БІЛІ ЛЕБЕДІ СЕРЕД ЗИМИ
Після похолодання подули теплі вітри. Вони порвали кригу. В розломах заблищала вода. Найбільша промивина утворилася біля коси. Вранці я побачив на ній білих лебедів. Багато. В променях сонця, що висіло над крижаною пустелею, великі птахи видавалися казковими привидами. Вони гордо плавали, змахували крилами, чистили оперення. Вдома я розповів про несподіваних гостей і запитав тата:
- Звідки вони з'явилися? І чому не відлетіли у вирій?
- Зосталися в заповіднику, що по той бік лиману. Трималися, поки був харч. А не стало, прилетіли на вільну воду. Може, дочекаються весни.
- До неї, тату ще далеко.
- Еге ж, Костику. Ще всього буде. То ти їх пильнуй.
Мало не кожного дня я бігав до лебедів. Вони плавали на глибині, опускали свої красиві голівки у воду, шукали щось поїсти. Часом видавали якісь звуки. Мабуть, вели свої пташині розмови.
Одного разу я побачив зажуреного лебедя. Притуливши довгу шию до тіла, він непорушне сидів на крижаному уламку. Схоже, що захворів. Інші красені підпливали до нього, торкалися дзьобами, воркотіли, Певне, говорили, щоб тримався.
Дуже мені було шкода лебедя. Попрохав тата, щоб зняв його з крижини і приніс додому. Буду доглядати, лікувати.
Тато сказав, що зробити це неможливо, В рибальських чоботях не добереться, бо глибоко, а всі човни витягнуті на берег. Та й не живуть лебеді в неволі, їм треба широчінь, простір...
Я засмутився. Все думав, думав... Навіть з Вітасем радився, як порятувати птаха. Вирішили ми з ним шукати великі ночви, щоб допливти до хворого птаха.
Та через день я його на знайомому місці не побачив. Мабуть, одужав і приєднався до табуна.
Згодом морози посилилися. Озеро по краях почало примерзати, а від того зменшуватися в розмірі. Лебеді скупчилися на середині. Часом вони занепокоєно металися, змахували крилами. Навіть злітали в повітря і знову опускалися на воду. І зовні змінилися, змарніли. Вже не були такими величними. Мене це занепокоїло. Коли розповів татові, він вимовив:
- Я теж помітив. Більше всього, що птахам немає чого їсти.
Мама сказала мені:
- Візьми хліба, каші і погодуй.
Ох, треба було бачити, як лебеді хапали їжу...
Наступного дня, йдучи з Вітасем до школи, я розповів йому про голодний табун. Удвох вирішили сказати про нього в класі, попрохати в дітей допомоги. Інакше птахи загинуть.
Так і зробили. Всі хлопці і дівчата відгукнулися. Принесли після уроків зерна, вареної картоплі, хліба, сухарів. Все ми з Вітасем віднесли на озеро, згодували лебедям.
Підтримували їх всю холодну пору. Птахи до нас звикли і, забачивши, поспішали до берега. Вони повеселіли, заспокоїлися і добре пережили час негоди.
Всередині лютого заясніло сонце. Крига на лимані почала танути, пливти до недалекого моря.
Світлого ранку я не угледів на знайомому місці лебединого табуна. Лише плавало на синій воді кілька білих пір'їн. Мені стало сумно. Вдома татові сказав:
- Навіть не попрощався з ними. І не знаю, в якому напрямку відлетіли.
- На кращі місця. Дочекаються весни і рушать в далекі краї, понесуть людям радість. Дякуючи тобі, сину, і твоїм друзям.
Розчинився смуток, потепліло на серці.
