ЗУСТРІЧІ НА КОСІ
Вона буває часто різна - піщана коса на нашому березі. То - широка, простора, розлога, то - вузька, довга, вигнута, наче турецька шабля. Тато говорить, що все залежить від пори року та вітрів, які женуть по лиману веселу хвилю.
Нинішнього літа коса - наче футбольне поле, в чистому сухому піску. Попрацював вітер з Бугу. Цілий тиждень розмірено дмухав. Вийшло, що з одного боку коси - глибінь, а з другого - мілизна. І дно м'яке, рівне. Дуже гарно купатися.
Ми з Вітасем приходимо після сніданку. З розбігу кидаємося на глибінь, пливемо до неподалеких куширів, а потім повертаємося на берег. Лягаємо на гарячий пісок, підставляємо сонцю спини.
З'являються хлопці з нашого класу - Михайлик, Климко, Павлуша, Артемчик. Хто - пішака, хто приїздить великом. У спеку всім хочеться скупатися чи погратися у воді.
Найбільше любимо в "пірнача". Зануришся у воду, очі розкриєш і все бачиш. Непомітно підберешся до товариша - і хап за ногу. Тепер його черга висліджувати, ганятися. Крик, гамір, сміх...
А ще подобається плавати наввипередки. Стаємо в шеренгу і по команді - вперед. Летять бризки, піниться вода... Частіше перемагаємо ми з Вітасем. Хлопці, котрі живуть далеко від води, говорять:
- Еге ж, досхочу купаєтесь...
У Климка теж гарно виходить. Заявив, що незабаром навчиться добре плавати і всіх обганятиме. Він наполегливий, свого доб'ється.
Ще влаштовуємо бої в кораблі. Тут вже кожен за себе. Щосили працює руками, ногами, намагається захлюпати водою, добитися, щоб сусіда не витримав, закричав:
- Моя міноноска йде на дно!..
Та визнавати поразку нікому не хочеться. Тож кожен відбивається щосили...
Після купання відпочиваємо на косі. Говоримо про домашні справи, мультики, які бачили по телевізору, розповідаємо різні пригоди. Інколи згадуємо школу. Вчителька Ніна Петрівна наказувала нам влітку читати побільше книжок. А нам не завжди вдається. То дома щось робимо, то гуляти біжимо. Один Климко ходить у бібліотеку. Вже різні книжки прочи¬тав і так цікаво переказує...
Що й говорити: радісні у нас зустрічі. От тільки не кожного дня вдаються. То город треба полоти, качок, гусей пасти, подвір'я прибирати... Мама з татом завжди діло знайдуть. Ще й вимагають: Гарненько його зробиш, тоді побіжиш гуляти ... А воно так не завжди виходить.
Ще я люблю нашу косу передвечірньої години. Тоді на ній нікого немає. Тиша, спокій. Тільки в кінці її біля води сидять поважні мартини. Вдень вони наполювали бичків, різної сілявки, наїлися і тепер відпочивають, ліниво поглядають на мене, неохоче злітають в повітря, коли я до них наближаюся, сідають неподалік...
Прозорі хвилі з лагідним плеском набігають на пісок і м'яко відкочуються назад. Трішки перепочивають і знову поспішають до берега. Слідкую за ними, дивлюся на лиман, на червону доріжку, що простяглася від призахідного сонця. Вона, наче б жива, ворушиться, вабить до себе, кличе, щоб я ступив на тремтливе полотно, пішов далеко, далеко...
