КОНЦЕНТР РІДНОЇ ЗЕМЛІ У ТВОРЧОСТІ
ЮРІЯ ГОЛОБОРОДЬКА:

До 75-річчя письменника

Ярослав Голобородько,
завідувач кафедри української літератури Херсонського державного педагогічного університету, доктор філологічних наук

У мистецтві художнього слова завжди були й будуть письменники, яких за літературною традицією узвичаєно називають письменниками однієї-двох тем.
Проте завжди були й будуть такі письменники, що звертаються до найрізноманіт¬ніших аспектів історії та сучасності, до широкого кола проблем, виявів життя. Серед таких митців і прозаїк Юрій ¬Голобородько, який багато років живе й плідно працює на Таврійській землі.
Юрій Костянтинович Голобородько народився 9 січня 1927 року в селі Новотягинці колишнього Херсонського ра¬йону Миколаївської області, яке за теперішнім територіальним розподілом належить до Білозерського району Херсонської області. Батьками майбутнього письменника були вчителі - Марія Максимівна та відомий на Херсонщині педагог Кость Йосипович Голобородько.
Перші роки життя Ю.Голобородька пройшли в Новотягинці, де вчителював його батько.
У 1930 році Кость Йосипович переїжджає до прилиманського села Станіслав, де він продовжує педагогічну діяльність, працюючи спочатку вчителем, а згодом завучем середньої школи. У великому й красивому Станіславі, що більше нагадував містечко, проходить дитинство майбутнього прозаїка.
Дитячі й підліткові роки Юрія Голобородька були позначені сумом втрат і жорстокими випробуваннями.
Одразу після народження сина померла його мати, вихованням майбутнього письменника займалися батько та бабуся - Агафія Федорівна, яка дуже любила онука й приділяла йому багато уваги.
Коли Юрію Голобородьку було чотирнадцять років, розпочалася війна, а з нею незабаром і німецька окупація. У цей період свого життя Ю.Голобородько зазнав поневірянь, перебуваючи в німецьких таборах і працюючи на важких роботах. Визволений з неволі, добровільно вступив до лав Радянської армії і брав участь у боях на чехословацькій землі.
Писати Ю.Голобородько почав під час військової служби. Першими формами роботи зі словом стали кореспонденції та матеріали для армійської газети. У період військової служби він відчуває потяг до роботи зі словом, інтерес до літературної справи.
Цілком закономірно, що після демобілізації Ю.Голобородько вирішив здобути гуманітарну освіту, опанувати професією, що найтіснішим чином пов’язана з секретами літературної майстерності, й вступив до історико-філологічного факультету Дніпропетровського університету, який (університет) зіграв помітну роль у формуванні його літературних уподобань та письменницької культури.
Навчання в університеті стало важливим етапом у літературному розвитку Юрія Голобородька. Неабиякого значення він надає журналістиці, багато пише газетних матеріалів, активно друкується в дніпропетровських виданнях. Успішній журналістській діяльності сприяє й непересічний життєвий досвід Ю.Голобородька, що безпосередньо позначився на його літературній майстерності - вмінню відшукувати суспільно важливу тему або проблему, знаходити цікаві моменти в оточуючому житті - студентському, суспільному, духовному, переконливо формулювати позицію, майстерно будувати оповідь.
Зі студентських часів журналістика на багато десятиліть посіла помітне місце серед творчих амплуа Ю.Голобородька, стала незамінним етапом його письменницького розвою.
Закінчивши 1956 року Дніпропетровський університет, Юрій Голобородько певний час працює спочатку вчителем, а потім завучем сільських шкіл Дніпропетровщини та Херсонщини. Є сенс відзначити той факт, що наприкінці 50-х років він працював завучем Широкобалківської школи, у невеличкому селі, що знаходиться поруч зі Станіславом, у якому директором школи був його батько - Кость Йосипович Голобородько, на той час вже знаменитий педагог, заслужений учитель України.
Працюючи на вчительській ниві, Ю.Голобородько надзвичайно активно писав, переважно журналістські матеріали та коротку прозу - етюди, оповідання, новели. Він усе гостріше відчуває спрямованість свого фаху: журналістика й письменництво.
У березні 1960 року в житті Ю.Голобородька відбулася знаменна подія, що значною мірою вплинула його подальший розвій. Він переходить на журналістську роботу. Через три роки, у 1963-му, Ю.Голобородько очолює свій перший журналістський колектив й стає редактором районної газети «Маяк» у м. Берислав на Херсонщині, а ще через три роки, у 1966-му, він одержує пропозицію очолити херсонську обласну молодіжну газету «Ленінський прапор», редактором якої був майже десять років - до 1974 року. Після цього в редакторській діяльності Ю.Голобородька наступила перерва, і він активно працював у галузі прози. Проте з 1992 року письменник знову повертається до редакторського амплуа й до сьогоднішнього часу редагує херсонську обласну газету «Ветеран».
Журналістика - це важлива форма літературної діяльності. Журналіст є посередником між суспільною свідомістю й конкретним соціально-політичним часом. Особливо зросла вагомість журналістської діяльності в контексті ХХ століття, яке характеризувалося каскадом складних, яскравих, суперечливих, драматичних суспільно-духовних подій і процесів. Журналісти й журналістика прагнули оперативно відгукуватися, реагувати на ці явища й фіксувати їх наявність, послідовність розгортання, логіку розвитку.
Журналістика – це талант миттєвого відгуку на різноманітні порухи навколишнього буття, вміння з блискавичною оперативністю подати первинне осмислення важливих, симптоматичних явищ і процесів.
У журналістиці поєднуються літературна відточеність слова, вивіреність стилю, майстерність викладу думки зі сферою живого, реального життя. Тому з журналістики й розпочинало власний шлях до художньої літератури чимало як українських письменників, так і письменників інших національних літератур. Для значної кількості митців жирналістика слугувала початком їхнього суто літературного (поетичного, прозового, драматичного) життя. Це одна з універсальних літературно-художніх тенденцій ХХ століття.
Журналістика існувала й існує в різних своїх різновидах - газетному, журнальному, телевізійному, радіомовленні. В усіх цих журналістських сферах протягом 60 – 90-х років ХХ століття активно працював і працює Ю.Голобородько, який є одним з найбільш досвідчених журналістів Херсонщини. Його журналістський доробок налічує понад тисячу різноманітних за проблематикою, жанровими ознаками матеріалів. Це кореспонденції, репортажі, огляди, проблемні статті, нариси, портрети цікавих особистостей, що розповідають про буденні, вагомі й непересічні події на Таврійській землі.
Журналістика стала прологом та живою літературною школою Юрія Голобородька, а потім, з 60-х років, постійно супроводжувала його письменницьку діяльність.
Вже зазначалося, що інтерес до літературної творчості почав формуватися у Ю.Голобородька ще за часів перебування у війську. Його літературний дебют не був раннім, але став досить свідомим і усвідомленим. Перші літературні роботи письменника було видрукувано у 1947 році.
До систематичної письменницької праці Юрій Голобородько приступив на межі 50 – 60-их років. Він пише практично в усіх основних прозових формах і протягом понад сорока років письменницької діяльності звертається до ліричної мініатюри, оповідання, повісті, роману, жанру оповідання для дітей. Ю.Голобородько регулярно друкувався в багатьох провідних українських часописах, таких як «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Прапор», «Донбас», «Ранок» тощо.
Книжки Ю.Голобородька теж виходять майже сорок років. Перша (у співавторстві з батьком - К.Голобородьком) вийшла у Херсонському книжково-газетному видавництві 1961 року. Це була збірка оповідань «Вчителю наш дорогий…», у якій виписано образи українського вчительства від початку ХХ століття до 50-х років, зображено різні психологічні та морально-етичні ситуації, що трапляються в житті й діяльності педагога, відтворено стани й колізії учнівської психології.
Книжка пронизана потужним ліричним струменем - зо¬браженням душевних переживань, тривог, притаманних учительській натурі й свідомості, відчуттям поліфонізму й широти життя, змалюванням романтичної поетики таврійської природи - степу, Дніпра, лиману, плавнів.
Ліричну тональність було розгорнуто у наступній книжці Ю.Голобородька - «Обрії пахнуть вітрами» (створеній теж у співавторстві з К.Голобородьком), що побачила світ 1966 року в одеському видавництві «Маяк». Її складали оповідання й ліричний цикл «Таврійські етюди».
Друга збірка продовжила розробку теми життя людей і природи Таврійського краю - однієї з домінантних у творчості письменника. М’яка лірична наснаженість книжки підкреслюється ліризмом назв більшості з її оповідань - «Обрії пахнуть вітрами», «Такі лункі удари серця…», «Букет пролісків».
Особливе місце в структурі й тональній специфіці збірки «Обрії пахнуть вітрами» посідає оповідання «Мій приятель Жан», що є одним з художньо найсильніших у короткій прозі Ю.Голобородька. Воно пронизане рисами автобіографізму й зображує фрагменти життя «ост-арбайтерів» у німецькому таборі.
«Мій приятель Жан» – це лаконічна й експресивно виразна розповідь про дружбу й взаємопідтримку юних, ще зовсім молодих людей, які опинилися в скрутних обставинах долі.
Фабула оповідання розвивається енергійно: знайомство персонажа, від імені якого ведеться розповідь, зі своїм французьким однолітком - Жаном, їх спільна праця на важких роботах, довірливі й дружні стосунки, втеча молодих людей з табору, смерть Жана.
Для того, щоб на невеличкій площі оповідання подати духовно виразний портрет Жана, який фактично стає головним персонажем твору, письменник використовує досить широку палітру прийомів.
На початку оповідання Ю.Голобородько змальовує порт¬рет Жана, описуючи його на тлі виснажливої роботи старших підлітків, юнаків у таборі:
«… Він з’явився, коли, обдираючи шкіру на плечах, ми тягали важкі дрючки, - невеликий, худенький, з сіруватим від постійного недоїдання обличчям, на якому блищали чорні, кольору спілого терену, очі. Йому було не більше, ніж нам, - шістнадцять, а може, й сімнадцять літ» ( 4 , 81).
Коротку передісторію Жана передано в його стислому монолозі про власне життя, у якому він розповідає про довоєнні роки, про загибель старшого брата у бою з німцями, про своє перебування у концтаборі.
Оповідання побудовано письменником як низку спогадів і рельєфно виведених сцен. Важливою у творі є сцена зустрічі персонажа-оповідача з його французькими ровесниками, що відбулася на запрошення Жана.
«Ввечері я зібрався в гості. Насунув на очі чорний берет, заклав руки в кишені (чим не француз?) і прошмигнув у французьку секцію. Швидко знайшов потрібний барак. В штубі повно незнайомих хлопців. Вони замовкли, коли я зайшов, і дивилися на мене уважно і допитливо. І я ще глибше зрозумів, яку відповідальність взяв на себе, погодившись на цю зустріч
Жан представив мене» ( 4 , 82).
Сам епізод зустрічі-розмови у французькому бараці Ю.Голобородько передає надзвичайно стисло, даючи можливість читачеві доуявити стан і переживання персонажа-оповідача від цієї зустрічі з незнайомими однолітками, з якими його звела доля «ост-арбайтера».
Значно більшу увагу письменник звертає на ті характерографічні ситуації, у яких Жан допомагає виживати персонажеві-оповідачеві та захищає його. Це змальовано в епізодах, коли юний француз приносив покараному й хворому оповідачеві хліб та коли врятував його від розправи німця-наглядача. Ці сцени виписано динамічно, з акцентованою експресивністю, подієвою виразністю та з чіткою лаконічністю.
Центральним у змалюванні мужнього й вольового світу Жана став епізод, коли він ризикував своїм життям заради українського друга:
«Пройшло три дні, і банькуватий німець з кранкревіру (табірний околоток – Я.Г.) направив мене на будівництво, хоч я ще дуже шкутильгав.
Майстер Рашке помахав перед моїм обличчям сухим пальцем і поставив мене знову під розвантаження товстелезних дощок. Нога з трудом витримувала тягар. Різкий біль кинув мене на землю. Я ледве не покалічив напарника, молодого чеха.
Рашке підскочив до мене, вдарив носком черевика під бік, замахнувся кийком. Він захлинався від люті.
Жан стрибнув до нього, вихопив кийка. Робітники стали навколо нас кільцем. Рашке озирнувся:
— Більшовицька банда! Бунт! Саботаж!
— Тихо! - сказав Жан. – Тихо, месьє. Союзники у Франції, а росіяни на Віслі.
— Рашке закричав:
— В Аушвіц! Пропадеш, як собака!
Він простяг руку вперед. Хлопці розступилися, і він вискочив геть.
В Освенцім Жан не потрапив, бо стрімко насунулися події, що перевернули наше життя» ( 4 , 85).
Оповідання Ю.Голобородька «Мій приятель Жан» – це спогад-оповідь про драматичні сторінки юнацьких років, про непередбачену долю, що зводить людей разом у скрутні пе¬ріоди їхнього життя, про дружбу, що не знає і не може знати національних меж, про справжні чоловічі стосунки, що формувалися у двох юнаків - українця й француза попри небезпеку й недолю і що вкарбувалася в письменницьку пам’ять на все життя.
Оповідання є невеличким за обсягом, проте характер Жана, юнака з французького міста Тулуза, виписаний у творі зримо й виразно. Прозаїк виділяє його безпосередність, щирість, відвертість, юнацьку рішучість, етичний максималізм, надзвичайну комунікативність, вміння підтримати словом і ділом, енергійність духу, невимушений і невмирущий оптимізм, віру в людську порядність і гідність, у перемогу добра. І ще Ю.Голобородько підкреслює Жанову кревну любов до Франції - той не декларований, але проникливий внутрішній патріотизм, що живив душу головного героя і надавав сили вистоювати в перипетіях табірного життя.
Оповідання завершується мінорно-трагедійними нотами: втеча друзів з табору обертається смертю одного з них. Збе¬рігаючи стильову органічність і цілісність, у передостанньому фрагменті твору письменник теж використовує чітку структуру фрази й емоційно насичені фарби для створення відповідного настрою:
«… Жана я знайшов у лісі. Він лежав під сосною на м’якій подушці з хвої, густо припорошений снігом, що осипався з гілля. Збоку притулилася його гвинтівка. Автоматна черга кривавими слізьми закипіла на грудях. У широко розкритих чорних очах німотно застиг спалах радості: може, в останню мить він бачив свою далеку батьківщину, на яку так хотілося йому повернутися? Хто скаже…»( 4 , 86).
Мотив людської долі під час війни Юрій Голобородько продовжив розвивати у наступній книжці – документальній повісті «Дороги в грозах», що вийшла друком у київському видавництві «Молодь» 1976 року.
Героєм нового твору стала реальна особистість – херсонець Георгій Опанасович Веретеник, який у роки Великої Вітчизняної війни служив розвідником. Ю.Голобородько завж¬ди вважав (і це є одним з його провідних мистецьких принципів), що теми, сюжети, характери для творчості знаходяться поруч з письменником, їх треба лише вміти помічати й розвивати, оформлювати у викінчені художні явища.
Написанню повісті передували зустрічі таврійського прозаїка з Георгієм Веретеником, який детально розповідав про своє довоєнне життя на Херсонщині, про те, як став розвідником і брав участь у важливих й складних військових завданнях.
Юрій Голобородько, ретельно вивчивши життя свого героя і ознайомившись з військовими документами, мемуарами, що стосуються того часу, вирішив зберегти документальну основу сюжетної лінії книжки й точність у викладі подій. Саме тому він зберіг ім’я свого героя, якого у повісті звати Жоркою Веретеником.
«Дороги в грозах» зображують формування характеру юного розвідника. Письменник виокремлює такі його риси, як наполегливість, твердість волі, які, коли це треба, переходять у непоступливу впертість, здатність до ризику, непідліткову фізичну й психологічну зрілість, самовідданість розвідницькій справі, вміння регулювати власні емоції та експресивні вияви.
Життя розвідника - це життя в екстремаліях і надзвичайній психологічній напрузі. Розповідаючи з документальною вивіреністю про воєнний шлях Жорки Веретеника, прозаїк простежує стосунки непересічної особистості з добою, у якій він живе й творить. Художніми реаліями повісті Юрій Голобородько показує, що, безумовно, час впливає на сильні й вольові натури, проте цей вплив насамперед доцільно ви-мірювати поняттями «гарт», «становлення», «вольове зміцнення», що, власне, й відбувається з підлітком Жоркою.
Водночас розвоєм сюжету, системою образів письменник показує й те, що у сильної натури завжди є значний арсенал для розвитку й досягнення власної мети, що потенціал такої натури є невичерпним і що кожній непересічній індивідуальності її особисті «дороги в грозах» лише допомагають знайти й повніше реалізувати себе.
І ще одне важливе спостереження відкривають сторінки повісті «Дороги в грозах»: є характери, які - свідомо чи підсвідомо - потребують неабиякої напруги, складних ситуацій, екстремальних колізій, тому що в них вони знаходять сенс свого буття й адекватність своїй сутності. До таких характерів належить і Жорка Веретеник - неординарний підліток з документальної повісті Ю.Голобородька, у якій розповідається про життя й долю військового таланту в часи війни.
Продовжуючи традиції Костянтина Кудієвського, Ю.Голобородько відтворив картини війни на таврійській землі, змалював епізоди відступу наших військ, передав гірку й розгублену психологію перших воєнних місяців.
«За думками Жорка не помітив, як і на битий шлях вибрався, що вів у глибину таврійських степів. Лежала на ньому пилюга по щиколотки. Вся трава навколо, кущі, дерева теж були вкриті товстим шаром її. Скільки бійців пройшло… від переправи, скільки підвід, тракторів, комбайнів прокотилось, автомашин…
Ще тиждень тому на ньому гуло вдень і вночі… Всі поспішали, боячись потрапити в оточення. А тепер коли-не-коли візок із домашнім скарбом стрінеться і зажурені люди на нім. Видно, не встигли вибратися, наткнулися на німців, які, переправившись біля Каховки, пішли прямо на Крим. Проводжають його, Жорку, довгими поглядами. Часом хтось запитає:
— Ти куди, хлопче? Вже німці у Херсоні…
— До своїх, - Жорка у відповідь кине. – Шукаю наших матросів. Кажуть, вони біля Дніпра…
— Які там матроси… Тепер все одно…» ( 3 , 9).
У початкових розділах повісті, свідомо зберігаючи документальну основу твору, письменник часто використовує виразні й асоціативні (для таврійців) назви містечок, селищ, географічних об’єктів – Гола Пристань, Нова Збур’ївка, Чулаківка, Каховка, Кінбурнський півострів, Тендра.
Світ Таврії - характери, долетворчі перипетії, пейзажна специфіка, знакові прикмети, мовний колорит, синтез суто ліричної та напружено динамічної стилістики буття - становить територіальну, персонажно-образну й фабульну основу прозової творчості Ю.Голобородька. Свою художню інтерпретацію цей світ знайшов і у його воєнній повісті.
«Дороги в грозах» – це один з найкращих творів Ю.Голобородька про часи війни. Побудована у формі гостросюжетної оповіді, з елементами пригодницького жанру, повість відрізняється насиченістю різноманітних подій, що охоплюють різні періоди з воєнної долі Жорки Веретеника, інших розвідників і змальовують здійснення небезпечних розвідницьких операцій.
Повість написано живою мовою, з широким використанням розмовної лексики, що посилює достовірність зображуваних художніх подій. Напружена подієвість досягається за¬вдяки активно застосованому прийому діалогізації художньої дії.
Тема війни, мужності народу в цей період, вияви звитяги, героїзму, самовідданості рідній землі розвивалася Юрієм Голобородьком і в інших книжках – документально-нарисових збірках «Вкарбовані у вічність» (1974, у співавторстві) та «Герои твои, Херсонщина» (1980, у співавторстві, російською мовою).
До художнього осмислення долі фронтовиків прозаїк звернувся у новій повісті, написаній майже через десять років, що має ліричну й водночас бентежно-епічну назву — «І зостанеться в серці назавжди» (1985). У ній обрано несподіваний ракурс для зображення побуту й психології літніх фронтовиків - госпітальна палата. Письменник показує складне повоєнне життя колишніх переможців, змальовує постійне, мимовільне, підсвідоме звернення їхньої пам’яті до жорстоких і гірких подій війни. У творі концептуальним та інтонаційним рефреном звучить думка, що минула війна для колишніх бійців - вже старих, часто немічних людей - стала тією частиною життя, що для них «і зостанеться в серці назавжди».
Ліричний струмінь Ю.Голобородька знайшов своє нове продовження у збірках «Таврійські пастелі», що побачила світ 1977 року в сімферопольському видавництві «Таврія», та «Безсмертники», що вийшла друком 1997 року в херсонському видавництві «Чиста криниця».
Книжка «Таврійські пастелі» складається з шести оповідань ліричної тональності («Цей осінній дощ», «Дорога ніколи не кінчається», «Жовте листя серед літа», «Сніг у листопаді», «На господарстві», «Іскри Чумацького шляху») та двадцяти п’яти етюдів («Краплини голубого дощу», «Вода із зоряної криниці», «Понад лиманом», «Зелене диво», «І море, і чайки…», «Горобина ніч», «Крига співає» тощо) - романтичних і пластичних поезій у прозі, об’єднаних назвою «Таврійські пастелі», що й дала назву збірці. До книжки «Безсмертники» увійшло п’ятдесят гранично стислих, насичених експресивними порухами, пейзажними малюнками, акварелей - оригінального різновиду поезій у прозі («Льодохід», «Чорна буря», «Білий полон», «Царство неполоханих птахів», «Ніч у серпні», «Скіфська баба», «Безсмертники», «Квіткова замрія», «Біла чарівність» тощо).
«Таврійські пастелі» та «Безсмертники» являють собою варіацію ліричної прози, де майже відсутня фабульна дія, проте наявна дія душі, почуттів автора-оповідача й персонажів, що його оточують: надихають, непокоять, поглиблюють.
У цих книжках письменник виявив себе як проникливий чутливий прозаїк, який тонко й трепетно фіксує ліричні настрої своїх персонажів, ліричні мелодійні візерунки навколишнього життя. Основним мотивом збірок виступає мотив внутрішнього єднання людини (будь-якого віку й життєвого досвіду) з природою. Відчуття краси природи, її надзвичайної образної вроди, чарівності концептуально організовує всю інтонаційно-ритмічну структуру книжок.
Малюнки природи й викликаний ними стан людської душі посідають провідне місце в композиції та емоційній дії збірок «Таврійські пастелі» та «Безсмертники». В акварелі «Перший грім» письменник подає такий пейзажний сюжет, використовуючи широку гаму кольорів та прийом персоні¬фікації:
«З недалекого моря, що принишкло-причаїлося за довгою косою таврійського берега, насувалася важка хмара. Сива, з голубуватим відливом, вона рухалася повільно, стримано, аж наче врочисто, і від цієї її впевненості присмирів, притих широкий лиман, згорнув свої хвилі-крила і заховав їх на самісіньке дно.
І дерева, що досі скрипіли чорним гіллям, черкали ним по стінах, по прихопленій зеленим мохом черепиці даху, теж причаїлися. Певно, їм набридло махати довгими руками-гілками, запраглося перепочинку, і вони одразу скористалися паузою, що настала. Навіть висока телевізійна антена над нашою хатою теж перестала розгойдуватися і застигла в гордовитім спокої» ( 1 , 13).
В акварелі «Зеленошум» виразно й мальовничо відтворено життя природи на порозі зміни пори року. Письменник уважно працює зі словом, відбираючи найбільш влучні й образотворчі вислови, фіксуючи найбільш характерні прикмети, що вказують на прихід весни-«зеленошума».
Змалювання приходу весняного стану природи відзначається мовним багатством, використанням раритетних лексем, які не лише розширюють уявлення про майже безмежний потенціал українського слова й словотворення, художнього мовлення, але й дозволяють у контексті ознайомлення з літературним твором ефективно вивчати специфіку й неповторність живої української мови.
Акварелі Юрія Голобородька - це ритмічні мелодійні малюнки, виконані виразним, соковитим, часто персоніфікованим словом-пензлем, що випромінює розмаїту гаму романтично-асоціативних переживань; це бентежна мелодійна коротка проза, що струменить ностальгійними та життєдайними акордами буття. Інтонаційний пафос любові до всього, що оточує людей, виступає провідним чинником настроєвого сюжету акварелей. Так, в акварелі «Зеленошум» зустрічаємо:
«Вже й пізній березень, а надворі все ще зимно. Вночі - мороз, повітря дзвенить, вдень - скрадливе сонце з-за хмар, калюжі талої води, лопіткий капіж. Час від часу - більше під вечір - сніг густою завісою, з вітром, що мете його по землі, кидає жменями. Справжня хурделиця! Перебігла, встелила білизною - і враз довкіл стало чисто, ясно, свіжо. Мов би врочисто сказала: «Он що я можу… Цінуйте, любіть!»
Тільки люди не почули втаємниченого звернення. Вони вже давно чекали на весняне пробудження. Набридли їм заметілі, холоднечі, льодовії. Стомилися горнутися в кожушки, пальта.
— Швидше б теплінь, — говорили. — Швидше!
І вона, врешті, прийшла. Хоч і пізня, але швидка, владна, переможна.
Шмагким сонцегрієм упала на тонкі сніги, враз розтопила їх, бризнула дзюркотливими потічками, досхочу напоїла живлючою вологою пробуджену землю, влила нове життя в тонкі корінці трав, насіння злаків. Ожили вони, напилися цілющих соків, потяглися до світла. Бо захотіли подивитися на оновлений світ, підставити палахкому сонечку свої бліді щічки-голочки. Дружно вигулькнули з-під торішнього листу, висохлого стеблиння бур’янів, встелили видолки, пагорби, просторі рівнини ніжним килимом-оксамитом» ( 1 , 8).
Книжки «Таврійські пастелі» й «Безсмертники» створені у формі пластичних, тендітних малюнків, що пов’язані з асоціаціями дитинства, враженнями зрілих років, воєнними ретроспекціями, лірико-філософськими роздумами про плинність і сенс кожної хвилини, кожної миттєвості життя.
Значне місце в творчості Ю.Голобородька посідає роман «Великий лиман», що 1987 року був видрукуваний у провідному українському видавництві «Радянський письменник».
«Великий лиман» змальовує життя таврійського краю 70 – 80-х років з усіма його проблемами, складнощами, тривогами. Письменник зображує дійсність у її етико-моральних конфліктах, гострих колізіях, драматичних поворотах долі.
Продовжуючи традицію своїх попередніх творів, Ю.Голобородько робить головним героєм роману молоду людину – Андрія Сербина, який після служби у війську й роботи в місті повертається додому, до рідного лиманського села. У творі виведено зіткнення героя (у прямому й переносному сенсах) з реальним життям - простим й загадковим у своїй відвертості, жорстокості, деідеалізованості. У романі подано широку панораму таврійського буття протягом другої половини ХХ століття.
«Великий лиман» написано в канонічних традиціях великої епічної форми. Твір складається з семи частин, кожна з яких почленовується на розділи - середні й досить розлогі за розмірами.
Відкривається роман посвятою світлій пам’яті батька — Костя Йосиповича, педагога й письменника. Оповідь ведеться неквапливо, розмірено; епізоди напруженої дії чергуються з ретроспекціями, уповільненим зображенням художніх реалій; побутові сцени, психологічні ситуації тісно переплітаються з пейзажними фресками та картинами; змальовується чимало подробиць, побутово-професійних деталей, що стосуються характеру життя великого лиманського селища; виводиться багато сцен, фрагментів вставного гатунку, що безпосередньо не пов’язані з основною художньою дією, проте збагачують художньо-образний простір твору. «Великий лиман» написано у формі вільної, невимушеної течії самого життя.
З першої сторінки роману письменник зображує Андрія Сербина у драматичний період його життя - у час втрати батька. Й одразу ж прозаїк зосереджує увагу на моральній проблемі, що постала перед головним героєм: повернутися до звичного міського ритму чи продовжити справу батька-рибалки. Ю.Голобородько показує, як під враженням спогадів, що охопили Андрія Сербина, він вирішує змінити своє життя й залишається у Рибальцях.
Основну сюжетну колізію твору побудовано на динаміці характеру й свідомості Андрія Сербина, який, як і батько, стає рибалкою. Письменник детально розповідає про його входження в сферу по-справжньому складного життя, у зіткненні з яким і змальовано характер головного персонажа.
У романному світі Юрія Голобородька відтворено суперечливість і неоднозначність життєвих ситуацій. У цьому світі нероз’ємно співіснують важка рибальська праця й матеріальний зиск; значні психологічні навантаження й людська підступність; порядність і прямолінійність; розходження між продекларованою позицією та ділом; постійні й на перший погляд малопомітні поступки моральним канонам, які так само майже непомітно переходять у порушення законів, і наївно-щире бажання стійко дотримуватися цих самих канонів; віра у принциповість та переконаність у невідпорності сили грошей; простодушна чесність і необхідність рольової гри у різних психологічних ситуаціях.
У романі Ю.Голобородька густо й акцентовано виписано різноманітні подробиці, що стосуються виразних якостей психології свідомості та психології побуту 70-х — першої половини 80-х років ХХ століття. Це художньо об’єктивний роман, де зображено чимало домінантних тенденцій тодішньої сучасності. Так, письменник протягом романної дії постійно відзначає прагнення різних персонажів до значного матеріального збагачення, фіксує наявність культу статку, позитивного образу багатства серед значної кількості дійових осіб твору, відтворює елементи ринкової свідомості (ще у період зовсім не ринкових 70 — початку 80-х років) у характерах і типажах, якими населені Рибальці.
Змальовуючи цінності психології та свідомості одного з концептуально вагомих персонажів - Івана Григоровича, прозаїк, у притаманному йому розміреному стилі оповіді, ви¬членовує такі деталі й штрихи:
«Він опустився на маленький ослінчик під літньою кухнею, яка більше нагадувала добру хату, випростав зморені ноги. Але душа спочивала… Виноград, високі залізні ворота, міцна, викладена силікатною цеглою огорожа захищали від чужих очей просторий будинок з широкими вікнами, прикритими напнутим на рамки білим полотном. Нове все, капітальне, вік стоятиме. Кращі сільські майстри робили, старалися, як уміли. Він, Іван Хилька, тоді їм сказав: «Зробіть, щоб у найкращому вигляді було. А я вже вас не зобиджу». І хлопці не підкачали. Вважай, краща на низу оселя, любо-мило глянути. Що й казати: гроші - велика сила. І буде їх багато, доки працюватиме на рибі. Отож завжди пильнуй її, дбай, щоб мокла в ропі, в’ялилася на сонці, набувала янтарної прозоріні в невидимому для стороннього ока закутку.
…Була б тільки риба. А сьогодні є - добрі лящі, один в один. Платанка вийде - на базарі з рук вихоплять. І ціну можна буде взяти - моє поштєніє. Ниньки на солонець усі охочі, було б його побільше. Колгоспний план - добре діло, тільки од нього багатим навряд чи станеш. Зате коли лівака прихопиш…» ( 2 , 36).
У «Великому лимані» рельєфно проступають риси побутово-психологічного роману, на художній території якого (у Рибальцях, на лимані, в місті) розгортається важливе своєю повсякденністю й конкретністю таврійське життя.
Як історик і філолог, Ю.Голобородько тривалий час цікавиться розвитком історичних колізій, процесів, що охоплювали Україну й позначалися на долі Таврії. Він написав низку творів, де змалював епізоди української минувшини. В історичній повісті «Теплий вітер осені» (1995) зображено молоді роки Богдана Хмельницького, розповідається про його перебування на Таврійській землі. У збірці художніх нарисів «Літопису тривожні сторінки» (1996), спираючись на численні документальні матеріали, історичні дослідження, письменник відтворив розвиток і специфіку козацького руху на терені Таврійського краю.
За останні роки прозаїк випустив дві книжки для школярів. Збірки «Літо в Буркутах» (1998), що містить повість з такою ж самою назвою та п’ять оповідань («Білі миші», «На плиницях», «Галька», «Бабине літо» й «Левант»), і «Лиманські билиці» (2001), що складається з коротких історій-оповідей для дітей, продовжують розвивати один з улюблених мотивів письменника - зв’язку багатства й величі природи та емоційної насиченості людського (у даному випадку - дитячого, підліткового) життя.
Юрій Голобородько все своє життя пише про долі, характери, справи, духовні й соціальні здобутки людей Таврії. Він натхненно описує її природу, досліджує та аналізує її історію. Таврія - це концентр його ліро-епічного мислення. Це вихідна макротеза, домінантний сюжет і мелодійно-інтонаційна аура його акварелей, оповідань, повістей, роману. Письменник належить до тих митців, кого надихають рідний край, рідні краєвиди, кому завжди цікаво думається, твориться й живеться на рідній таврійській землі.
В акварелі «Зелене диво» ліричний персонаж Ю.Голобородька, опинившись у незнайомій і вражаючій своєю красою місцині, розмірковує:
«Дивно як, - подумав я, захоплено розглядаючи несподіваний краєвид. - Скільки живеш на світі й не знаєш, що поруч тебе таяться такі чарівні місця. А для цього досить лише податися в недалекі мандри…» ( 1 , 36).
Ось цей різноманітно-однорідний сюжет «недалеких мандрів», ось ця незмінна внутрішня подорож до незнайомого близького, ось цей уважний талант постійно бачити поруч себе «чарівні місця» й формують художній пафос жанрово розмаїтої та художньо напрочуд цілісної, концептуально «протаврійської» творчості мого батька - Юрія Костянтиновича Голобородька.

Література

1. Голобородько Ю. Безсмертники: Акварелі. – Херсон, 1997.
2. Голобородько Ю. Великий лиман: Роман. - К., 1987.
3. Голобородько Ю. Дороги в грозах: Документальна повість. - К., 1976.
4. Голобородько К., Голобородько Ю. Обрії пахнуть вітрами: Оповідання. - Одеса, 1966.