашому учителеві, щирому батькові В.В. Антоновичу"), роздум ("Як повен наш келих...") і діалог ("Антифони"), епітафія ("Над могилою Б. Грінченка") і алегорія ("Бурун"), портрет ("Дяківна") і пейзаж ("Степ"). Рідше зверталась поетеса до ліро-епіки (поема "Галина криниця", балади "Вісточка", "Свідок", "Мати").

Багатоманітною є метрика поезій Дніпрової Чайки. Серед силаботонічних творів переважають зразки, написані амфібрахієм -близько 60-ти. Дактилічний ритм мають 20 творів. І лише кільканадцять віршів написано анапестом. Серед двоскладних розмірів превалює ямб - понад 50 творів. Хореїчного ритму авторка дотримується лише в 12 віршах. Під впливом фольклорної стихії Дніпрова Чайка нерідко зверталась до народнопісенного вірша.

Улюблена строфічна форма Дніпрової Чайки - катрен, рідше наявні двовірші, п'ятивірші та шестивірші. Поодинокими є випадки звернення до 12-рядкових строф та сонета. Два твори складаються зі строфоїдів - "Мати" і "Галина криниця".

Під впливом народних пісень поетеса часто послуговується напівбілим віршем. Кілька творів написано білим віршем. Поряд із точними римами типу "сила - носила", "Смерти - вмерти", "бути -забути" авторка широко послуговується римами асонансними ("крила - жартлива", "милий - вродливий") та консонансними ("боре - бурі", "слово - славу", "Кремони - струни"). Її алітераційні рими ("вергав - гріхів" , "мені - не міць", "бистре - вітер" , "жнива - нежива") надають віршам звучності та вишуканості. Традиційне і нове, канонічне й експериментальне тісно переплелося в поетичному світі Дніпрової Чайки.