За косою рівне-рівнісіньке, без струпів та розломів, льодове поле. Навіть сніг, що випав, вітер дбайливо з нього змів.
Сюди я ходжу побігати на ковзанах-"колодачах". Їх ще торік на татове замовлення зробили в рибальській майстерні. Підв'язую ковзани тонкими, нарізаними з кожі-сириці ремінцями і мережу чисту кригу. Від того вона легенько дзвенить, наче б аж співає. Легко мені кататися, вільно, просторо...
Тільки недовгі мої радощі. Бо вже вийшла на край вулиці мама, махає рукою. Це значить, що треба поспішати додому, щоб прибрати у кізки, погодувати курей, качок. А ще - принести вугілля для грубки, дрівець. Такі вже маю постійні обов'язки.
Я знімаю ковзани і повертаюсь на подвір'я. Мама бачить мій невдоволений вигляд, заспокійливо говорить:
- Незабаром канікули. Нагуляєшся досхочу.
Еге ж, я на них чекаю. З хлопцями вже домовився, що прийдуть на берег. З Михайликом, Климком, Павлушею, Артемчиком, моїм другом Вітасем. А Дмитрик відмовився. З сумом сказав:
- Мене не пустять. Та й після "живолодки" боюся.
- Немає чого, - озвався Климко. - Морози зараз, крига міцна, не провалиться.
Не піддався Дмитрик. Ну, нічого, обійдемося. От тільки б швидше канікули...
І вони прийшли-жадані, веселі. Вже на другий день хлопці прибігли на берег. Льодове поле викликало в них захоплення. Наділи ковзани, приєдналися до нас з Вітасем. Метушня, галас, сміх.
Тільки Михайлик стояв на піску, не осмілювався ступити на лід. Я під'їхав до нього, взяв за руку:
- Гайда зі мною!
Наважився, з острахом зійшов, проїхав кілька кроків - і заточився, впав. Підскочив Артемчик, допоміг підвестись, сказав:
- Головне, не бійся. Ми з Костиком тебе тримаємо. Ну, раз, два, три.
Краще вийшло. А потім сам поїхав. Хитко, невпевнено, розмахуючи руками, але вже без нас. Значить, незабаром бігатиме, як усі.
Ще ми змагалися, хто швидше. Частіше перемагав Климко. Хлопці вирішили, що завдяки ковзанам. У нього ж не "колодачі", а справжні фабричні, з черевиками. Хоча й Павлуша мав такі, а першим йому ставати не випадало. Бо не такий дужий, як Климко.
Потім ми ганяли невеличку бляшанку - "шайбу". Вона деренчала, перекочувалася. Спершу було цікаво, а потім набридло.
- У хокей треба,- сказав я. - Щоб команди змагались. Яка заб'є більше шайб.
- Завтра всі приходьте з ключками,- враз вирішив Артемчик. - Де взяти? Самим зробити. Або знайти кийок. Згода? От і добре.
В наступні дні нас захопив хокей. Вітасик вирізав із старого підбора справжню шайбу. Ми розділились на дві групи і заходилися ганяти її по льодовому полю, за всяку ціну намагаючись проштовхнути у ворота. Нерідко налітали один на одного, падали, підхоплювалися і знову кидалися вперед. Ох, як усім подобалося...
Про наші поєдинки дізналися однокласники. Приєдналися Геник, Володя, Васюта, Сергійко... А дівчата приходили "поболіти". Вони кричали, підбадьорювали, захоплено вітали тих, хто закидав шайбу Від того ми змагалися ще завзятіше.
Більше вигравала моя команда. Завдяки Климкові. Він прудко бігав на ковзанах, уміло вправлявся ключкою. З ним не могли справитись ні Вітась, ні його хлопці. Від того вони часом сердились. Одного разу Артемчик зумисне вдарив Климка по ногах. Ну, тут ми хіба ж так обурилися... За малим не побилися. Дівчата теж заявили, що Артемчик зробив несправедливо. Насилу заспокоїлись.
Гарно було нам на хокейному полі. Поверталися додому хоч і стомлені, але задоволені. Аякже, каталися, скільки хотіли. Думали, що так добре буде до кінця канікул. Однак погода все перемінила. На різдвяні свята впали великі морози, задули вітри. Тато заборонив виходити з хати. Сказав, що можна обморозитись.
Прибігали Климко з Павлушею, навіть каталися на ковзанах. Але недовго, бо дуже змерзли. Потім у нас вдома відігрівались. Павлуші мама навіть розтирала побілілі щоки.
Холодно було до кінця канікул. А потім упали великі сніги,: все засипали - вулиці, берег, лиман. Наше крижане поле теж. Не на ковзанах по ньому бігати, а на лижах ходити. Отак все скінчилось.
