Бувають такі книги, дочитавши які до кінця, точно знаєш, що більше не візьмеш їх у руки. А є й інші книги - улюблені. Їх можна перечитувати кілька разів, і кожен раз знаходиш у них щось нове. Вони завжди цікаві. З героями улюбленої книги можна мандрувати світами, побувати в минулому і майбутньому, можна з ними сперечатися, радитися, ділитися своїми думками, бо вони стають твоїми друзями.
Книги, які запали в душу, змушують замислюватися і викликають різні почуття: радість, обурення, смуток ...
Книга вселяє в нас любов до рідного краю, повагу до інших народів, навчає нас рідної мови, розкриває перед нами красу поетичного слова. Ми не можемо уявити своє життя без книги. Книги – наші постійні супутники. Книга – найкращий порадник у всіх життєвих ситуаціях і для школяра, і для дорослого. Недарма в народі кажуть: книга вчить як на світі жить; хто багато читає, той багато знає. Отож, шануймо, бережімо, читаймо книги, бо у них мудрість, розум, знання людства, які створювалися впродовж тисячоліть.
Скільки книг треба прочитати, щоб бути освіченим, розумним, мудрим,щоб пізнати світ? Цього ніхто не знає.
Читати потрібно все життя!
Читання художньої літератури – це велике задоволення, а що може бути цікавішим, ніж захоплююча повість про пригоди наших однолітків, особливо, коли ці пригоди поєднують в собі знайоме нам життя ровесників із таємничими та комічними подіями.
Саме тому незабутнє враження справила на мене повість Ярослава Стельмаха «Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера».
До речі, син видатного українського письменника Ярослав Стельмах подарував дітям багато гарних пригодницьких творів. Несподівано навіть для самого себе Ярослав Стельмах почав писати твори для дітей. Перша його дитяча книжка – збірка оповідань «Манок». Потім були повісті «Химера лісового звіра», «Якось у чужому лісі», «Найкращий намет» та інші.
А повість починалася так. Після закінчення п’ятого класу Митько та Сергій, отримавши від «улюбленої ботанічки» завдання зібрати колекцію комах, вмовляють батьків відпустити їх на літо до Митькової бабусі в село. Батьки Сергія одразу не погоджуються, бо знають, яка то вибухова сила, ці двоє друзів. Тільки-но вони отримали батьківську згоду, як забули про все на світі: і про школу, і про літнє завдання, бо «зоологія не вигравала в хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами».
Приїхавши до Юрківки, по дорозі до бабусиної хати Митько й Сергій зустрічають велосипедиста Васька — хлопця років чотирнадцяти, що сміється з озброєних сачками друзів. Саме цей велосипедист вирішує пожартувати й налякати приятелів. Випадково побачивши Митька й Сергія на березі озера, Васько таємничо розповідає їм про страшне чудовисько, химеру, що живе в лісовому озері. Оповідь, на перший погляд, підозріла й мало подібна до правди, але цікава до неможливості! Тому Митько й Сергій вирішують все ж таки заночувати біля озера, аби з’ясувати, чи ховається в ньому страшна тварина. Власне, з цього моменту й розпочинаються найцікавіші пригоди друзів. Розігруючи п’ятикласників, Васько підкидає різні докази існування озерної химери, ставить на березі річки відбитки лап страшного ненажерливого чудовиська, що з’їло навіть ворону, залишивши лише пір’я.
Захопившись відгадкою таємниці лісового озера, хлопці намагаються знайти наукове пояснення феномену, тому ходять до бібліотеки й читають по вісім книжок із зоології на тиждень. Вони старанно вивчають факти, проводять справжнє серйозне дослідження. Митько вже на основі винайдених доказів і прочитаної літератури робить припущення про виникнення назви села Юрківка, виводячи його значення з назви Юрський період.