« назад «

"..ім'я Грінченка для нас стало тим стягом, на якому сяє написане давне "симь побьдиши", - тим самим, чим переміг і Грінченко: працею, енергією й завзяттям, на одну мету націленими, раз-у-раз в одну точку направленими" - цією точкою 'було для Грінченка добро рідного народу". Він називає його 'лицарем обов'язку громадського, людиною повинності в найкращому цього слова розумінні".

Згадавши про те, що одним із псевдонімів його був "Вартовий", С.Єфремов писав: "Справді він був вартовим, що цілі десятиліття не сходив з сього важкого й відпо- відального місця. І не через те не сходив, що його, як у відомій легенді, забули змінити, - ні, він сам не хотів сходити, сам не хотів кидати важкої роботи, поки потрібні були його руки, його розум і серце для рідного краю".

"З собою самим у війні" Грінченко встояв і скінчив перемогою" - "За першою перемогою, краще сказати - поруч боротьби з самим собою, йшла нова боротьба - з тими обставинами, що гнітили й принижували всякого українського робітника, що виривали йому найпотрібнішу зброю з рук - рідне слово, що вимагали скрізь і всюди навіть не компромісів, а повного зацурання всяких надій на будуччину рідного краю". Характеризуючи невтомну працю Б.Грінченка і її наслідки С.Єфремов підкреслює: "З дня на день тягнучи ярмо буденної праці, але не бачити ні в минулому, ні в майбутньому нічого, опріч довгої низки таких само гнітючих сірих днів - це справжній героїзм, це незмірний подвиг, бо ціле життя зводить на один суцільний подвиг". "І не впасти під вагою такого подвига - то найвищий ступінь, до якого тільки може піднятись людина, бо вимагає це майже надлюдської сили. Непохитну залізну вдачу, велику силу духа, незломну віру в себе і в своє діло треба мати для його - і їх у високій мірі посідає Грінченко, червоною ниткою позначивши ці риси в своїй діяльності".

Крім розділу в "Історії українського письменства" С.Єфремов присвятив Б.Грінченку й окремі праці, статті: "Над могилою Б.Грінченка. Автобіографія, похорон, спомини, статті", (К., 1910), "Кропивницький й Грінченко", "Русское богатство" (1910, VIII), За свідченням сучасників Б.Грінченко був високо освіченою людиною того часу, він вільно володів слов’янськими мовами, німецькою, французькою, вивчав італійську, мав намір оволодіти норвезькою. Це говорить про його великі можливості і наміри в галузі популяризації й перекладів кращих здобутків української й багатьох літератур.

Тісними і дружніми були взаємини Б.Грінченка з І.Франком, у якого кілька разів гостював Б.Грінченко у 900-Х роках. У 1903 р. вони вдвох їздили до Відня. У липні 1905 р. Б.Грінченко у листі до дружини писав "...Ввечері у Гнатюка зустрів Коцюбинського, що вертався з мандрівки по Європі. Узяли Франка та й багато ходили за містом та в гарному парку, а тоді в Гнатюка вечеряли".

Відома полемічна "перестрілка" думками між Б.Грінченком (автором статті "Галицькі вірші", 1891) і Іваном Франком - відповіддю на неї ("Говоримо на вовка - скажімо і за вовка", "Зоря", 1891, № 15). Але не дивлячись на цю дещо різку дискусію через деякий час він пише про Грінченка і відводить йому "перше місце" за українське слово. А у праці "З останніх десятиліть XIX віку" писав: "...Його голос викликав дуже оживлену полеміку, та, що найважливіше, пізніше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті". Коли ж проти І.Франка підняли голос реакціонери, на його захист виступає Б.Грінченко, пишучи свої "Додатки до замітки "Галицькі вірші" і дає відсіч цим нападкам, заявляючи, що полеміка з Франком є "нашим хатнім, сімейним ділом", яке "не пошкодить нам іти до однієї мети вкупі" і відводить для "таких людей, як д.Франко", місце "на покуті в українській хаті.

І.Франко посприяв влаштувати дочку Грінченка у Львівській університет. Цінним є їх листування, відоме фото 1903 р. Б.Грінченка та І.Франка.

Б.Грінченко називав І.Франка "одним з найсимпатичніших і найблагородніших представників української літератури", "одного з тих лицарів духа, що сяєвом свого розуму й таланту ведуть народи наперед", "непохитним борцем за найкращі ідеали людськості". Іван Франко позитивно оцінив нарис Б.Грінченка російською мовою "П.Кулиш" "як дуже гарно написаний, у якому є "багато важного та розумного для характеристики Куліша".

Цікаві думки про літературно-критичні статті Б.Грінченка висловили А.Кримський, Нечуй-Левицький (назвав його "великим знавцем українського письменства", ст. "Українська поезія").

Ознайомившись з новелами "Синя книжечка" і "Камінний хрест" В.Стефаника, Б.Грінченко висловлює своє захоплення цими перлинами, їх "талановитістю, симпатичністю і важливістю думок, що в їх лежать", і, поздоровляє українську літературу з новим талантом, а "Галичину з новим белетристом, що, певне, став поруч із найкращими балицькимй белетристами - Федьковичем та Франком".

Дружніми, доброзичливими були взаємини Б.Грінченка з М.Коцюбинським: тут і листування, зустрічі, запрошення до видавничих справ, допомога у влаштуванні на роботу, взаємна повага і увага до творчості один одного, її оцінка, радість за успіхи товариша. В одному із листів до Коцюбинського Грінченко запрошує взяти участь у виданні "серій книжечок для народу та дітей". Коцюбинський прихильно відгукнувся на запрошення і погодився дати для цієї серії оповідання "Харитя" і "Ялинка". У листі від 18.УІ.1894 р. він повідомляє, шо "П'ятизлотник" тепер списується для "Зорі", якщо цензура дозволить, то надішле рукопис, тут же повідомляє, коли і де надрукована казка "Завидущий брат" та оповідання "Маленький грішник", скаржиться, що нових творів "поки що немає, та й не сподівається до зими мати, бо поставлений в неможливі для літературної праці умови" із листа від 2.ХІ.1894 р. до Грінченка дізнаємось, що той надіслав Коцюбинському свої книжки, і він погоджується "пристати до перекладання книжок для дітей, тільки знов не раніше осені". З свого боку радить перекласти Жюль Вернч, Б.Стоу.

Грінченко запрошує його на роботу до Чернігова, однак Коцюбинський не дає згоди поки не буде мати "офіційної оповістки про те, що мене назначено і затверджено, не зручно мені їхати до Чернігова, бо не маючи такого офіційного паперу, я не ризикую одмовитися од своєї посади в Криму, щоб часом не сісти на лід" (20.06.1897 р.). Грінченко запрошував його відвідати Чернігів і його оселю, Коцюбинський з вдячністю приймає запрошення і повідомляє, що приїде (20.ХІІ.1894 р.). Вони обмінюються фотографіями, книгами, діляться творчими планами задумами, цікавляться хто над чим працює, висловлюють свої враження від прочитаних творів. Переобтяжений роботою в філоксерній комісії, Коцюбинський не має змоги займатись літературною працею, про це ми довідуємось із листа від 26.У.1895 р. ("За зиму написав я тільки два оповідання, та й то - не задоволений з їх... Що Ви тепер пишете, добродію? Я з великою приємністю читав в "Зорі" Ваш переклад "Вільгельма Телля". Яка чиста мова, який гучний вірш! Другого такого гарного перекладу в перекладній літературі українській я не знаю". Тут же повідомляє, що надсилає, "в дарунок дві таки ж Вами видані книжечки мої". Теплими і зворушливими є написи на фотографіях та подарованих книжках, які свідчать про взаємні симпатії і глибоку повагу письменників. У листах М.Коцюбинського ми знаходимо оцінки окремих творів Грінченка, зокрема оповідання "Хатка в балці". ("Прочитали ми Вашу "Хатку в балці". Дуже нам (за винятком деяких місць) сподобалось це оповідання. Що тепер пишете нового? (22. VII, 1896 р.), поздоровляє Грінченка з першою нагородою, якою відзначено на конкурсі "Зорі" "Хатку в балці" (4.УІІ.1896 р.), поздоровляє також "Лавреатом на конкурсі драматичному. Нетерпляче чекатиму нагоди прочитати "Ясні зорі", бо "Нахмарило" читав уже" (31.111.1896 р.), повідомляє про свою роботу над оповіданням "Для загального добра", цікавиться кожною новою книжкою Б.Грінченка.

Плідними і корисними були творчі і видавничі взаємини Б.Грінченка і М.Чернявського. Про це свідчить і видання альманаху "Дубове листя" (1903), присвяченого П.Кулішу, упорядниками якого були М.Чернявський, М.Коцюбинський, Б.Грінченко. М.Чернявський написав цікаві спогади, присвячені Б.Грінченку "Кедр Ливану" (1920), опубліковані вперше у VI томі десятитомного видання творів М.Чернявського, а також у 1910 р. була написана поезія "Б.Грінченко в Оспедалетті", в якій ідеться про смерть далеко від рідного краю невтомного трудівника літератури, що "всі свої найкращі сили, гарі душі" "з ранніх літ і до могили Він на працю віддавав", "мовби чарами повитий, До безсмертної мети Йшов він впертий, працьовитий. Падав... знов вставав іти" і висловлює віру, що його згадає колись рідний край.

Б.Грінченко дружньо підтримував поета-засланця П.Грабовського. Він видав його збірку "Кобза" в Чернігові. Яскравим виявом творчої дружби і поваги один до одного є їх листування, той факт, що свого єдиного сина Грабовський назвав на честь Грінченка Борисом, який згодом став інженером-винахідником телепередач. П.Грабовський називав Грінченка братом дорогим і любимим і заповідав саме йому все написане ним, що не вийшло друком.

Я тут згадав і навів лише деякі приклади творчого і особистого спілкування та безкорисливої дружби Б.Грінченка з багатьма письменниками, активними учасниками літературного процесу кінця XIX і першого десятиліття XX століття, але й вони свідчать і показують ким був і яке місце займав у ньому справді невтомний і великий трудівник літератури, "символ цілої епохи", "лицар обов'язку громадського", людина героїчного подвигу в ім'я рідного краю і українського народу - поет, прозаїк, драматург, перекладач і літературний критик - Борис Грінченко.

далі

зміст