Таврійський колосок

Якщо ж ти маєш бажання, щоб і твої твори потрапили в книжку ( 2-й випуск “Таврійського колоска”), можеш прислати їх до редакції цієї збірки електронною поштою: vbpi@library.kherson.ua

Відомо, що талановитих багато, та не кожному щастить розкрити свій талант, розвинути і реалізувати його.

Обдаровані діти – дар від Бога для цілого народу, а інколи і всього людства. Можна вважати, що дитині пощастило в житті, якщо її талант вчасно розкриють.

Очолює гурт “Паросток” Валентина Нижеголенко, дитяча письменниця і поетеса рідного краю.

Талант від Бога нам дається,
його не купиш за п’ятак, 
бо він ніде не продається.
Хто скаже, що це все не так?

Талант людину прикрашає,
підносить, сили додає.
Він поступово проростає.
Говорять, в кожного він є. 

Лиш працьовитих завжди любить,
в них розвивається, зроста.
Лінивий свій талант загубить -
така вже істина проста. 

Поезія – це музика прекрасна,
ЇЇ мелодія в душі звучить.
Поезія – це відчуття польоту,
який нічим не можна зупинить.

Поезія – як теплий промінь сонця.
Вона вперед крокує, в майбуття.
Я з нею подружилась, відчуваю – 
великим змістом повниться життя. 

* * *

Летять журавлі... Куди і навіщо?
Чи в дощ прохолодний, чи в спеку летять.
Пливуть в височінь все вище і вище 
Та сумно, так сумно, уголос кричать. 
Навіщо летіти із рідного краю 
туди, в мряку й зливи, де сонця нема? 
Під небом пустелі, де жодної ниви. 
Навіщо страждати в чужій стороні? 
Навіщо не знати, вернешся чи ні? 
І сум, сірий сум, журавлів огортає. 
Дивлюсь я на небо — летять журавлі 
у хмари, де зовсім не видно землі, 
і муку з собою у серці несуть. 
Пливуть журавлі, у небо пливуть.

Пісні

Пісні... Пісні мого народу, 
мов храми в тій височині 
пливуть... 
Яку ще нагороду 
прохати в долі і мені? 
Зелене поле, сад барвистий, 
і журавель, що над селом. 
Літає з пір'ям ніжно-чистим, 
здається все це лише сном. 
Летять пісні, у небо линуть. 
А їх мелодія дзюрчить. 
Живучії пісні народні, 
і їх не можна розгубить.

Який? Яке? Які? Яка? 
Питання ці прикметника.

Війна

Війна... Попелища, руїни... 
Війна... Жодної світлої днини! 
Війна... Жахливе людське горе. 
Війна... І сліз солоних море. 
Війна... Коли з'явилося це слово? 
Війна... Від неї гине рідна мова. 
Війна... Її ніколи не забути. 
Війна... Ти не повинна бути!

А хто сказав?

А хто сказав, що ми не вільні?
А хто сказав, що ми раби?
Давайте, браття, будем сильні,
ми не пробачимо ганьби!
Ми живемо в своїй державі, 
і не слугуємо панам.
Якщо вмремо, то тільки в славі,
не хочеться мовчати нам.
Майбутнє нашої держави 
ми часто творимо самі.
І залишки старої слави
відродимо у цій пітьмі.

Мої бажання

Дієслово

Теперішній час

Україна

Почуття

До школи

Люблю я Україну

Люблю я Україну калинову,

Її прекрасну солов’їну мову.

Кохатиму завжди, в цім присягнуся.

За Україну завжди я молюся.

Йде весна

Спів пташок надворі не стихає,

Він нам весну красну сповіщає.

Вже й гайок на сонці золотиться,

І вода на озері іскриться.

Гімназія

У кожної людини є найрідніша, найніжніша і єдина – матуся.

В мене теж вона є. Найкраща і найлагідніша матусенька.

Її слова дзюрчать, як ніжна річечка. Від них робиться так гарно на серці. Завжди, чи в негоду, чи в сонячний день, обійме мене матуся – зразу роблюсь я як маленьке і безпомічне дитя. Горнусь поближче до неї.

У скрутну годину вона мені допоможе.

Моє горе – це її горе. Моя радість – це її радість.

Матуся – найголовніша людина для кожного в його житті. Тож любімо кожен свою матусю! Не ображайте, не хвилюйте її добре, чуйне, сповнене любові до своїх дітей серце!

Рідний край

Бджілка

Матуся

Поговорим разом

Відкриває двері зима чарівна

Матусенька

Зима

Колискова

Танці

Україна

На моей Земле

Красота

Весна

Осінь

Схід сонця

З нічної темряви щось рожевіє. То ж сонце сходить!

Перші його промінчики падають навкруги золотим сяйвом. На небі з’являються чудо-кольори: жовто-червоний, рожево-жовтий, синьо-оранжевий.

Трава покрилась росою.

Все живе просинається. Гомонять люди, співають пташки, мукають корови, яких гонять до череди, а вже пізніше пастух пожене їх на луки пастись.

Люди поспішають на роботу, діти – в школу. Співають півні, сокочуть кури, гавкають собаки...

Сонечко пробуджує від сну і зігріває. Без нього не було б життя.

Тож нехай завжди буде Сонце!

Весняний вечір

Закінчився весняний теплий день. Сонечко повільно сідає за обрій. Навкруги запала тиша. Лиш інколи дуне легенький вітерець, подарує прохолодний поцілунок деревам, кущам, квітам, травам...

Поступово починає темніти. Все ніби покривається густим туманом смутку. Люди готуються до відпочинку, до нічного сну.

Із царства вічної темряви випливає на небо брат сонця – місяць. Озирається навкруги і крадькома розсипає по небу монети – зорі.

І місяць, і зорі виблискують прохолодним золотавим сяйвом. Від цього робиться видно, як вдень.

Вельможний цар-місяць задивився у річку, як у люстерко. Милується собою. Місячна доріжка біжить по воді і зникає в гущавині латаття. Десь тьохкає соловей.

У відчинену кватирку до кімнати заповзає чарівний запах бузку, що розцвів під вікном у садочку.

Десь далеко-далеко чути дівочу пісню. Над річкою стиха плаче гармошка.

Чарівні звуки полонять мою душу, навіюють сон...

Весела зима

Комусь подобається літо, комусь осінь чи весна, а мені — зима.

Взимку дуже весело і гарно. Ось і цього року після затяжних, холодних осінніх дощів, нарешті, в кінці листопада, за вікном я побачила білий килим снігу, який нагадував товсту, м’яку ковдру.

Сміялось сонечко на небі…

Я швиденько збиралась вибігти на вулицю. Мама порадила:

– Потепліше одягайся, бо там мороз.

Я послухала рідненьку.

На вулиці було багато дітей.

Матінка-зима накидала чимало снігу. Морозець пощіпує щічки. Від цього вони робляться рожеві, ніби хтось їх підфарбував. Діти ліплять снігову бабу, кидаються сніжками, спускаються з гори на санчатах і лижах, катаються на ковзанах.

Ось хтось звалився у сніг. На нього попадали інші діти. Лине сміх, хтось комусь щось доводить і розмахує руками.

Я подумала: “Невже всю зиму будуть такі гарні дні?”. Мабуть, ні!

У нас на півдні сніг — це розкіш. Через тиждень-два від нього залишиться тільки мокре місце. А жаль.

Незабаром Новий рік, потім Різдвяні свята, а у дітей — канікули!

Сподіваюсь, що ще буде багато снігу, і я досхочу накатаюсь і нагуляюсь на свіжому, морозному повітрі.

Зима — чудова пора року!

Сестричка

А у мене є сестричка,

вона ростом невеличка.

Зате літери всі знає

і “Буквар” уже читає.

Коси має невеличкі,

і рум’яні в неї щічки.

Ну така вона гарненька…

Підростай, моя рідненька!

Новий рік

Скоро прийде Новий рік,

спізнюватись він не звик.

Принесе він радість всім –

і дорослим, і малим.

Дід Мороз також прийде,

подарунки принесе.

Новий рік — веселе свято,

буде радощів багато.

Новий день

Щастя тобі, Україно!

Йшов якось Іванко до школи. Раптом бачить – щось червоне й велике летить на землю з неба! Не встиг і оком кліпнути, як біля нього приземлився зореліт. З нього вийшов весь покритий шерстю маленький чоловічок і сказав:

- Привіт людям! Я з сусідньої галактики. З планети “Цукерія”. В мене закінчилось пальне. Чи не знайдеться у вас трохи цукру?

Іван з подиву і переляку аж рота роззявив. Та коли прийшов до тями, мовив:

Іванко йшов першим, а за ним крокував прибулець.

Вдома хлопець віддав йому весь свій запас цукру піску і рафінаду. Прибулець заправив свій зореліт, сів у нього і через віконце звернувся до Іванка:

- Бувай! Можливо колись зустрінемось. Спасибі тобі за допомогу, добрий хлопче!

Зореліт нечутно піднявся у небо, а Іванко ще довго не міг забути ту цікаву і незвичайну зустріч.

 

Остров “сокровищ”

Где луч озаряет лазурную гладь,

Там тихо, спокойно – одна благодать,

Там волны бегут в бесконечную даль,

И солнце искрится, и пахнет миндаль.

В лазурном закате горит огонек,

И в прошлом остался чудесный денек.

Нас остров “сокровищ” к себе приглашал

и ноги морскою волной целовал.

Поет сильный ветер, играет прибой

Симфонию ночи под полной луной.

И плещутся волны, горят серебром,

А остров всех манит бесценным добром.

Там плещутся нимфы, все песни поют,

Прозрачную воду из раковин льют.

Мерцает, как в сказке, песчаное дно,

Усыпано ракушкой разной оно.

Там звездочки светят и нам говорят,

Что небо одело вечерний наряд.

То – остров фантазий безбрежных моих.

Я очень хочу, чтоб вы поняли их.

Учениця 8-А класу Херсонської школи №27.

 

Откровенность

Люблю я погрустить наедине,
Довериться, как другу, тишине
И с детским неподдельным интересом
Бродить весенним посвежевшим лесом.
Цветы кивают чуть заметно мне,
И дятел барабанит на сосне,
И травы, окропленные дождем,
Несмело шепчут:
“Не тебя ли ждём?”
Свистит синица.
Мне недалеко…
И как-то вдруг
Становится легко.
Невольно забываю
Все невзгоды,
Тянусь к заботам завтрашнего дня.
И кажется: есть сердце у природы,
Которое услышало меня.

В лесу

Свернешь с незнакомой тропинки -
везде паутины висят.
И светят на травах росинки,
блестят, как глаза у лисят.
В еловом подлеске, как в клетке,
куда ни посмотришь – стена.
Хватают за голову ветки,
как будто им кепка нужна.
Вспорхнет потревоженно птица,
пройдет ветерок полосой.
Да елочка, словно шутница
окатит прохладной росой.

Ожидание весны

Говорят, зимой под белым снегом
ждут цветы свиданья с синим небом.
Ждут весну, глаза приоткрывая,
горицвет, ромашка полевая.
Колокольчик, по теплу скучая,
встал поближе к стеблю иван-чая.
Прикрывает лютик незабудку.
А мороз задорист не на шутку!
По сугробам в валенках шагает,
снегирей и рябчиков пугает.
Куржаком березу одевая,
Шутит он: “Останешься живая!”
В эту пору не легко под снегом
ждать свиданья с солнышком и небом.
И не так ли женщина когда-то
Ожидала писем от солдата.
Всю войну без света и без ласки
провела, как Золушка из сказки.

Дичка

Пахнет лес сыроежками
И водой ключевой.
Он наряднее прежнего,
Он уже золотой.
Заливаются зяблики.
Заверну я к ручью
И под дичкою-яблонькой,
Загрустив, постою.