НЕБЕЗПЕЧНА ПЛИНИЧКА
Як не напружувався, а задача не виходила. Вирішив перепочити і вийшов на подвір'я. Трохи походив по ньому і подався на свою улюблену косу. О цій передвесняній порі вона була вузькою і довгою.
Лиман ще повністю не звільнився від криги. Вдалині виднілися її великі і малі уламки. Течія повільно тягнула їх вниз.
У затоці, утвореній берегом і косою, було вільно, просторо. Неподалік від мене погойдувалося кілька чималих льодових шматків - плиничок. Знічев'я скочив на одну - тримає добре. Перебрався на другу - теж. Навіть не відчула моєї ваги.
Добре б оце на ній покататись, - зненацька з'явилася думка. - Вітасів брат Андрій вчора, коли йшли зі школи, розповідав, як гарно.
Неподалік на піску лежала тонка тичка-попихачка. Схопивши її, я забрався на ближню плиничку, дужо відштовхнувся. З легким плеском вона загойдалася на тихій хвилі.
Попливу до лабазу,- кинув я оком на прибережну просторінь - Доберуся і зійду. Завтра розповім хлопцям, як мандрував. Ото слухатимуть...
Легко видалося мені. Наче б зовсім моя плиничка ваги не мала, прямо мчала прозорою водою понад пустельним берегом з безлистими деревами, витягнутими на пісок великими човнами і маленькими дубівочками. Ну, здорово придумав я оцю подорож...
Вже був на півдорозі, коли дмухнув несподіваний вітер з-за коси. Крижинка загойдалася і попрямувала у відкритий лиман. Дичка-попихачка, хоч я і став на коліна, ледве діставала дна, і я ніяк не міг нею надійно впертися, зупинити рух.
Що ж робити? Єдине - стрибати у воду. А вже глибоко, з головою буде. І холодно. Я не виберуся, не допливу.
Мене охопив страх. Від того голосно заплакав. Нічого собі - покатався. І ніде нікого немає. Рибалки о цій пізній пообідній порі давно вже вдома.
Крізь сльози глянув на берег і побачив жінку з дівчинкою. Здається, тьотя Валя з Катрусею. Вони, видно, теж звернули на мене увагу. Бо дівчинка враз зірвалася з місця і помчала в недалекий провулок. А тьотя Валя побігла до води. До мене донеслося:
- Зараз, Костику. знімемо. Сядь на плиничку, сядь... Тоді не так нестиме.
Тремтячи, мов у пропасниці, я опустився на коліна. Погляду від берега не відривав. Незабаром побачив Катрусю, а за нею з веслами її тата – дядю Льоню. Він швидко підійшов до дубівки на піску і почав стягувати її у воду.
Між тим, мене все далі несло в лиман. Хвилі сердито вдаряли в плиничку, підкидали її, ковзали по поверхні. Зі страхом я поглядав на те, як вони все ближче і ближче підбиралися до мене.
А дядя Льоня, здавалось, так повільно відчалював, неспішно гріб, дубівка не летіла стрілою, важко повзла, ніяк не могла наблизитись.
Врешті, вона порівнялася зі мною. З широкого червоного від напруги обличчя на мене гостро глянули темні очі рибалки. Обережно наблизившись підвітряного боку, він простягнув руку і схвильовано сказав:
- Ну, хлопче, в тебе й розуму...
Я мовчав. Та й що було говорити? Обережно переліз у дубівку, сів на лавку, зіщулився, очі не смів підняти. Не тільки од сорому, а й від розуміння, що все могло обернутися зовсім не так...
Додому мене привела тьотя Валя. Мама, вислухавши її розповідь про моє катання на плиниці голосно заплакала:
- Ой, синочку... Та як же це ти? Та невже тобі робити нічого? А я вважала, що пішов до Вітасика. Боже ж мій, боже...
Мама охопила мене руками, притисла до себе. Тьотя Валя почала заспокоювати:
- Ну, годі тобі, Віро. Все обійшлося благополучно. Костик живий, здоровий. Він усе зрозумів.
- Спасибі тобі, Валюшо,- поцілувала жінку мама. - Льоні велике спасибі, Катрусі... Рятувальники ви наші... Повік не забудемо.
Тьотя Валя попрощалася й пішла. Мама знесилено опустилася на стілець. Не зводила з мене погляду та витирала сльози, що котилися по щоках.
Невдовзі прийшов тато. Вислухавши мамину розповідь, важко сказав:
- Вважай, сину, що цього разу тобі дуже повезло. І більше нас так ніколи не засмучуй.
Говорити мені було нічого. Похилив голову і вийшов у свою кімнату. Довго так сидів, не в спромозі сісти за злощасну задачу.
У школі стало відомо про моє подорожування на плиничці. Звідки?
Не знаю. Може, тьотя Валя кому з дорослих розповіла чи дядя Льоня. Однокласники чіплялися: що було? Я відмовчувався, або запевняв, що нічого особливого не сталося. Прикро було якось говорити, що через власну необачність ледве не втопився.
