У НЕВІДНИКІВ
Тато не раз розповідав про невідників. Як вони гарно працюють і багато риби ловлять. Кортіло мені подивитись, та все не було змоги до них поїхати. На початку осені нагода, нарешті, випала. Тато зібрався за виловом і взяв мене з собою.
До бригади добралися швидко. Розташувалася вона на лиманському березі у видолку за селом. Біля невеликого - під старими вербами - будинку на підтичах[1] сушилися сітки. В стороні біля води купчилися два гурти людей.
- Що вони роблять? - поцікавився я. –Тягнуть невід. Завезли його в лиман ще вчора звечора. Щоб більше риби вхопити.
Наш дуб уткнувся носом в пісок. Ми зіскочили на берег і підійшли до рибалок. Широколиций чоловік з сивою головою сказав:
- Ще, Даниловичу, не вправилися.
- Я почекаю, - вимовив тато. - А зараз допоможу.
Він ухопився за товсту линву, що тягнулася з води, напружився. Видко, важко, коли доводиться щосили впиратися ногами в пісок.
До мене підійшов вусатий дідусь, хрипко сказав:
- Багато невід риби захопив.
- А раптом обірветься?
- Такого, хлопче, ще не траплялося.
З води поповзла капронова сіть. Була вона груба, товста. Декотрі чоловіки натягнули високі чоботи, зайшли в лиман. Виплутували з вічок рибу, кидали на прибережну мілизну. Чимдалі її ставало більше.
- Щільніше, хлопці, "матню" до дна, щільніше!.. - гукнув сивий чоловік. - А то риба тікатиме...
- Як то - "матню"? - запитав я дідуся. – Де вона?
- Капшук з рибою бачиш? Ото по-нашому "матня".
Я ще ніколи не бачив такого улову. Свіжак підстрибував, плескав хвостами, кидався в одну сторону, другу...
Звільнився тато. Витер спітніле чоло, вдоволено проговорив:
- Головне діло зроблене.
Рибалки підтягнули капшук до самісінького берега і почали вибирати рибу в ящики. Найбільше було темних лискучих лящів. Ще - вгодованих, дорідних судаків. Тато сказав, що натрапили на підводне риб'яче пасовисько. От і вхопили стільки добра...
Траплялися головаті, з широкими приплюснутими пащами соми, товсті неповороткі коропи, довгі плямисті щуки, велети-товстолобики. А що вже сріблястої тарані було, червоноперих окунів!..
- Отак би кожного разу, - вимовив тато.
- А що - буває менше?
- Нерідко. Бідніє наш лиман, бідніє...
Завантажившись ящиками з рибою, ми рушили в зворотну дорогу. Тато дозволив мені кермувати дуба.
- Нашу косу бачиш? - сказав. - От на неї і прямуй.
Я обома руками вхопився за румпель[2] . Спершу хвилювався, а потім заспокоївся. Адже наш великий човен у всьому слухався мене.
[1] - Підтичі (риб.) -жердини для розвішування сіток
[2] - Румпель (риб.) - держак керма.
