Повинність я над все ушанував...

(Б.Грінченко)

Повинність я над все ушанував,

Віддав себе я праці без вагання;

Я йшов туди, де розум посилав,

Згнітивши всі до щастя поривання.

Можливо, й М.Чернявський у своїх талановито написаних споминах "Кедр Ливана" (1918) дав поштовх до схематизованих оцінок творчості Грінченка. Взявши за основу споминів про особисті зустрічі й розмови художню концепцію "повинності"', що окреслюється в ліриці поета, він писав:

“...я бачив, що та повинність єсть тільки форма самообмеження, вериги свідомого інтелігента-аскета, а що душа у Грінченка далеко багатша, й ширша, й глибша” (188)

На початку 90-х рр. уже цілком природною була паралель: Б.Грінченко - І.Франко. За твердженням А.Кримського, "коли Франко е найперший письменник в Галичині, то Чайченко (псевдонім Б. Грінченка. - П.Г) - перший між новітніми українськими, опроче, будь-що-будь, його твори найбільш од усіх сучасних українських підходять до Франкових".

С.Єфремов у постаті Грінченка вбачає "символ цілої епохи безмежного гніту з одного боку і дужого відпору та громадської одсічі, з другого. Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, навпроти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю".² У житті Грінченка, - "лицаря обов'язку громадського, людини повинності в найкращому цього слова розумінні", - дослідник бачить не скованість і панування "вериг", а щедрість вичерпної самовіддачі духовно багатої особистості: "Fiat nox, - хай згине світ, хай буде тьма” - владно промовила дійсність.”Ні”, - відповів Грінченко цілим життям своїм, прекрасним, гармонійним, викінченим життям".

Сучасні дослідники, відновлюючи історичну справедливість у ставленні іншої науки до Грінченка, прагнуть до об'єктивних, виважених оцінок його лірики. Так, А.Погрібний простежує певні зміни й вагомі творчі здобутки поета на шляху від декларативності ранніх творів до естетично збагаченого слова останніх років XIX - поч. XX ст. (76) Н.Левчик також помічає, в ліриці Грінченка "прагнення до виявлення індивідуальності, які прозвучали в поезії рубежа століть, до самозаглиблення й самоутвердження особистості" (89, кн.З, с.251). Та навряд чи можна беззастережно прийняти судження дослідниці, що "за світовідчуттям, образним відтворенням дійсності, тобто за природою таланту, Грінченко загалом не був ліриком" (89, кн.З, с.258).

Уже рання творчість Грінченка переконливо свідчить про те, що головним фактором, який спричинився до пошуку саме ліричних способів самовираження, було інтенсивне патріотичне чуття, переплетене з гострим болем за поневолення України. Мабуть, із цього емоційного комплексу й народився шедевр патріотичної лірики "Смутні картини" (1883), де за допомогою вражень зору поет створив грандіозний просторовий образ України з її сумними селами й нивами, з "убогим", "обшарпаним" людом.

Продовження й конкретизація мотиву "Смутних картин" здійснюється в ліричній мініатюрі "Україна" (1883), де замість образних узагальнень ("убогії ниви, убогії сена", "то ріднії села, то ріднії люди"), знаходимо вже увиразнено-предметний образ обездоленої вітчизни, уквітчаної терновим вінком, закованої в кайдани й ув'язненої. Душевний стан суб'єкта визначає слуховий образ: ліричний герой "чує" пісню горя й муки, що долинає з темниці. Властива Грінченкові активність суспільної позиції неначе змушує його внести в ліричну тканину вірша публіцистичний елемент - риторичне звернення до сучасників із спонукою прислухатися й також "почути" голос народних страждань:

Чи ви чуєте, браття кохані, вона

Вас до бою ізнов заклика!.. (26, с .64)

Напевне, без цих програмових "до бою", "до праці!" не було б Грінченка-лірика. У них - безпосередній, прямий вияв його людської натури, запальної, діяльної, переповненої прагненням переконувати, впливати на свідомість співвітчизників. І все ж таки внутрішній енергетизм Грінченка впевнено прокладав собі шлях і в поетично-образній сфері вислову. Промовистим свідченням цього став знаменитий "Хлібороб" (1884) - один із шедеврів нашої громадянської лірика другої пол. XIX ст. Разом із двома згаданими вище поезіями цей вірш вилився в своєрідний триптих душі молодого Грінченка, давши літературознавцям психологічний ключ до з'ясування внутрішніх імпульсів та витокгв поетичної думки митця-громадянина. Декларативна "Праця єдина з неволі нас вирве: Нумо до праці, брати!", здобуло тут тіло й нерви живої людини з яскраво вираженою національною ментальністю, людини, яка не бачить сенсу життя без праці й турботи про нащадків. Глибинно пов'язаний із символікою українського поетичного мислення (образи ниви, хліборобської праці, щедрого ужинку), вірш Грінченка виростає з традицій лірики Т.Шевченка, С-Руданського, Ю.Федьковича, М.Старицького, П.Грабовського і водночас є новим, свіжим словом української поезії. Автор увиразнив підтекст, посилив символічне звучання твору, знайшов свої засоби інтимізації теми спадкоємності поколінь. У символізованому і разом з тим пластичне, предметне виписаному малюнку міцної української родини, що зберігає шану до батьків, своєрідно відлунюють теплі інтонації Шевченкової ідилії "Садок вишневий коло хати":

Мої діти - дочки і сини -

Усі вкупі зібравшись, вони,

Як почнуть до обіду сідати,

Будуть хліб, що придбав я, ламати

І згадають мене у труні. (26, с 72)

Ще один ключ до Грінченкової душі, а отже, й до його творчості як поета-лірика дає цикл публіцистичних статей "Листи з України Наддніпрянської" (1892-1893). Підстави тієї громадської активності, що не дозволяла авторові "Листів" залишатися осторонь національно-культурного життя дуже чітко розкриваються в його щирих зізнаннях: "Він просто українець з роду, такий, що признається до своєї народності і розумом та серцем розуміє, що значить "любов до рідного краю''. Він думає, що любить свій рідний край, він почуває себе членом української нації. І ота любов та оте почування і дають йому право говорити".

У загальноукраїнському дискурсі навколо проблеми виховання української інтелігенції, в якому діяльну участь, окрім Грінченка, брали М.Драгоманов, І.Нечуй-Левицький, Леся Українка, вагоме слово належить І.Франкові, який у статті "Володимир Самійленко. Проба характеристики" (1907) влучно узагальнив прикмети нового "духовного типу", що народився в середовищі творчої інтелігенції України. Франко наголошує: "Він поперед усього чоловік з ніжним людським чуттям, з вродженою і життям виробленою симпатією до всього бідного, покривдженого і зневаженого в природі й суспільстві. При тім він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні і своєму народові - і се в Росії тип поки що свіжий, мало ще розповсюджений, тип, можна сказати, будущини"

Виходячи з цікавих спостережень критика-психолога, до цього ж національно-культурного типу слід віднести й Грінченка. При зіставленні двох поетів можна виразніше побачити не тільки типологію з'яви нової української людини в суспільному житті та в літературі, але й відмінність у способах її ліричного самовираження. Якщо В.Самійленко, якого Франко справедливо назвав ліриком-об'єктивістом, кристалізує в своїй виваженій поетичній думці результат, наслідок емоційного переживання Грінченко в ліриці постає здебільшого як суб'єктивний поет, що не криє від читача самої динаміки переживання, не уникає відтворення дисгармонійних станів душі, жорстоких сумнівів, боротьби пристрастей.

Передусім це мотив "повинність-зрада", в розв'язанні якого найбільш різко приступає безкомпромісність авторської позиції. В "Листах з України Наддніпрянської" Грінченко з якоюсь спокійною пророчою впевненістю й нещадною суворістю писав: "Прийде колись час, що процвіте життя українське пишним цвітом. Отоді озирнемося ми назад, щоб побачити, який шлях пройшли. Тоді згадаємо ми наших діячів, розберемо, хто робив добро, а хто зло. Виразно тоді поділимо їх на дві частини: на тих, що віддали своє життя за рідний край, і тих, що продали свій рідний край".¹

Поява цієї теми в найбілі.іу особистісних творах Грінченка засвідчує органічність патріотичних і громадських почувань митця, що з'являлися в його душі не вряди-годи, а жили в ній постійно. Згадаймо хоча б цикл "З пісень про рідний край" із збірки "Під хмарним небом" (1893), якого, щоправда, не розшукаємо в жодному з видань радянського часу. За ліричною тональністю та провідними образами цикл навдивовиж співзвучний із триптихом Лесі Українки "Сльози-перли", що під заголовком "Ридання" вперше з'явився у львівському журналі "Народ" (1891). Майже водночас написані твори двох поетів-ліриків зродилися як втілений у слово вибух плачу, нестримних ридань над неволею Україні.

Першу частину циклу "З пісень про рідний край" складають три настроєві малюнки, об'єднані назвою "Плач". Це Грінченкові "сльози-перли", його сприйняття наступу на Україну сил Смерті. Якщо в триптиху Лесі Українки сльози залишаються емоційною домінантою настрою, постаючи ознакою невмираючої душі нації, а отже, й символом надії, то Ґрінченко намагається подолати плач спонукою до праці: Смерть відступила, "іскра живая надії" перемогла страшні примари, "воскресла пригнічена сила". Проте настрій циклу не вичерпується цією мажорною нотою, і в другій його частині - поезії "Як все відмінилось!" - автор ще раз повертається до образу рідної країни, додаючи до нього найсучасніші штрихи, що крають серце. Продовжуючи тему "Плачу", вірш стає своєрідним нагадуванням про те, яким нелегким буде шлях подвижників праці, людей високої ідеї. Він звучить в унісон із трагічними сторінками Грінченкової прози, що в реалістичному плані відтворює життя України "серед темної ночі" неволі й морального занепаду нації:

Народ, що не знав на цім світі

Над волю дорожче нічого,

Навчивсь свою шию хилити,

І зникла вся гордість у його.

Він рідную мову-перлину

У мовах слов'янського світу -

Міня на чужу москівщину

І кида, як драную свиту.

Зробилась звичайною зрада,

І зрадник усюди гуляє,

І зрадника чесна громада,

Як чесного наче, вітає!..

Поряд із опозицією 'повинність-зрада" в ліриці Грінченка зустрічаємо й дещо пом'якшений, хоч і не менш драматичний, варіант теми "повинності" в її особистісному, суб'єктивному вимірі, коли імператив обов'язку стає на перешкоді гедоністичній насолоді життям. Опозиція "повинність - життєві втіхи" дає змогу повніше розкрити внутрішній світ носія переживання, поглибити психологізм ліричного вислову. Звернення до неї в ліриці Грінченка було, мабуть, не виявом аскетизму, а подоланням його, реалізацією прагнення висловити все те, чим живе людська душа. Це вклад Грінченко в подальший розвиток української поезії свого часу, що поступово виходила з тісних рамок народницької декларативності, освоювала нові сфери духовного саморозкриття особистості.

Згадувана вже поезія "Я не скажу, щоб розумом я жив..." конкретизує ідею життєвих утіх, насолоди в образі-понятті "серця". Потреби серця, що стискається болем за тими радощами, яких не довелося зазнати, - це нова, актуальна поетична тема, вияв голосу душі, відверта лірична розмова про бажану гармонію життя, його повноцінну змістовність і красу.

Чи не найвищих регістрів сягає тема бажання щастя й життєвих радощів у ліричному шедеврі Грінченка "У життя на бенкетах бучних..." Із сумом виповідає поет драму людського серця: в божевільно-щасливі дні юності ліричний герой не зривав запашних квіток щастя, обминав безжурні веселощі:

Але що ж воно з серцем моїм?

Але чом же так жапко мені,

Що я в тім божевіллі палкім

Не горів у юнацькії дні?

Що я сил, почуваннів своїх,

Що вогню молобого свого

Не розвіяв у безумі втіх?

Ой чому ж мені жалко сього?.. (26, с.210)

Відзначаючи ці нові, свіжі тони української лірики, не можна, звичайно, не бачити їх несміливості, компромісності, драматизму: адже, визнаючи потреби серця, поети наші ніколи не забували про реалії дійсного життя, про неволю України. Тому в розв'язанні дилеми: обов'язок чи бажання серця - вони найчастіше обирали перше. І. Грінченко в своїх хвилюючих зізнаннях, що виявляли красу й багатство його душі, в самій увазі до цієї колізії, якої в такій формі загалом не було в літературах державних націй, є постаттю яскраво національною, українською.

Я зрікся мрій. Поважний і спокійний,

Собі сказав: мені не треба їх.

Повинність - ось той владар добродійний,

Що збереже мене від мук і лих (26, с.209)

Таку ж велич жертовності й самозречення, велич духу відчуваємо у Франка, який в одному з віршів збірки "Із днів журби" дає настроєвий малюнок, не тільки темою, але й образами подібний до Грінченкового "Я зрікся мрій..."

Я поборов себе, з корінням вирвав з серця

усі ілюзії, всі грішні почуття,

надії, що колись вільніше ще дихнеться,

що доля ще й мені всміхнеться,

що блиснуть і мені ще радощі життя.

Я зрікся їх навсе...

У багатьох поезіях Грінченка помічаємо спроби примирити два крила життя: працю і красу, обов'язок і особисте щасті ("Друзям", "Весняні сонети'', "Собі я щастя не бажаю..."). Поет намагається виробити філософію рівноваги ("Зернятка"), оспівує радощі кохання ("Про кохання ізнов я співаю пісні", "Пий кубок життя, поки п'ється..."). І скрізь відчувається, що духовність Грінченка не могла б виявити себе в якійсь одній сфері, в одному поетичному настрої. І хоча діапазон потреб серця в поета доволі широкий, духовне життя суб'єкта його лірики все ж концентрується навколо поняття "повинності", адже неволя знищує всі символи краси ("Блискучії зорі, небесні світила..."):

В неволі країна, і все умирає,

Ввесь край мій - труна,

І зорі згасають, троянда всихає,

І мила смутна.

Клейнод душі моїй - добро мого народу,

Моєї нації з занепаду повстання. (26, с.178)

Тому й "народництво" поета в усталеному розумінні терміну видається нам проблематичним, а прірва між Грінченком і модерністами - надуманою.

Суб'єкт лірики Грінченка постає перед нами не речником застарілих політичних гасел, а живою людиною, свідомість якої рухалася назустріч новим віянням доби. Характерне для поета відчуття громадянського обов'язку в художньо перетвореному вигляді витворило його концепцію "повинності", що увійшла в українську лірику кінця XIX - початку XX ст. як своєрідно осмислена психологічна проблема, гостро актуальна в умовах, коли над інтелігенцією поневоленої нації тяжіла страшна небезпека зради. Простеження особистих імпульсів у розв'язанні означеного кола поетичних мотивів, якими, звичайно, не вичерпується творчість Грінченка, дозволяє, спираючись на прийоми психологічного методу, ближче підійти до привабливого поетичного світу одного з найвизначніших діячів української культури.

далі

зміст