ПРИГОДА ЗІ СТОНОГАМИ
Весною мама купила каченят. Маленьких, кумедних, галасливих. Вони мені дуже сподобалися. Тож хотів з ними бавитись. Але мама заборонила.
- У такому віці вони дуже вразливі, - сказала, - і вимагають великої уваги. Інакше можуть загинути.
Вона доглядала малюків сама. Лише коли підросли, дозволила мені пасти на лужку. Ще - ганяти до невеличкого озерця під вербами.
- А на лиман не пускай, - наказувала. – Вітер здійметься, хтозна, куди занесе, потопить.
Непомітно каченята зодяглися в доросле красиве вбрання. Мама вирішила:
- Тепер можна і на велику воду. Щоб з неї підгодовувалися...
У тихому закуті за косою качки купалися, ловили ряску, пірнали. Бувало, що задував низовий вітер, котив хвилю. Тоді я гнав їх на берег, подалі від небезпеки.
Якось мама сказала, що можна збирати стоноги, їх дуже люблять качки і подовгу копирсаються довгими носами в мокрому піску, вишукуючи невеличкі рухливі створіння з безліччю ніжок.
-То що? По одному їх виловлювати? - запитав я зовсім без вдоволення.
- Все, Костику, простіше,- сказала мама. - Сьогодні покажу.
Серпневе сонце вже котилося до заходу, коли ми пішли на берег. Тут вибрали місце, де було багато стоніг. Маленькою лопаткою мама почала горнути пісок з води на суходіл. За хвилину з нього вигулькнули десятки, ні, сотні прудких живчиків. Мама згортала їх руками і кидала у цебро. Побачивши, що я стою, проговорила:
- Ну ж бо допомогай. Бачиш, які швидкі.
Ми запрацювали удвох та так завзято, що за годину мали майже повне цебро. Мама хлюпнула в нього трохи води, вдоволено вимовила:
- Гарна вечеря буде птиці.
Від того дня моїм обов'язком стала заготівля стоніг. Хоч не дуже подобалось, а доводилося робити. У нас вдома так: мама розпорядилася, треба виконувати.
Вечірньої години після денної спеки ми бігли з Вітасем до лиману освіжитись. Товариш вже підкріпився після лікарні, і тітка Оксана дозволила йому купатись. Нерідко ми затримувалися, доки не темніло. Якось на вологому піску несподівано побачили бліді вогники. Роздивилися - аж то стоноги. Ну дивувалися... Таких, які світяться, ще не бачили.
Вітасик поспішив додому, а я залишився, назбирав цілу жменю світляків. Хотів показати татові, запитати, чого вони світяться. Знічев'я декотрі приліпив до чола, носа, щік, підборіддя, плечей. Ото вдома веселитимуться...
Вже на вулиці побачив двох малюків. Видко, ніяк не могли розлучитися після вечірньої гульні. Я пригнувся, загарчав і рушив до них.
Що тут зчинилося! Лемент, крик... По голосах пізнав, що це онуки дідуся Василя - першокласник Федь і дошкільня Валерка. Я вже підвівся, йду до них, сміюся, а вони верещать, мов ошпарені, задкують.
По асфальту залопотіли кроки. З пітьми з'явилася захекана тітка Люба, збуджено запитала:
- Що тут трапилося, мої дорогенькі? Хто вас ображає?
-Он там... там... - залепетав Федь. - Страшно...
- Що ти, шибенику, наліпив на себе? Розуму не маєш, що лякаєш діток?
За мить тітка Люба була біля мене, схопила за плече. Ошелешений, я белькотав, що зовсім не хотів лякати, а думав тільки повеселити тата. І зовсім не сподівався, що все так обернеться...
Одне слово, попало мені на горіхи. А тут ще мама вийшла до воріт, приєдналася до сусідки. Вже й до тата не захотілося звертатись...
Ми з Вітасем ще кілька разів ходили на вечірнє купання, збирали світляків, прикрашали ними себе. Але на вулиці я вже не з'являвся. А раптом знову наткнуся на якогось малюка?
Незабаром спека пересілася, і зникли на березі маленькі ліхтарики. До кінця літа - і самі стоноги. Чи в пісок зарилися, чи в лиман відпливли. І скінчилися мої походи за ними. Зате мама підібрала мені іншу роботу - терти буряки, гарбузи, варену картоплю. Качки постійно хочуть їсти.
