« назад «

Б.Д.Грінченко ще за життя став одним із світочів нашої нації. "Хто з українців не чув про нього?" - захоплено запитував І.Липа і сам же відповідав, що це ім'я "щодня було на вустах у тисячі людей, то тут то там, скрізь по Вкраїні, бо в яку тільки сферу українознавства не "заглянеш, зустрінеш Грінченка". Тож не дивно, що ця видатна особа стає об'єктом художнього зображення вже в письменстві XIX століття.

Чи не вперше в нашій класичній літературі до постаті Б.Грінченка звернувся І.Франко в поемі "Вандрівка Русина з Бідою" (1893). Йдеться про строфи, "докинені" В.Щуратом і присвячені редакторові часопису "Зоря" В.Лукичеві та його кореспондентам. Тут є принагідна згадка і про Б.Грінченка (як Чайченка) в контексті патетично-іронічної характеристики творчих сил рідної землі: "Каже Русин. ''Що за зміна? Розмахалась Україна!'' Поет постає в оточенні митців-сучасників І.Тобілевича (як Карпенка), Л.Глібова (як Кенира), П.Грабовського (як Панька). А.Кримського (як Хванька), Л.Василевської (як Чайки), О.Романової (як Дарки), Я.Щоголева (як Щоголя) та ін.

Ряд своїх творів пов'язав з особою Б.Грінченка його приятель М.Чернявський. Обом літераторам була притаманна тонка духовна організація, схильність до глибоких філософських роздумів, прагнення до краси, гармонії, досконалості. Поезія в прозі "Зой", якій Микола Федорович дав підзаголовок "Соната патетична. Другові моєму Борису Дмитровичу Грінченку", є ліричним спомином про одну з чернігівських зустрічей побратимів, що відбулась узимку 1901 року, а вірніше про ті думки, почуття, мрії, що народились тієї пам'ятної ночі. То був незабутній час, "коли в небі тремтіли зорі, все спало в снігах, гули на холодному вітрі дерева старого саду-парку, а ми, далеко за північ, сиділи в великій півтемній кімнаті й вели розмову. Засвічували вогні нашого розуму й силкувались освітити ними первісну темряву, і теплом схвильованих душ наших братерських гріли один осново на холоді суворого й темного життя". Цей твір писався з болючим щемом, з думкою про недужого друга, який умирав на чужині. "Мені хотілось з далекого далека подати йому, знеможеному, руку",- зазначав пізніше М.Чернявський з цього приводу в спогадах "Кедр Ливана". І дійсно, ця лірична соната перейнята світлом надії, захопленістю від неосяжності світу природи і людської думки. Зорі стають символом нерозривного єднання між людиною і загадковим околом, між спорідненими душами, що відчувають близькість, не зважаючи на віддаленість у часі й просторі.

І лину, лину до них..

Якщо а "Зорях" домінує настроєве начало, відтінюється світ помислів і фантазій побратимів, то в іншому творі “Кедр Ливана. Спогади про Бориса Грінченка”, завершеному 10 січня 1818 року в Херсоні, М.Чернявський вдається до розлогих описів, поєднує белетристичний струмінь з публіцистичним. У цих мемуарах подано детальний портрет Б.Грінченка 1900-х років: "Трохи довгасте обличчя, з густим і міцним темним волоссям на голові, вусах і бороді. Прямий і досить довгий ніс. Характерні дві зморшки між бровами, а під ними спокійні, навіть часом неначе холодні, горді очі. Прямота й упевненість в собі. Ось які риси насамперед кидались у вічі тому, хто глянув би на Грінченка, коли він бував спокійний і мовчав". А ось яким бачиться Борис Дмитрович М.Чернявському як співбесідник: "Він говорив стримано, може, трохи академічно, як того вимагали обставини бесіди й присутність ареопагу заслужених і умудрених літами й наукою людей. Але в невеликому гурті, а ще більше - в інтимній розмові, в якій саме й виявляється душа людини, то був незамінний бесідник і товариш. Щирий, простий, не без гумору й влучних спостережень, він умів сам багато сказати й викликати другого на розмову”.

Наскрізним образом спогадів є величний ливанський кедр. Розгорнуті картини, в центрі яких це дуже-дерево, обрамляють мемуари. Перша з них надає творові урочистого, піднесеного звучання: "На вершині Ливана стоїть кедр. Міцно він ухопився корінням за скелю й стоїть нерушно, непохитно... Стоїть він, як вартовий, на сторожі кам'яного Ливана. Далеко йому видно, здалека летять до його вісті". Мужній кедр протиставляється тим, хто не має пам'яті, не відчуває обов'язку перед іншими і задовольняється власним затишком і добробутом ("Гарно живеться на світі траві та мохам несвідомим, їм ніхто не шкодить, їх ніщо не турбує"). Але таке безлике й беззмістовне животіння не личить кедрам - борцям із негодою. Їхня місія висока й відповідальна. "Не проміняє кедр нагірний своєї долі на долю трави лугової. Не зійде з своєї кам'яної вершини в тиху долину. Стоятиме там, поки віку його, поки снаги вистачить. Могутній, гордий кедр, окраса рідного Ливана й вірний вартовий його". В образній формі М.Чернявський указав на характерну рису Б.Грінченка - несхитність і послідовність в охороні українського світу від численних напастей та загроз. Таку його вдачу вияскравлює один з псевдонімів -Вартовий. Як підкреслив мемуарист, Борис Дмитрович цілком свідомо "обмежив себе: одкинув власні інтереси й святинею для себе поставив народ, - український народ, - а призначенням своїм - послуги цьому народові”.

“Всі думи і мрії - рідному народові.

Все життя - для рідного народу.

І в залежності від цього - вся філософія й мораль”.

Для М.Чернявського Борис Грінченко - цілеспрямована вольова людина, яка чудово знала, "чого вона хоче, й добивалась того, чого бажає, упертою й невідступною працею". Ця самовіддана праця була для діяча-патріота і тяжкою виснажливою повинністю, і високим обов'язком, і безсумнівною насолодою, втіхою ("вона ссала з його кров", "ввійшов у роботу з головою", "не бачив сонця, не чув гомону дерев", "більше працював, ніж жив").

Світлий образ свого друга змалював М.Чернявський і в ліричному доробку. Вірш "Б.Грінченко в Оспедалетті" (1910) - це поетичний портрет митця-трудівника, співця-патріота, що офірував себе Україні.

Гарт душі, усе, що мав, -

З ранніх літ і до могили .

Даниною шани та любові до померлого митця-громадянина стали й епітафійні твори Дніпророї Чайки "Дисонанси. Пам'яті БД.Грінченка" та "Над могилою Б.Грінченка", видрукувані на сторінках газети "Рада" за 1910 рік. У першому з них, написаному ритмізованою прозою, авторка захоплено живописує портрет мужнього й непохитного борця за національне й культурне відродження рідної землі, котрий зумів "вивести мелодію співучу, симфонію величну утворити на славу й честь питимої Внраїни". Тяжка праця, злидні, нездоров'я, задушлива суспільна атмосфера - ніщо не змогло приборкати потягу до великих справ. Гострі життєві конфлікти, різкі контрасти й негаразди тільки гартували духовну міць діяча. Нанизуючи цілий разок антитез, письменниця передає небуденність вдачі побратима:

“Багатий на думки, заміри, інші мрії, а округи життя щоденне насущником підборкує орлячий льот і в'яже вільні руки"; “Сей бік - кохання, згода у подружжі, по той - нестатки, праця й праця без просвітку"; "Розтяте серце кров'ю обпливає, в руїнах все життя, а він мовчить, а він ішов і вів із темряви до світу і в тім лиш втіху мав". Індивідуальний портрет Б.Грінченка розгортається як в плані підкреслення дисонансів у його долі, так і засвідчення дивовижної гармонії в особистому, й громадському житті, чим відзначались члени його сім'ї. Адже й сам Борис Дмитрович, і його дружина Марія Миколаївна, і їхня донька Настя були невтомними трудівниками на ниві просвіти, культури, літератури. "Найкраще подружжя утворило з життя свого зразок високий, зростило втіленую мрію, - дочку - борця за рідний край". Настя Грінченко - це викохана батьками квітка українськості, яку так зарано "скосила заздра доля". Марія Загірня - це "живая частка його душі". Відтак ці образи поповнюють і увиразнюють постать Б.Грінченка як діяча і як сім'янина.

Подібно до М.Чернявського, Дніпрова Чайка наголошує на патріотичних почуттях Бориса Дмитровича, які особливо загострились вдалині від вітчизни. "Кругом лишав, купавсь у сонці, в квітах край, а він душею линув у сніги, в безмовнії, безбарвії поля, в німі ліси, до рік замерзлих, у вбогі села". Та не судилося більше діячеві побачить рідні краї - "блакитно-золотим маєвим сяєвом" Україна зустріне його прах. Настрій жалоби підсилюється в творі завдяки звукопису - насиченню алітерацій в-д-з-с: "В дзвіниці дзвін дрімав, не кликав він на збір, в сумному передзвоні не плакали дрібненькі дзвони, а люд проте ішов, стікався під склепіння стародревні послухати сумного співу..." Цьому ж слугує і контраст - з одного боку, весела й пахуча весна з сонцем у блакиті, вітерцем-пустуном, щебетом птахів, білим цвітом садків, а з іншого - скорботні повідомлення про смерть, сумне гудіння "телеграфних струн", сипання "Тріскучим грядом" лиховісних слів, "велика чорна туча". Але водночас твір звучить і оптимістично, оскільки пересипаний промовистими образами-алегоріями "Росте й шириться душа і молиться, і вірує, що жертва дорога не згине, що зійде й пишно розцвіте наперекір морозам і неводі засіяне зерно. А та рілля -ось-ось вона: іще неорана, вона прийшла, протислась між нами..." Найкращою пам'яттю великому просвітникові, на думку авторки, буде подальша активна діяльність патріотів задля реалізації української визвольної ідеї:

В одній зі своїх ритмізованих сентенцій у "Дисонансах" Дніпрова Чайка називає Б.Грінченка могутнім дубом, підтятим підступною долею. У подібному плані письменниця змальовує свого друга і в вірші-некролозі "Над могилою Б.Грінченка". Але в цьому творі образ дуба вже стає наскрізним:

Бур'яни сушили землю та світ заступали –

Супроти героя виступають різні посланці недолі - морози, буйні грози, хуртовина дужа, мряка, хмара з грядом, - але силач "пнеться вгору, лихо боре, став за гасло людям". Та врешті цей герой виявився непосильним навіть для такого велета і він гине.

Рівний стовбур вирвав з корнем, землю вивертає –

Завершує свій вірш Дніпрова Чайка глибокою вірою в невмирущість грінченківських ідей, котрі будуть гідно продовжені наступниками. Фінал твору насичений дієсловами доконаного виду, добір яких підпорядковано відповідальній меті - надати поезії життєствердного характеру, високого оптимістичного звучання:

Розів'ється, розцвітеться, здійме верховини –

Таке ж поєднання настроїв жалоби, смутку і водночас завзяття, світлих сподівань притаманне віршеві-епітафії Олександра Олеся "Б.Грінченкові" (1910). Аби передати трагізм події - кончини митця, - автор послуговується інакомовленням, виписуючи цілу алегоричну картину:

Та хоча "нова труна", "нова могила" і викликають розпач і болючі сумніви ("Ми не угледимо простори. Ми не побачимо краси"), все ж лишається місце й для оптимізму, оскільки "в мент умерлої надії Родились в гніздах молодіі". Твір пересипаний контрастними образами, що символізують життя і смерть, плин і нерухомість (хвиля весела, вільна і ясна - скеля дужа і міцна). Образ чайки невипадковий у вірші, адже співвідноситься з одним з найпопулярніших псевдонімів поета (Чайченко, або Василь Чайченко).

Ліричну присвяту Б.Грінченкові як просвітникові, мислителеві, носієві передових ідей написала Х.Алчевська . Це вірш "Мені здається, все те снилось..." із збірки "Моєму краю" (1914), в якому поєднується інтимний і громадський плани. Для поетеси Борис Дмитрович - "плугар ниви молодої", тобто ниви "нашої просвіти, нашої мови, нашої думки", як додає авторка в своєму коментарі до твору.

Але мине всього кілька літ, і на Країні різко зміниться ставлення до таких осіб, котрих офіційно затаврують ярликами ідеологів українського буржуазного націоналізму, ворогів і зрадників свого народу. Тож звертатися до образу Б.Грінченка в літературній творчості стане для письменників не просто недоречним, а вкрай небезпечним. Проте ніяким сталінським опричникам не вдалося стерти в народі добру пам'ять про видатного вченого, літератора й педагога, а його "Словарь української мови" став справжнім охоронцем української нації в найчорніші часи. З другої половини 1950-х рр. ім'я Б.Д.Грінченка знову зарясніло в творах наших митців.

М.Рильський у своїй "Мові" (1956), закликаючи читачів почастіше зазирати до словників, зазначав: " Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Даля". О.Ющенко в сонеті "Симиренко збирає слова для словника Грінченка" (1964) підкреслив вагомість праці, виконаної Борисом Дмитровичем та його кореспондентами. Результат цієї справи неперебутній, адже "Словарь української мови” увібрав лексичні скарби різних куточків України, став на захист нашого народу від загибелі, асиміляції, забуття: "Міцний за сталь і за граніт слова - їх сяєво у вічність пропливе".

У вірші С.Болтівця "Київського літа 1906 року" відтворено сторінку педагогічної діяльності Б.Грінченка, осяяну появою його знаменитого словника. Елемент незвичайності відтінює автор в епізоді на вчительських курсах:

Художній нарис відомого письменника і публіциста Миколи Олійника "В поті чола" (1963) відтворює розмаїту мозаїку Грінченкової долі. Змінюються картина за картиною (тюрма, випадкові заробітки, самоосвіта, педагогічні будні, літературна й лексикографічна праця, лікування, передсмертні роздуми й відчуття), - і постать митця стає все повніше й рельєфніше окресленою. Характерна риса Б.Грінченка - патріотизм - підтверджується його візіями як у фольклорно-історичному плані ("Там, за гратами, лежала багата красою і кривдою його рідна земля. Його Україна. Не раз удома і п ут, у цій вогкій старій кам'яниці, де завше панують сутінки, вона вважалася йому то молодою, з усміхом матір'ю, то калиною - кущистою та червонястою... А якось, зовсім недавно, він побачив її дівчиною-бранкою. Простоволоса, боса, обплутана вірьовками, що, мов гадюччя, обвили її стан, вона ішла вимерлим степом"), так і в соціальному ракурсі ("Убогість, обшарпаність: низенькі, бозна з чого зліплені хатки, брудні дворики, за-мурзана дітвора... А подивишся на людей, на всю оту робітницьку масу, - серце кров'ю обкипає"). М.Олійник наголошує на вольовій вдачі героя, його впевненості в собі, врівноваженості й зосередженості ("твердо мовив", "спокійно відповів", "довгасте, бліде обличчя в'язня напрочуд спокійне", "в очах - рішучість, якої, певне, вистачило б ще на кількох"), а ще на самовідданості й одержимості ("він зорів, а обох кінців підпаливши свічку свого життя. І в міру того, як свічка скапувала, невловиме танучи, вогонь її ставав бурхливішим").

Водночас слід відзначити й стереотипність подеяких характеристик, даних нарисовцем у відповідності з усталеною на той час традицією в радянській науці й мистецтві. Так, за М.Олійником, Б.Грінченко "ще не знає і до кінця віку свого не збагне правдивих революційних шляхів". А далі автор ставить на карб письменникові й "ідеалізацію минувшини, козацької вольниці", дорікає, що той "не завжди об'єктивний щодо оцінки ролі міст і робітницького класу", "обстоює не революційний шлях, яким рідний край прийшов би до нового життя, а шлях широкої української просвіти". І врешті це "співець надкласової, єдиної для всіх - бідни^ багатих - правди". А проте мить смерті стерла усі ці Грінченкові "недоліки", висвітивши в ньому найголовніше - дух подвижництва.

Пізніше, до 125-річчя від дня народження діяча, М.Олійник написав вірш "Кредо. Заповіт Бориса Грінченка" (1988), де викристалізував найзаповітнішу мрію митця: 'Мені б застигнуть на сторожі Землі з іменням Україна". У творі утверджується ідея нерозривної єдності співця і народу, чия "розкована будучність" уже підноситься з "одвічного туману".

Світлий образ поета-просвітника, борця проти великодержавного шовінізму постає і в вірші автора даної стаггі, написаному в Києві на хвилі перебудовчих явищ, - "На вшанування Б.Грінченка" (1988). Ідеться про намагання патріотично настроєної київської інтелігенції увічнити ім'я митця й педагога в назві однієї з столичних вулиць та про перешкоди з боку представників місцевої влади. В поезії констатується, що "клан чинуш і чинушес Кістки Борису промиває" з тим, щоб применшити його визначні заслуги перед батьківщиною. Адже для багатьох вже саме прізвище Грінченка традиційно асоціювалось з поняттям "український буржуазний націоналізм".

"Словник" палити на багатті

Проте вірш пройнятий твердою переконаністю, що "ми протопчем і в траві Грінченка вулиці нові У Києві золотоглавім". Мається на увазі як упевненість в позитивному вирішенні конкретної проблеми з перейменуванням, так і незворотність процесу українського національного відродження, відновлення в реальних правах рідної мови та культури. Зазначимо, що в сучасному Києві, в його центральній частині, хоча і з затримкою, але з'явилась-таки нова назва - "вулиця Бориса Грінченка" - свідчення любові і шани до нього з боку співвітчизників.

Завершити даний огляд хотілось би рядками з мініатюри подільського поета Володимира Олійника "Сад Грінченка" з його дебютної збірки "Скрипка вічності" (1990):

Зростивши вічне диво – Словника.

далі

зміст