Український книгоряд для дівчат та хлоп'ят

Познайомтеся, друзі, це — Сергійко. Він хлопчина хоч куди: і веселий, і спритний, уміє кататися на роликах, велосипеді, класно грає у футбол. А вилізти на дерево для нього все одно, що за вухом почухати. Ось тільки до школи йти не хоче.

— Не розумію, — дивувався хлопчик, — навіщо діти туди ходять? Хіба без школи не можна навчитися того, що треба?

Ось, наприклад, він, Сергійко, всю дитячу науку й самотужки може опанувати. Взяти хоча б таку необхідну для життя справу, як уміння кататися на велосипеді. Хіба в школі цього навчають? Чи, може, там тренуються пускати “жабки”, кидаючи камінці у воду? Ні.

Про уроки, на яких би розповідали, як ліпити пиріжки з грязюки і навіть, найпростіше, будувати міста з мокрого піску, Сергійко теж жодного разу не чув. А без цих умінь сучасній дитині й кроку не ступити! Сергійко їх добре засвоїв. Так добре, що мама лише руки до неба зводила й час від часу казала: “Сергійку, коли ти вже до школи підеш? Може, там тебе розуму навчать!?”

— Нема чого мені у школі робити... — бурчав Сергійко й мерщій біг на вулицю.

І хоч як йому мама пояснювала, що знання — це сила, але Сергійко своєї — не піду, та й годі. Про яку силу мама говорить? Справжня сила — це коли 10-кі­­­ло­­­грамову гирю однією рукою піднімають, мов пір’їнку! А ті закарлючки, що їх називають літерами та цифрами — просто дурниця!

Але мама не відставала: день у день нагадувала синові, що уже час до школи записатися. Он уже півліта пробайдикували! Та й Сергійкові пальця в рот не клади. Він завжди знаходив якусь відмовку. То скаржився, що погано почу­вається, то з друзями домовився на спортивному майданчику погратися. Ви ж знаєте, якщо чогось дуже не хочеться, то причина завжди знайдеться.

Хтозна, як би склалася подальша хлопчикова доля, але одного разу трапилася з ним дивовижна пригода.

Якось гуляв Сергійко у дворі та під бузковим кущем знайшов потерту коробку сірників.

— Дивні якісь, — сказав хлопець, роздивляючись великі сріблясті шапочки сірників. — Раніше я таких не бачив. Запалю одного, поки ніхто не надійшов.

Він добре пам’ятав мамині настанови, що бавитися з сірниками не можна. “Але то зі звичайними сірниками, — подумав Сергійко. — А ці якісь чудернацькі!” І почав терти сірником об коробку. Бо вмовити себе зробити те, що хочеться, навіть легше, ніж здихатися неприємної справи.

— Ш-ш-ш, — зашипів сірник.

“Зараз як спалахне!” — зрадів Сергійко. Він полюбляв феєрверки й сподівався, що йому до рук потрапив один із них. Хоча мама й попереджала, що такі забавки до добра не доводять, але хіба проти такої спокуси можна встояти?

Яким же було здивування хлопчика, коли полум’я так і не з’явилося!.. Замість нього просто навпроти обличчя хлопчика утворилася велика сиза хмара. — Тю, — тільки й устиг вимовити Сергійко. — Вони навіть горіти не хочуть...

Аж раптом з жахом помітив, що у хмари стали вирізнятися спочатку ніс, потім очі, рот та вуха.

— А-а! — закричав хлопчик, відкидаючи злощасні сірники якомога далі.

Він заплющив очі. Мабуть, накоїв лиха. Недарма ж мама застерігала його щодо сірників. Не послухав! І ось тепер маєш!

Тим часом хмара розтулила рота і сказала:

— Слухаю тебе, мій повелителю. Чого бажаєш?

Сергійко від здивування аж очі розплющив.

— Ти хто? — спитав.

— Я — сірниковий джин. Ти викликав мене, і відтепер я виконуватиму всі твої бажання. Наказуй, повелителю!

Сергійко протер очі. Може, йому це ввижається? Але хмара не зникла.

Вона продовжувала усміхатися, віддано дивлячись хлопчикові в очі.

— Наказуй, повелителю! — повторила вона.

Ось тоді Сергійко й зрозумів, що трапилося щось надзвичайне. Він не тямив себе від радощів. Оце пощастило! Справжній джин! Як у казці... “Хлопці у дворі не повірять!” — подумав Сергійко. Хоча ще варто перевірити, що воно за джин такий! Може, він нічого не вміє робити, а тільки вихваляється!?

Сергійко почухав потилицю: що б таке загадати для початку? І раптом згадав: школа!

— Зроби так, щоб мені не треба було ходити до школи! — вигукнув він.

— Слухаюся, мій повелителю, — хитро всміхнувся джин.

Тієї ж миті довкола Сергійка все почало збільшуватись: будинки, дерева, квіти... За хвилину хлопчик опинився серед таких непролазних хащів, що аж злякався. Невже джин відправив його у тропічний ліс? Він десь чув, що там є такі місця, де немає шкіл, а люди живуть у хижках посеред лісу. Але ж там немає ні роликів, ні велосипедів, ні футболу!

Сергійко хотів закричати джину: “Що ти накоїв?”, але раптом побачив величезну мураху, що сунула просто на нього. Він хотів було втекти, та натомість вчепився в комаху, яку несла мураха, і побіг слідом за нею.

— Що я роблю? — здивувався хлопчик. — Я зовсім не хочу бігти за цією мурахою, але руки й ноги мене не слухаються.

Він ненароком глянув на свої долоні й закляк від несподіванки. Це були не руки, а мурашині лапи! Джин перетворив його на звичайну робочу мураху!

— Але ж це зовсім не те, чого я хотів! — мало не плакав хлопчик. — Дурний джин!

Але що зроблено, те зроблено. Цілісінький день Сергійкові довелося тягати вантажі — то стебла трави, то залишки їжі. Мимохідь він бачив, як інші мурахи охороняли мурашник, будували нові ходи, доглядали малечу. Робили вони все вміло та вправно, хоча ніде не навчалися. І Сергійко теж. Але чомусь це його зовсім не тішило.

— Невже отак все життя і пробігаю? — засумував хлопчик. — А я мріяв стати лікарем. Веритинаром... Ну, тим, що лікує тварин. А став мурахою... — І він гірко заплакав.

Сльози покотилися з його очей великими горошинами.

— Ти хто? — раптом запитала в нього інша мураха.

Сергійко ще раніше помітив, що вона вже деякий час за ним спостерігала.

— Я — Сергій. А ти?

— Мене звати Владик. Це сірниковий джин мене на мураху перетворив.

А нещодавно я був звичайним хлопчиком.

— Отакої! — зрадів Сергійко. — Невже ти теж вчитися не хотів?

Владик кивнув:

— Від самісінького ранку з мурахами бігаю. Ох і втомився!

— Це все клятий джин! — посварився на когось Сергійко. — Він у всьому винен!

— Я на джина не ображаюся, — сказав Владик. — Правду кажуть, що поки сам не побачиш — не повіриш. Я думав, що в житті можна обійтися без навчання, а тепер бачу — ні! Добре навчатимешся — і зможеш стати ким завгодно. Хоч космонавтом! А інакше бігатимеш по світу звичайною мурахою. Вони ж від народження вміють харчі здобувати, мурашники будувати. Але ж для людини цього замало!

— Твоя правда, — почухав потилицю Сергійко. — Давай пошукаємо коробку з сірниками. Може, вдасться знову джина викликати.

— Давай, — погодився Владик.

Почали нишпорити у траві. Хоча трава для них тепер була, як ліс. На щастя, коробка лежала неподалік. Але вона була такою здоровезною, що хлопці не знали, з якого боку до неї взятися.

Сергійко виліз на неї й огледів з усіх боків. Ура! Під час падіння коробка трохи привідкрилася. Онде видніються сріблясті голівки сірників. Але як їх дістати?

— Будемо штовхати, поки середина не висунеться, — рішуче сказав Сергійко.

Владик мовчки кивнув. Хлопці взялися до діла. Вони впиралися усіма лапами й штовхали коробку з усієї сили. Середина висунулась на кілька міліметрів.

— Як важко бути мурахою! — стогнали хлопці, але справи не полишали.

Щілина ширшала й ширшала, аж поки не стала такою, що крізь неї можна було витягнути сірника. І хоча Владик і Сергійко колись чули, що мураха може піднімати вантаж значно більший за вагу власного тіла, проте тоді йшлося про якогось іншого мураху, а зараз — про них особисто. Комусь би розповісти, скільки їм довелося поморочитися біля одного-єдиного сірника, не повірили б.

— Ох, втомився, — утер піт Владик. — Це ж треба, ми удвох упріли біля однісінького сірника.

— А його ж іще запалити треба, — замислився Сергійко.

Для мурах то була справа нелегка. Думали вони думали, як їм бути, і нарешті придумали.

— Уявімо собі, — сказав Владик, — що ми на лицарському турнірі. Сірник — наш спис, а коробка — супротивник. Добре розженемося… чирк… А тоді лише бажання загадуй! Знову хлопці взялися до діла. Схопили сірника і щодуху помчали до коробки. Тільки вітер засвистів у їхніх вухах. Здивовані комахи розлітались геть, звільняючи хлопцям-мурахам дорогу.

З криком “Уперед!” вони клусом помчали до коробки й зупинилися лише тоді, коли сірник увіткнувся у стебло трави. З розгону Владик перелетів через Сергійка й, мабуть, опинився б казна-де, проте встиг міцно вчепитися в сірника.

— Промазали! — сердито сплюнув Сергійко.

Він зачекав, поки Владик підведеться. Хлопці знову вхопилися за сірник. Треба було починати все спочатку, але бігти вже у зворотному напрямку.

— Уперед! Назад! — Сірникова коробка вабила їх до себе, як журавлів небо...

Хлопці не могли пригадати, скільки разів бігали туди-сюди, і коли вже зовсім втратили надію, раптом почули добре знайоме:

— Чирк... Ш-ш-ш...

Знесилені друзі попадали на землю.

— Що накажеш, повелителю? — почулося десь згори. — Ой, вибачте, я не помітив, що вас двоє...

— Ура! Вийшло! — закричали вони разом. — Джине, зроби нас знову людьми.

— Слухаюся, повелителі!

Тієї ж миті все навколо почало зменшуватися. За хвилину хлопці стояли на стежці біля будинку.

— То ти той Владик, що позавчора засунув мені жабеня в кишеню? — спитав Сергійко, ховаючи коробку з сірниками.

— Так. А ти той Сергій, що минулого тижня забив гол у власні ворота?

— Атож.

— Будемо дружити, — Владик простягнув Сергійкові руку.

— Згода, — відповів Сергійко. — Ходімо завтра разом до школи записуватись.

— Я не проти, — відповів Владик.

І хлопці побігли додому. Кожен з них просто з порога випалив:

— Мамо, я хочу вчитися! Відведи мене до школи!

Мами, звичайно, трохи здивувались, але дуже зраділи таким змінам. “Дорослішають діти, розумнішають”, — подумали вони. І це була щира правда, хоча ні Владик, ні Сергійко жодним словом не обмовились про свою пригоду. Бо вони нарешті зрозуміли, що без навчання можна бути лише мурахою або іншою кузькою. А хто собі такого побажає?