ПІСЛЯ ШТОРМУ
Прохолодного жовтневого надвечір'я задув сердитий вітер з моря -низовка. По лиману заковзали високі хвилі. Вони з розмаху вдаряли об берег, сипали на пісок бризки.
- Так і до шторму недалеко, - занепокоївся тато.
Вночі погода погіршала. Тугі струмені повітря тисли на стіни нашої оселі, вікна, від чого тривожно деренчали шибки.
Вранці я не пізнав лиман. Був він рудий, скаламучений, вкритий білими гребенями. Хвилі, наче б наввипередки, поспішали одна за другою. Вітер, коли я йшов до школи, мало не валив з ніг – такий був дужий.
По обіді я повернувся додому. Тато до засипаних сіток не виїздив. Інші рибалки теж. Небезпечно. Бідкався, що буде з ними. Чи не зірве з якорів? Не пошматує?
Два дні лютував вітрюган. А на третій - стих. Вляглися хвилі, заясніла вода. Тато побіг до дуба, щоб їхати на тоню . Я провів його, а потім пішов понад берегом.
На піску лежали купи вологої заплави. Ще траплялися різні пляшки, шматки пінопласту, великі й малі черепашки, іржаве залізяччя...
Нічого привабливого. Вже намірився йти додому, коли несподівано побачив велику монету. Підняв її - червоного кольору, з зеленкуватим відливом. П'ять копійок. На зворотному боці - чудернацький двоголовий орел з розгорнутими крилами.
Це вже було цікаво. Я пішов далі, пильно дивлячись під ноги. Незабаром надибав білу монетку з цифрою двадцять, почорнілий хрестик з обірваним ланцюжком, два великі патрони з кулями, складаний ножик... Таке несподіване багатство.
Під жовтими, навислими над водою скелями знайшов ще одну монету - зовсім витерту, з невиразними дивними позначками. А може, просто залізячку. Теж поклав її до кишені.
Вдома хотів показати свої надибки татові. Але він цілісінький день був зайнятий: шукав на лимані сітки, потім розплутував, звільняв від ряски, загиблої риби і повернувся пізно ввечері. Вирішив завтра звернутися до Михайла Івановича. Він історик, пояснить.
Діти в класі теж зацікавилися моїми знахідками. Вони з нетерпінням чекали вчителя. І тільки він зайшов, одразу закричали:
- У Костика такі копійки...
- Він після шторму знайшов...
Михайло Іванович кілька хвилин розглядав усе, що я поклав йому на стіл, потім сказав:
- Ось ці патрони - од війни. У нас на лимані тоді йшли бої з фашистами. А хрестик... хрестик давній. Як потрапив у воду, важко сказати. Може, хто загубив чи сам кинув. Вчитель поправив окуляри і продовжив:
- Найцінніше - монети. Двадцять копійок були в обігу за часів Радянського Союзу. Ваші тата й мами ними користувались. А великим п'ятаком з орлом - вже дідусі й прадідусі. З'явився він за останнього російського царя, більше ста років тому.
- Ого,- не втримався Климко,- Такий старий...
Михайло Іванович посміхнувся, підняв останню монету, врочисто вимовив:
- А ось їй - не менше трьохсот років. А то й усі чотириста. І виготувана вона в Туреччині. До нас потрапила, коли на лиманських берегах жили чужинці.
Ще вчитель розповів про скіфів, котрі кочували в південних степах. Раніше від них на високих скелях заснували свої поселення греки. А на нашій косі, котра була широкою і далеко випиналася у лиман, побудували храм в честь богині родючості Деметри.
- То, може, й від греків що залишилося? - озвався я. - І хвилі викинуть на берег?
- Старі люди говорили, що колись знаходили їхні монети. Але де вони поділися - не знають...
Ось така вийшла в класі розмова. І дуже захотілося мені знайти грецькі гроші. Тільки про них і думав. Тож після кожної сердитої низовки чи шторму я бігав на берег. Знаходив ще різні монети, а от давньої-прадавньої не надибував. Видко, десь лежить, мулом прикрита.
Все ж натрапити на неї надії не втрачаю.
