Ярослав Голобородько
СОЦІОДУХОВНІ ПРІОРИТЕТИ МИКОЛИ КУЛІША
(1917 – 1920 РОКІВ)
Визначною традиційно називають ту постать, яка своєю інтелектуальною, творчою або соціальною спадщиною помітно впливає на напрямки й пріоритети розвою суспільства або окремих складових буття, котра своєю діяльністю репрезентує якість та специфіку того часу, в межах якого вона живе й творить, яка визначає рівень суспільної самосвідомості та національних інтелектуально-творчих досягнень.
Така постать викликає інтерес завжди й в усіх своїх ракурсах – особистісному, побутовому, соціокультурному. Чим більш несподіваним або вагомим є ракурс – тим гострішим стає інтерес. Визначна особистість характеризується наявністю неушаблонених виявів, що й додають до її аури штрихи непересічності.
Постать Миколи Куліша – одного з найвизначніших українських драматургів (услід за Лесею Українкою та Володимиром Винниченком), лідера українського художньо-мистецького процесу, другого (після Михайла Ялового) президента ВАПЛІТЕ – “найбільшої на той час літературної організації, що об’єднувала, власне, основні на той час творчі кадри української літератури” (5, 71), письменницької спілки з “орієнтацією на європейський рівень літератури” (3, 103 – 104), теоретика художньої культури й літератури, інтелектуала, діяча мистецького й національного руху – вже досить тривалий час є постійним об’єктом наукових досліджень. Його творчій діяльності присвячували розвідки, монографії Ю.Смолич, Н.Кузякіна, М.Острик, Л.Танюк, Ю.Шерех, Ю.Лавріненко, Л.Онишкевич, Г. Семенюк, І. Семенчук, Д.Вакуленко, С. Гречанюк, В.Ревуцький та ін. У них досліджувалися різноманітні аспекти біографії, драматургічної та сценічно-театральної долі М.Куліша. Нині сформовано значну інституцію досліджень Кулішевої спадщини.
Проте існує аспект, що залишається мало висвітленим у соціодуховному розвитку драматурга. Це його життєдіяльність у період з 1917 до 1920 років, коли Україна пережила свої чи не найскладніші та найяскравіші часи у ХХ столітті.
Воєнна служба й участь у політичній боротьбі, адміністративна робота й перше ув’язнення, важка хвороба й небезпечні, майже детективні пригоди, ревком і військове керівництво, педагогічна діяльність і літературні захоплення, просвітницькі справи й національні пріоритети – з таким переліком справ, колізій, випробувань довелося прожити цю добу Миколі Кулішеві.
А починалося все з Олешок, точніше, з політичних симпатій, що формувалися під час навчання в Олешківських міському училищі та прогімназії. У другому класі училища Микола (за пропозицією одного з товаришів) познайомився з політичною програмою РСДРП. Його бунтівна душа відреагувала на неї прихильно, хоча її послідовником одразу він не став. У юному віці його приваблювала не конкретна політична практика й ідеологія, а загальний пафос революційних ідей, що висловлювалися на початку ХХ століття значним спектром політичних партій України та Росії.
У наступні роки соціально-політична самосвідомість Миколи Куліша активно розвивалася. Його конфронтаційність щодо існуючих порядків, моралі, педагогічної системи набувала форм критичних суджень і протестної поведінки. В автобіографії, написаній (російською мовою) незабаром після карколомної стихії революційних та воєнних потрясінь, у квітні 1921 року, він зазначав: “В третьем классе начальством был отмечен как бунтарь и политически неблагонадежный юноша, подающий примеры дурного мужицкого тона. Был неоднократно изгоняем из стен училища за организацию кружков молодежи и непочтение к начальству” (2, 354 – 355).
Передчасно говорити про політичні погляди М.Куліша у цей період: вони сформувалися значно пізніше, але важливо відзначити, що у невеличких таврійських Олешках, розташованих далеко від провідних українських культурно-соціальних центрів, розвивалися радикальні уподобання майбутнього драматурга. З Херсонщиною пов’язані не тільки народження й становлення Кулішевого літературного таланту. На ній визріли і його світоглядні домінанти, що ними він потім керувався у житті, політиці, мистецтві та які вплинули на перипетії його долі.
Лютневі події 1917 року Микола Куліш зустрів на фронті, зустрів їх офіцером царської армії та сприйняв натхненно. У березні 1917-го, перебуваючи на службі у 224 піхотному Юхновському полку, майбутній драматург зробив свій вибір, що надовго визначив його соціодуховні пріоритети. М.Острик зазначав, що “одним з перших серед офіцерів, перейшовши в революційний табір, він активно працював у полковому комітеті, був членом культпросвіткомісії Ради депутатів Окремої Армії” (4, 398). Революцію і революційний стан Микола Куліш розумів не як гасло, а як наполегливу справу, що втілюється у конкретних вчинках та діях.
Знайомство у підлітковому віці з ідеями російської соціал-демократії не пройшло безслідно. М.Куліша почала приваблювати соціалістична перспектива українського суспільства, однак не у більшовицькому варіанті. Розумово та інтуїтивно він бачив, що ближче до землі, до селян, отже, й до таврійського життя стоять соціалісти-революціонери. У своїх перших політичних сподіваннях та настроях він тяжів до есерів, що й засвідчив у вже цитованій автобіографії 1921 року.
Події 1918 – 1920 років, коли в Україні розгорнувся калейдоскоп національних і соціальних змін, були насиченими й у житті Миколи Куліша.
На початку 1918 року він повертається з армії до майже рідних Олешок, що знаходяться неподалік від батьківської Чаплинки, бере дієву участь у громадському житті містечка. Так, незабаром після повернення він засновує в Олешках філію “Просвіти” й стає її головою, активно поширюючи у Таврії просвітянські ідеї та сприяючи піднесенню національно-культурної самосвідомості мешканців краю.
У цей же час Микола Куліш зближується з лівими есерами й більшовиками, займається політичною діяльністю. Його обирають головою Олешківського міського виконкому Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Працює, як це буде завжди, коли обіймав адміністративні або службові посади, з сивого ранку до зоряного вечора.
Про його діяльність під час адміністративного керівництва в Олешках розповіла Антоніна Куліш у своїх “Спогадах про Миколу Куліша”. Нотатки писалися нею в США, у Філадельфії початку 1950-их років. Вони ґрунтуються на особистих враженнях, численних розповідях Миколи Куліша про складні сторінки свого життя й містять досить високу міру достовірності. Дружина письменника так згадувала на еміграції про діяльність М.Куліша протягом першої половини 1918 року:
“То були важкі часи. Але, незважаючи на повоєнні непорядки та голод, Микола працював безперебійно і, мабуть, через те олешківці обрали його головою Міської Управи. Матеріальних засобів Управа не мала жодних. Йому доводилося скликати людей і пояснювати їм тяжкий стан. Населення вимагало продуктів” (1, 714).
Це був період не тільки соціальних, але й побутових екстремалій, що завжди виявляють себе у перехідні часи. Як адміністративний керівник М.Куліш зберігав розваженість й умів знаходити оптимальні рішення у непростих, інколи драматичних ситуаціях, турбуючись передусім про олешківців та їхні потреби. Про випадок, пов’язаний з таким рішенням, у “Спогадах про Миколу Куліша” зустрічаємо:
“Одного разу зібралися під Управою жінки і вимагали роздати їм усі продукти негайно. Вони мало не побили при цьому Миколу. Але він зумів якось їх приборкати, встановити чергу без скандалів: за картками всі дістали харчі й тоді дякували Миколі” (1, 714).
Будучи головою, М.Куліш намагався оновити місто й гуманізувати його образ, характер життя у ньому. При цьому він розраховував на дієву підтримку мешканців Олешок. У своїх мемуарах Ант.Куліш розповідала:
“Під час головування в Управі Микола звернув увагу на ремонт деяких будинків. Коли після революції з тюрми повиходили всі засуджені, тюрма в Олешках залишилася порожньою. Ця тюрма була єдиним триповерховим будинком у місті. До революції ця тюрма завжди бувала повна засуджених, були там і політичні в’язні. При тюрмі були й різні майстерні: шевська, кравецька, столярська. Микола вирішив, що тюрма в нашому місті зайва. Він мав намір відремонтувати майстерні й віддати їх до вжитку населення; тим більше, що в Олешках була реміснича школа й було багато ремісників. Так він і зробив. Зібрав людей, виклав їм свої плани; всі охоче погодилися. Кожен, хто вмів щось робити, приходив і працював для спільної справи” (1, 714).
Симптоматичною виглядає та обставина, яким у 1918 році Микола Куліш вбачав майбутнє міста, де був головою, та організацію його життя: місто й життя без в’язниці, без покарань і, отже, без насилля. Ймовірно, то було романтичним відлунням його демократичних мрій, сподівань – життя не тільки безнасильницьке, але й ненасильницьке, без злодіїв та злочинів, засноване виключно на засадах справедливої та всебічно гуманістичної громади, то було втіленням Кулішевого розуміння суспільствоустрою, яким би воно мало бути в ідеалі.
Керівний хист ще не раз прислужиться Миколі Кулішеві у тій справі, яку він самовіддано робитиме – організаційній, військовій, літературній. У нього був талант спілкуватися з людьми – словом, ділом, власним прикладом. Він умів переконувати й переконливо діяти. Він був популярною в Олешках особистістю завдяки своїй максималістській відповідальності, вдачі, принциповості. Це ж із гордістю підкреслювала й Ант.Куліш, зазначаючи, що “до Миколи населення ставилося з великою пошаною. Люди знали його змалку і вважали його своїм керівником” (1, 714).
Визнання серед сучасників – найкоротший шлях до переслідувань з боку певної частини цих же сучасників. Ідеї та ідеали нерідко існують для того, щоб демонструвати свою нездійсненність або обертатися драматичними колізіями, розв’язками для їхніх авторів чи прихильників. Інакше кажучи, маєш талант – готуйся до стійкості. Випробування випадають на долю тих особистостей, які відрізняються особливою внутрішньою силою та інтелектуальною мужністю. Це і є “перевірка на дорогах”. Сталася вона незабаром і з Миколою Кулішем.
Під час гетьманщини, у липні 1918 року, за політичні діяльність і погляди його було заарештовано й ув’язнено. У тюрмі М.Куліш провів п’ять місяців, до листопада. За іронією долі майбутній драматург опинився у тій самій в’язниці, що її він збирався гуманізувати й віддати землякам для цивільних, виробничих потреб. Щоправда, й тут виявило себе добре ставлення до М.Куліша з боку його симпатиків. “Начальником тюрми був українець, він любив Миколу й намагався полегшити йому перебування в тюрмі: він дозволяв нам побачення без охорони”, – писала у спогадах Антоніна Куліш (1, 714 – 715).
Прагматизм нової влади призвів до того, що М.Куліш знайшов собі корисну справу й за гратами: він почав упорядковувати тюремну бібліотеку, що позначилося на поліпшенні його морального самопочуття, дозволило легше перенести тягар ув’язнення. Коли владу Скоропадського було повалено, Микола Куліш вийшов з тюрми.
П’ять місяців першого ув’язнення (два інші сталися за радянської влади) не змінили його політичних орієнтирів. У зазначеній автобіографії письменник підкреслює, що в період Директорії від широкого соціалістичного блоку – більшовиків, меншовиків та есерів – його було проведено членом Олешківської міської управи.
Микола Куліш залишається соціально дієвою і конструктивною людиною. Після ув’язнення в ньому тільки посилюється потреба перейматися справами соціального спрямування, брати активну участь у житті краю. Політичні питання набувають для нього значної ваги. Куліш-політик і громадський діяч уважає, що від того, наскільки успішно вони будуть розв’язані, залежить найближче майбутнє Таврії та України.
Протягом 1918 року М.Куліш, яким би не був завантаженим і у які б складні ситуації не потрапляв, намагався працювати й літературно. У цей час він чи не вперше звернувся до великої епічної форми й почав писати роман “Леміш”, прототипом головного героя цього твору був він сам (Ант.Куліш). Проте провідне місце у його житті цього періоду посідала суспільно-громадська діяльність.
Аналізуючи “добільшовицький” період у діяльності М.Куліша, треба наголосити на таких моментах.
Він був відомою громадсько-політичною постаттю в Дніпровському повіті Таврійської губернії, мав певне визнання як ватажок лівих сил Таврії, виступав від їх імені. Особливо вагомою була його роль як об’єднувача споріднених політичних кіл. Він прагнув до об’єднання сил соціалістичного напрямку й докладав чимало зусиль до створення союзу лівих партій. Куліш-громадський діяч був людиною політичного діалогу й консолідації мікро- й макросуспільства на соціалістичних засадах.
До партії більшовиків Микола Куліш офіційно вступив у липні 1919 року. Йому імпонувала у ній та течія, що ставила за мету побудову духовно й матеріально розвиненої України, активний розвиток української культури, мови, мистецтва. Його зацікавила та політична платформа в більшовицькому русі, у якій на той час була виразно репрезентована національна перспектива діяльності.
Тоді ж, у липні 1919-го, в період активізації національно-громадянської війни, Куліш знову починає перейматися військовою справою, керуючи у Херсоні формуванням Дніпровського селянського полку. Давалася взнаки офіцерська підготовка й практика часів першої світової війни. Ініціатором створення цього полку був сам майбутній драматург. Антоніна Куліш виклала цю сторінку в житті свого чоловіка так:
“Другого дня вранці (після евакуації з Олешок під натиском білої армії – Я.Г.) Микола скликав евакуйованих чоловіків і звернувся до них із закликом оборонятися своїми силами, кажучи, що ніхто їм війська дати на допомогу не зможе, бо в самому Києві ідуть бої, а війська обмаль. Так почав Микола організовувати полк, у який записалося 1500 осіб різного віку; всі вони охоче підпорядковувалися організаторові, називаючи його “батьком полку”. Микола назвав цей полк Першим Українським Дніпровським. Йому самому було тоді 26 років, а “сини” цього “батька” були здебільшого бородаті дядьки” ( 1, 716 – 717).
М.Куліш виявився неабияким військовим, який вмів усе – зініціювати справу, переконати у її необхідності, піднести на належний рівень її виконання, добитися відповідних професійних умінь та навичок. Стали у нагоді адміністративний, ораторський та керівний досвід, набутий раніше, під час олешківської діяльності, та неабиякий організаторський авторитет.
Микола Куліш творив завжди й усюди, чим би не опікувався, – адміністративними питаннями, військовими проблемами, педагогічними завданнями, літературними інтересами. Творіння (у найширшому сенсі цього слова та явища) було сутністю його натури. Він був особистістю надзвичайно широкого творчого простору й безмежних духовних самовиявів.
Продовжуючи згадувати у Філадельфії про формування таврійського війська, Антоніна Куліш відзначала:
“Цей Перший Український Дніпровський полк розмістився в казармах на передмісті Херсона, що називалося Воєнне. Там були колись військові школи й казарми; у революцію все це стояло розбите й порожнє. Треба було дістати для полку хоч якихось уніформ, білизни, харчів. Микола гаряче взявся до праці. Казарми почистили, продезинфікували, дістали ліжка, харчі, стали збирати в Херсоні зброю, залишену німцями й греками. Зібрали трохи рушниць, ручних гранат, кулеметів.
Микола зорганізував військову управу, провадив навчання. Роботи було багато, а помічників мало. Я бачила його лише здалека, бо був дуже зайнятий” (1, 717).
Люди завжди йшли за Кулішем. І у міському училищі та прогімназії, коли він висловлював літературно-мистецькі ідеї та їх підхоплювали ровесники, і на фронті, де до нього, офіцера, прихильно ставилися солдати, і на терені творчої діяльності, коли опікувався турботами ВАПЛІТЕ і брав участь у літературних диспутах, полеміках.
1919-й та 1920-й роки М.Кулішем майже повністю віддані військовій справі. Людина сміливої вдачі, він постійно знаходився на передовій воєнних та невоєнних битв. Зі створеним ним Дніпровським полком він пройшов шлях від Херсона, Миколаєва і аж до Києва, ведучи важкі бої з військом Денікіна. А на меті була Україна – культурна робота у ній і розвій демократичних форм життя, утвердження національних пріоритетів і піднесення українського мистецтва, у яке він незмінно вірив і яким марив займатися.
Наприкінці 1919-го року Микола Куліш одержує ризиковане завдання, про яке, характеризуючи свій революційно-національний шлях, повідомляє стисло, у чіткій військовій манері: “В ноябре 1919 года был командирован полковой ячейкой в тыл белых для формирования повстанческих ревотрядов. Пешком прошел Киевскую, Волынскую, Подольскую и Херсонскую губернии” (2, 355 – 356).
Його дружина подала цей факт у принципово іншому тлумаченні. Вона писала, що, коли червона армія залишила Херсон і почала відступати, то їхня розлука з М.Кулішем виявилася дуже довгою – у десять місяців. З цього вона зробила таке резюме: “Але довго він не міг витерпіти розлуки з нами (дружиною і двома дітьми, Володимиром і Ольгою – Я.Г.). Щоб побачитися або принаймні довідатися щось про нас, Микола добровільно зголосився ніби до розвідки. Разом із своїм колишнім секретарем Григорієм Єрмаковим він вирушив додому” (1, 719).
Коментуючи думку Антоніни Куліш про виключно сімейну мотивацію розвідки, треба зважати на те, що вона негативно ставилася до радянської влади, більшовицької ідеології й у своїх мемуарах намагалася відокремити М.Куліша у його кінцевих цілях від них. В окремих фрагментах “Спогадів” домінують суб’єктивні інтерпретації та політичні симпатії (або, точніше, антипатії) авторки, що, втім, цілком відповідає характеру мемуарного жанру й увиразнює портрет розповідача.
Микола Куліш був особистістю рішучою до авантюрності, військово компетентною, винахідливою, брав участь у різноманітних військових операціях під час національно-громадянської війни, тому ідея розвідки цілком відповідала особливостям його характеру. Водночас він любив свою сім’ю і, якщо траплялася найменша можливість, приділяв їй увагу.
Події 1917 – 1920 років в Україні М.Куліш розцінював як логічне продовження її попередньої національно-духовної історії. Він тримався позиції, що протягом значного періоду свого розвитку Україна не мала необхідних свобод і настав час їх здобути й утвердити. Йому була близькою теза про те, що можна поєднати побудову справедливого суспільства на соціалістичних принципах разом з активним розвоєм національної культури, мови, свідомості.
У більшовицькому русі Куліш інтелектуально й практично відстоював платформу, що одержала назву “націонал-комунізму”. Шлях драматурга до неї, до М.Хвильового, Л.Курбаса, М.Скрипника, до мистецько-свободолюбних пріоритетів ВАПЛІТЕ розпочався задовго до фактичного й світоглядного зближення з ними. Націонал-комуністичні уподобання активно визрівали у ньому під час національно-визвольного руху 1917– 1920 років.
В участі у воєнних перипетіях Микола Куліш вбачав безпосередній сенс свого тодішнього життя. Для нього природним було займати чітку світоглядну й духовну позицію, а зайнявши її, відстоювати та йти у цьому до кінця. Схильний до радикальних змін, різких поворотів, рішучих вчинків, він не лякався екстремальних ситуацій. Здається, навпаки, вони посилювали його вольову потужність і творчу дієвість. Він сміливо їх приймав і винахідливо у них орієнтувався.
Розвідка розпочалася драматично, й уже на початку цієї небезпечної мандрівки Кулішеве життя опинилося під загрозою. Ант.Куліш писала: “Попередягалися вони в короткі кожухи, баранячі шапки, взяли з собою бочку дьогтю й поїхали буцімто продавати його. Та скоро довелося дьоготь кинути: всюди шаліла така епідемія тифу, що вони, ночуючи у селян, самі похворіли” (1, 719).
Цим випробування не завершилися. Невдовзі під час розвідки-подорожі майбутній драматург потрапив у ситуацію, що мала призвести до його загибелі: він фактично опинився у полоні.
Кулішеві протягом життя неодноразово таланило на вияви доброти й співчутливу підтримку. Поталанило йому і цього разу. Про те, як розвивалися події, знаходимо детальну розповідь у “Спогадах про Миколу Куліша”. Для збереження виразності стилю фрагмент цитується повністю:
“Одної ночі зайшли в якесь село, – розповідала зі слів свого чоловіка Антоніна Куліш, – де просилися переночувати, але ніхто не хотів пустити до хати. Обійшовши все село, що потопало в глибокій темряві, вони побачили світло в одному віконці. Пішли в тому напрямі. Була уже зима й на морозі страшно було спати. Підійшли до хати. Постукали. У хаті було багато військових, всі в українських шапках. На столі лежала мапа, на ній щось креслили. Це були петлюрівці. Стали розпитувати наших, звідки й куди йдуть. Вони сказали, що до Олешок. Їм не повірили, побачивши на Миколиному документі рік народження.
– Брешеш. Ти, мабуть, вбив того Миколу Куліша, а тобі, певно, вже сорок років!
У Миколи на той час була велика борода й вуса, вигляд був втомлений. У 28 років він виглядав куди старшим…
Порадилися військові між собою й сказали:
– Вивести їх…
На пічці сиділа старенька бабуся. Вона обізвалася до військових:
– Та змилуйтесь над ними, вони правду кажуть… Та ще й молоді які, не губіть даремно душі…
Але військові не слухали. Вивели наших за двері й повели кудись у ніч. Тоді козак, що вів їх, каже тихо:
– Ви, хлопці, тікайте отак, просто, а я буду стріляти…
Микола й Єрмаков трохи пробігли й під якимось парканом упали на землю, в цей час пролунали постріли… і все затихло. Полежали вони трохи, підвелися обережно й покинули село” (1, 719 – 720).
Ситуація в Україні у ті роки, як відомо, змінювалася часто, змінювався й статус учасників національно-громадянських змагань. З розвідника й утікача М.Куліш невдовзі знову перетворюється на військово-політичного керівника.
У період 1917 – 1920 років М.Кулішеві довелося побувати у численних соціальних амплуа, виконувати найрізноманітніші суспільно-політичні функції, стикатися з різними проблемами, виявами й характерами дійсності. Водночас внутрішньо не припинявся процес творчих роздумів, сюжетно-колізійних пошуків, мовних спостережень, образно-художніх узагальнень, концептуальних побудов; на підсвідомому рівні тривав процес відбору важливого життєвого матеріалу для майбутніх прозових і драматургічних ідей, визрівали провідні конфлікти, характери, фабульні схеми.
На українському півдні М.Куліш він був визнаним військовим діячем, про якого говорили, що “у громадянську війну тут у нас, на Херсонщині та Одещині, командував полком і творив чудеса хоробрості” (5, 52), загартованим війнами й політичною боротьбою, помітним освітянином і педагогом, який займався розбудовою національної системи навчання й керував повітовою освітньою ланкою, відомим громадським і культурним діячем, сумлінним редактором Олешківської газети.
Радянська влада постійно потребувала його авторитету й військових знань. В автобіографії він лаконічно деталізує основні свої соціальні іпостасі:
“В феврале 1920 года был членом Днепровского уревкома и предусовнархоза...
После вторичной эвакуации Днепровского уезда в июне 1920 г. был назначен военной тройкой Николаевского губкома начальником штаба группы войск Херсонского направления. Сентябрь – декабрь 1920 г. был военруком Херсонского, а потом Днепровского увоенкоматов. С последней должности был снят по ходатайству Днепровского парткомитета, временно был секретарем парткомитета. С февраля 1921 г. состоял членом укома, членом губисполкома Николаевского и уездисполкома Днепровского, редактировал газету и заведовал уполитпросветом Днепровского унаробраза, с сентября 1921 г. был членом Днепровского уисполкома и заведующим УОНО” (2, 356).
Адміністративні посади поглинали практично увесь час майбутнього драматурга. Писав він уривками й ночами, систематична письменницька діяльність розпочнеться пізніше – з осені 1923 року. А поки Микола Куліш вважає свою політично-керівну роботу за вкрай необхідну й соціально корисну. Як зазначала Ант.Куліш, йому “хотілося будувати вільну і незалежну Україну, хоч і на комуністичних засадах” (1, 722).
Політичний шлях М.Куліша був досить складним, як і його мистецький світогляд, як і вся його особистість, як і природа його духу.
Починав Куліш з інтуїтивного, емоційного засудження старої, монархічної державної системи. Одразу сприйняв ідеї перебудови України й усієї держави на революційних засадах. Виявляв інтерес до соціал-демократії, помітно симпатизував соціалістам-революціонерам, був активним прихильником союзу лівих (у тому числі й ліворадикальних) сил, виступав за їх взаємодію на політичній арені Таврії.
Під впливом багатьох чинників М.Куліш вступив до партії більшовиків, при цьому сповідуючи за домінантні цінності національні гасла й національне спрямування одній з течій більшовизму. Будучи членом компартії, ніколи не належав до її ортодоксального напрямку, тяжів до опозиції московському партійному курсу, за що згодом, 1934 року, з партії його було виключено. У середині 30-х років прямо висловлював критичні думки й судження щодо партійної політики в сфері державобудівництва й національної політики. М.Куліш був митцем, політичні погляди якого відзначалися такими характерними якостями, як неортодоксальність, динамізм та внутрішня опозиційність.
Враження безпосередньої участі в національних подіях 1917 – 1920 років М.Куліш відбив (на рівні проблематики, образної системи, лейтмотивних або вставних тем) у концептуалістиці й структурі багатьох своїх п’єс – “97”, “Комуна в степах”, “Зона”, “Прощай, село”, “Маклена Граса”. Концентрованою мірою їх відтворено й осмислено у драматичній поемі “Патетична соната” – цій бурхливій і мінорній симфонії національно-інтелектуального руху. Саме тому макрообраз України є генералізуючим у цьому творі. “Патетичній сонаті” передує по-іронічному глибокій епіграф: “Із спогадів мого романтичного нині покійного друга й поета Ілька Юги… про свій незавидний, як сказав він, проте повчальний революційний маршрут”.
“Революційний маршрут” Миколи Куліша виявився справді повчальним – насиченим різкими змінами й непередбаченими поворотами долі, гостросюжетними подіями й моральними випробуваннями, сповненим політичних пошуків та романтично-національних сподівань, важливим для його майбутніх художніх цінностей і пріоритетів, визначальним для формування його мистецької особистісності, спрямованої на драматургічне дослідження свідомості людини в умовах духовно-соціальних зламів, нестабільності й потрясінь.
Література
1. Куліш Ант. Спогади про Миколу Куліша // Куліш М.Г. Твори: В 2 т. – К., 1990. – С.695 – 753.
2. Куліш М. Автобиография // Куліш М.Г. Твори: В 2 т. – К., 1990. – С.353 – 356.
3. Літературознавчий словник-довідник. – К., 1997.
4. Острик М. Микола Куліш // Літературні портрети: Критико-біографічні нариси. – Том 1. – К., 1960. – С. 396 – 419.
5. Смолич Ю. Розповідь про неспокій: Дещо з книги про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті: Частина перша. – К., 1968.
