А чудовисько отримує ім’я на честь новоявлених учених — Митькозавр Стеценка. Чого тільки не вигадують друзі, намагаючись схопити або бодай сфотографувати таємне чудовисько. Викопують глибоку яму, крадуть у бабусі курку, не сплять, чатуючи, вночі. Все це видається даремним, аж поки одного разу не відбувається справжнє диво.

На поверхні лісового озера з’являється голова доісторичної потвори із великими блискучими очима та здоровенним рогом посеред лоба. З напіввідкритої пащі чудовиська виглядали гострі білі зуби. А що ж Митько й Сергійко? Наші славні лицарі й науковці не лякаються. Особливо сміливим показав себе Митько, який починає кидати в потвору каміння та влучає в ціль. Безперечно, приятелі дуже розчаровані, коли з’ясовується, що ніякого Митькозавра немає, а це просто жарт Васька. Та Митько й Сергій все одно не шкодують, бо вони розуміють, що час не минув марно. Майбутні шестикласники знають уже стільки, що навіть не снилося Васькові. Хлопці переповнені гордістю за свою обізнаність у динозаврах, вони чудово провели час і сповнені сил для нових відкриттів.

Прочитавши повість, я ще раз переконалася, що за будь-якою фантастикою ховається реальність. Треба більше пізнавати світ і себе. Наше життя — це результат роботи над собою, наші прагнення, вчинки й воля. Насправді не треба їхати дуже далеко, щоб знайти пригоди. Нове й невідоме завжди поруч із тобою, тільки уважно придивись. І тоді навіть найнудніший предмет, перетвориться на справжнє свято — свято пізнання.

Пригоди героїв доводять, що будь-які життєві обставини людина може використати, щоб здобути життєвий досвід та нові знання.